Изменить стиль страницы

— Це — не побачення. Це — консультація з твоїм адво­катом.

— Адвокатом?

Харрі кивнув. І побачив, як в очах Олега спалахнуло світло. Кмітливий хлопець.

— А як же...

— Той тип убивства, в якому тебе звинувачують, не передбачає ув’язнення в тюрмі суворого режиму. Тому організувати мій прихід було неважко. — Харрі відкрив свою валізку, витягнув звідти білий ігровий пристрій «Game Boy» і подав його Олегу. — Ось, візьми. Це тобі.

Олег провів пальцями по екрану.

— Де ти його знайшов?

Харрі здалося, що на обличчі хлопця він побачив подобу посмішки.

— Це — антикварна модель з батарейками. Я знайшов її в Гонконгу. Мій план полягав у тому, щоби завдати тобі нищівної поразки при грі в «Тетріс», коли ми зустрінемося наступного разу.

— Ніколи! — розсміявся Олег. —Ані в «Тетріс», ані в підводному плаванні.

— Це ти про басейн «Фрогнер Лідо»? Так тоді, здається, я обійшов тебе аж на метр.

— Та ти на метр відстав! Мама була свідком!

Харрі завмер, намагаючись не порушити радості Олега і сам з тієї радості втішаючись.

— Про що ти хотів зі мною поговорити, Олеже?

На обличчя хлопця враз насунулися хмари. Він почав крутити в руках ігровий пристрій, немов намагаючись знайти на ньому кнопку «Пуск».

— Можеш не поспішати, Олеже, але часто буває, що найпростіше почати з самого початку.

Хлопець підняв голову і поглянув на Харрі.

— Я можу тобі довіряти? Що б там не було?

Харрі хотів був щось сказати, але передумав. І просто ­кивнув.

— Ти зможеш дещо мені дістати?

Харрі здалося, що в серце йому ножа встромили. Він уже здогадався, що Олег скаже йому далі.

— Тут, у в’язниці, є лише героїн та спід, але мені потрібен віолін. Ти допоможеш мені, Харрі?

— Ти саме через це попросив мене прийти?

— Ти — єдиний, хто спромігся обійти заборону на відвідувачів.

І Олег уставився на Харрі серйозними темними очима. Шкіра під одним оком злегка сіпнулася, демонструючи глибину його відчаю.

— Ти ж знаєш, Олеже, що я не можу.

— Ні, можеш! — Жорстке металічне відлуння його слів застрибало між стінами камери.

— А як же люди, яким ти продавав? Невже вони не можуть дістати те, що тобі треба?

— Продавав що?

— Не бреши мені! — Харрі ляснув долонею по кришці своєї валізки. — У твоїй шафці на стадіоні «Валле Говін» я знайшов арсенальську футболку.

— Ти що, вломився в...

— А ще я знайшов там ось що. — Харрі кинув на стіл групове фото. — Ота дівчина на знімку — ти не знаєш, де вона?

— Хто...

— Ірен Ганссен. Твоя подруга.

— Як ти про це...

— Вас бачили разом у кафе «Сторожова Вежа». У твоїй шафі я знайшов також джемпер із запахом польових квітів та наркоманський комплект для двох осіб. Користуватися однією заначкою на двох — справа більш інтимна, ніж спати удвох в одному ліжку, еге ж? До того ж, твоя мати казала, що бачила тебе у місті, і ти мав вигляд щасливого ідіота. Мій діагноз: кохання.

Кадик на горлі Олега заходив угору-вниз.

— Що скажеш?

— Я не знаю, де вона, зрозуміло? Вона просто взяла і зникла. Може, Ірен знову забрав її брат. Може, вона десь в реабілітаційному центрі. А може, сіла на літак і десь вистрибнула, щоби спекатися всього цього лайна.

— А може, все значно гірше, — зауважив Харрі. — Коли ти востаннє бачив її?

— Не пам’ятаю.

— Пам’ятаєш із точністю до години.

Олег заплющив очі.

— Сто двадцять два дні тому. Задовго до того, що трапилося з Густо. І який стосунок це має до справи взагалі?

— А воно все складається докупи, Олеже. Вбивство — це як біла ворона. Зникла особа — як біла ворона. Якщо ти двічі побачив білу ворону, то це — одна й та сама біла ворона. Що ти можеш сказати мені про Дубай?

— Що це — найбільше місто в Об’єднаних Арабських Емі­ратах, але не столиця...

— Навіщо ти їх покриваєш, Олеже? Що ти боїшся мені сказати?

Олег знайшов на пристрої кнопку «Пуск» і поклацав нею. Потім зняв кришку відсіку для батарейок, перевернув пристрій, підняв кришку металевого бачка для сміття і висипав туди батарейки. А потім віддав «Game Boy» Харрі.

— Батарейки здохли.

Харрі поглянув на пристрій і засунув його до кишені.

— Якщо не дістанеш мені віоліну, то я колотимуся розбавленою гидотою, яку продають у тюрязі. Чув про фентаніл та героїн?

— Фентаніл — це шлях до передозування й смерті, Олеже.

— Вірно. Тому ти згодом зможеш передати мамі, що сам винуватий у моїй смерті.

Харрі не відповів. Жалюгідна спроба Олега вплинути на нього не розлютила його, навпаки — йому захотілося обійняти хлопця й притиснути його до себе. Харрі не треба було бачити сльози в очах хлопця, щоби помітити ту боротьбу, яка точилася в його тілі й мозку, він фізично відчував оту роз’їдаючу спрагу, що безперервно гризла хлопця. А коли з’являється ця спрага, то вже не залишається нічого — ані моралі, ані любові, ані поваги до інших людей — лише одна пульсуюча думка про те, щоби «застирчати», піймати кайф і розслабитися. Одного разу в житті Харрі був на межі того, щоби погодитися на укол героїну, але випадковий секундний спалах ясності думки змусив його відмовитися. Можливо, то було усвідомлення того, що героїну вдасться зробити з ним те, що не вдалося алкоголю: убити його. А може, то була дівчина, котра розповіла йому, як підсіла на героїн з першого ж уколу, бо ніщо, ніщо з того, що вона пробувала чи уявляла собі раніше, не могло зрівнятися з отриманим кайфом. Можливо, його зупинив спогад про одного приятеля, який здався до реабілітаційного центру для того, щоби відновити рівень сприйняття героїну до початкового, нульового, бо сподівався, що укол, який він зробить після такої «реабілітації», буде так само солодко-неповторним, як і найперший. Той самий приятель розповідав, що коли побачив слід від вакцинації на стегні свого тримісячного сина, то аж розплакався, бо це викликало в нього настільки сильне бажання одурманитися, що він заради того дурману ладен був пожертвувати всім на світі і чкурнути прямо з клініки до Плати, де продається наркота.

— Давай домовимося, — запропонував Харрі, чуючи, як його голос став схвильовано-хрипким. — Я принесу тобі те, що ти просиш, а ти розкажеш мені те, що знаєш.

— Чудово!— вигукнув Олег, і Харрі побачив, як розширилися його зіниці. Він десь читав, що у героїнщиків частина мозку активується ще до того, як сам наркотик потрапляє у кров, і вони починають ловити кайф, перш ніж шприц увійде у вену. Харрі усвідомлював, що з ним розмовляла саме ота частина Олегового мозку, що іншої відповіді окрім «Чудово!» і бути не могло — правда це чи ні.

— Але я не хочу купувати його на вулиці, — продовжив Харрі. — Ти маєш віолін у своїй схованці?

Здавалося, Олег на мить завагався.

— У моїй схованці ти вже був.

Харрі пригадав, що то неправда, наче для героїнщика немає нічого святого. Є — заначка, тобто схованка.

— Та годі тобі, Олеже! Ти ж не зберігаєш свою наркоту там, куди мають доступ інші наркомани. Де твоя друга схованка, твій стратегічний резерв?

— Я маю лише одну.

— Я нічого не збираюся у тебе красти.

— Кажу тобі, я не маю другої заначки!

Харрі відчував, що хлопець бреше. Але це було неважливо, бо, здогадно, віоліну в тій схованці він не мав.

— Я прийду завтра, — сказав Харрі, підводячись і стукаючи в двері. Але ніхто не підійшов. Насамкінець він повернув ручку — і двері розчинилися. Явно не тюрма суворого режиму.

Харрі повертався так, як і прийшов. У коридорі не було нікого. Не було нікого і в загальній кімнаті. Харрі помітив, що хліб і досі лежав на місці, але ніж уже прибрали. Підійшовши до дверей, що вели з блока до галереї, він з подивом виявив, що вони також незамкнені.

Замкнені двері він знайшов лише на пункті пропуску. Він вказав на цей факт черговій за склом, і та здивовано підняла брову й поглянула на монітори над її головою.

— Все одно далі, ніж ці двері, ніхто не вийде, — сказала вона.

— Окрім мене, сподіваюся.