Відчинилися двері — їх швидко і рвучко відчинив чоловік, якому нема кого боятися. Одначе він закляк як вкопаний, коли побачив перед собою Харрі.

— Добривечір, Бельмане, — привітався Харрі.

— Харрі Холе. Оце так-так, мушу сказати.

— Сказати що?

Бельман хихикнув.

— Сказати, що оце так несподіванка — бачити тебе біля моїх дверей. Звідки ти дізнався, де я живу?

— Всі знають мавпу, але мавпа не знає нікого. У більшості інших країн керівник відділу боротьби з організованою злочинністю зазвичай має охоронця, тобі це відомо? Я нічого не перервав?

— Та ні, — сказав Бельман, потираючи підборіддя. — Просто я думаю: запрошувати тебе чи не запрошувати?

— Знаєш, — відказав Харрі, — тут мокро, до того ж я прийшов з миром.

— Для тебе слово «мир» — іншомовне, — сказав Бельман, відчиняючи ширше двері. — Ноги витирай.

Мікаель Бельман провів Харрі крізь залу, повз вежу з картонних коробок, кухню, де ще не було господарчого обладнання — і аж до вітальні. Не такої розкішної, які йому доводилося бачити в деяких будинках Західного Осло, але достатньо солідної й просторої для одної родини. Вид на долину Квернер, Центральний вокзал Осло та міський центр був просто фантастичний. І Харрі це помітив.

— Ділянка землі коштувала майже стільки, скільки сам будинок, — зауважив Бельман. — Вибач за розгардіяш. Ми щойно перебралися. А входини відзначимо наступного тижня.

— А мене забув запросити? — спитав Харрі, знімаючи свій мокрий піджак.

Бельман посміхнувся.

— Випивку я можу запропонувати тобі прямо зараз. Що питимеш?

— Я не п’ю, — посміхнувся у відповідь Харрі.

— Ой, вибач, — сказав Бельман без тіні каяття, — все так швидко забувається. Ти пошукай собі стілець, а я поки що пошукаю кавоварку та дві чашки.

Десять хвилин по тому вони сиділи біля вікна, що виходило на терасу, з якої відкривався чудовий краєвид. Харрі відразу ж перейшов до справи. Мікаель Бельман вислухав його не перебиваючи, навіть коли Харрі бачив у його очах недовіру. Коли Харрі закінчив, Бельман підсумував почуте.

— Значить, ти гадаєш, що отой пілот, Торд Шульц, вивозив віолін з Норвегії. Його заарештували, але відпустили після того, як спалювач з посвідченням поліцейського підмінив віолін на картопляне борошно. І що Шульца вбили у його помешканні після звільнення, можливо, через те, що його роботодавець дізнався, що Шульц побував у поліції, і тому перелякався, що пілот «розколеться».

— Еге ж.

— І своє припущення, що Шульц ходив до управління по­ліції, ти підкріплюєш наявністю перепустки з написом «Відділок поліції Осло»?

— Я порівняв його перепустку з тою, яку видали мені, коли я приходив до Хагена. Літера «Р» у слові «районна» в обох випадках є бляклою. Мабуть, той самий принтер.

— Не питатиму тебе, як ти роздобув перепустку Шульца, але чому ти такий впевнений у тому, що то не був якийсь звичайний візит? Може, він хотів пояснити, звідки в його багажі взялося картопляне борошно, хотів переконати нас, щоби ми повірили йому.

— Тому, що його ім’я прибрали з реєстру відвідувачів. Комусь було потрібно, щоби про той візит так ніхто й не ді­знався.

Мікаель Бельман зітхнув.

— Саме про це я завжди й думав, Харрі. Нам слід було працювати один з одним, а не один проти одного. Тобі б сподобалася робота у відділі кримінальної поліції.

— Ти про що?

— Перш ніж продовжити, я маю попросити у тебе про одну послугу. Будь ласка, помовкуй про те, що я тобі зараз розповім.

— Згода.

— Ця справа вже й так поставила мене в дуже скрутне становище. Шульц приходив до мене. І ти маєш рацію — він дійсно збирався розповісти мені все, що знав. Серед іншого, він розповів мені про те, що я вже давно підозрював: поміж нами зачаївся спалювач. Хтось, хто працює, на мою думку, в управлінні і має безпосередній стосунок до справ, які веде відділ боротьби з організованою злочинністю. Я сказав йому чекати вдома, допоки я не переговорю зі своїм начальством. Я мав діяти вкрай обачливо, щоб не сполохати спалювача. Але обережність часто означає, що справа рухається вкрай повільно. Я говорив із шефом поліції, який невдовзі йде на пенсію, але він сказав, щоби цю проблему я розгрібав сам.

— Чому?

— Як я вже сказав, він іде на пенсію. І тому не бажає мати на руках справу, до якої причетний якийсь продажний полісмен, як вихідний подарунок.

— Тому він хотів тримати все це в таємниці, допоки не піде на пенсію?

Бельман уставився на свою чашку з кавою.

— Цілком можливо, Харрі, що наступним шефом поліції стану я.

— Ти?

— Так, він, вочевидь, подумав, що нехай краще я почну на новому місці з цієї гівняної справи. Проблема в тім, що я надто пізно прийняв рішення. Я сушив собі голову. Ми могли примусити Шульца викрити ім’я спалювача, але тоді б усі решта поховалися по шпаринах. Я подумав, що, може, краще встановити за Шульцом спостереження, щоби він вивів нас на тих, за якими ми вже полювали? Хтозна, може, він вивів би нас на самого Пана Велике Цабе, наркобарона Осло?

— На Дубая.

Бельман кивнув.

— Проблема полягала ось у чому: кому я можу довіритися в управлінні, а кому не можу? Щойно я підібрав власноручно невеличку групу працівників поліції, ретельно їх перевірив, і ось тобі маєш: ми отримуємо повідомлення про анонімну наводку...

— Торда Шульца знайшли мертвим, — сказав Харрі.

Бельман кинув на нього гострий погляд.

— І тепер, — продовжив Харрі, — твоя проблема полягає в тому, що коли дізнаються про твій прорахунок, то це може встромити велику палицю в колесо на твоєму шляху до призначення шефом поліції.

— Це дійсно так, — погодився Бельман. — Але не це мене турбує найбільше. Проблема ось у чім: ніщо з того, що повідомив мені Шульц, не можна використати в роботі. Ми анітрохи не просунулися далі. Той начебто полісмен, який відвідав Шульца в його камері і начебто підмінив наркотик...

— Що?

— Він представився співробітником поліції. Інспектор з «Гардермоена» начебто пам’ятає, що його звали Томас такий-то. У нас в управлінні працюють п’ять Томасів, але він не впізнав жодного з них. Тому, наскільки мені відомо, той спалювач може навіть і не бути працівником поліції.

— Гм. Значить, якийсь індивід з фальшивим посвідченням? Чи, можливо, хтось такий, як я, — колишній полісмен?

— Чому ти так вважаєш?

Харрі знизав плечима.

— Щоби обдурити полісмена, треба самому бути поліс­меном.

Парадні двері клацнули.

— Кохана! — гукнув Бельман. — Ми тут.

Двері вітальні розчинилися, і на порозі показалося миле засмагле обличчя жінки років тридцяти з гаком. Її світле волосся було зібране хвостиком, і вона нагадала Харрі колишню дружину Тайгера Вудса.

— Я залишила дітей у мами. Ти йдеш, любий?

Бельман прокашлявся.

— У нас гість.

Вона схилила набік голову.

— Бачу, любий.

Бельман поглянув на Харрі з винуватим виразом типу «ну що я можу вдіяти?».

— Привіт, — сказала вона, кинувши на Харрі задерикуватий погляд. — Ми тут з татком причіп з новим вантажем притягнули. Не бажаєте допомогти?

— Спина розболілася, та й щось додому раптово захотілося, — промимрив Харрі, швидко допиваючи каву й підхоплюючись на ноги.

— І ще одне, — сказав Харрі, коли Бельман проводжав його на ґанку. — Той візит, про який я розповідав тобі, — до Радієвого шпиталю.

— Ну?

— Там працює один науковець, Мартін Пран. Це просто внутрішній інстинкт, але чи не міг би ти перевірити його для мене?

— Для тебе?

— Вибач, стара звичка. Звісно, що для поліції. Для нашої країни. Для людства.

— Кажеш, внутрішній інстинкт?

— За великим рахунком, оце і все, що я можу запропонувати стосовно цієї справи. Ти б не міг повідомити мене про свої знахідки?

— Я подумаю.

— Дякую, Мікаелю. — Харрі відчув, наскільки чужим було ім’я цієї людини для його язика. «А чи промовляв я його коли-небудь взагалі?» — подумав він.

Мікаель відчинив двері в дощову погоду, і всередину влетів порив холодного повітря.