Кожної ночі, перед тим як розрахуватися з Андрієм, ми з Олегом ретельно підраховували всю виручку, щоби вона збігалася з кількістю проданого товару. Ми розраховувалися крона в крону. Шахраювати не було сенсу. Бо воно не було того варте.

До того ж, я міг на сто відсотків довіритися Олегу. Гадаю, у нього просто бракувало фантазії додуматися щось поцупити, інакше він не працював би так чесно. А може, його голова та серце були переповнені Ірен. Було дуже смішно спостерігати, як він запобігав перед нею, коли вона була поруч. І настільки сліпим був він у своєму обожнюванні. Бо Ірен бачила лише одне.

Мене.

Мені від її почуттів не було ані холодно, ані жарко. Просто воно було так завжди.

Я знав її як п’ять пальців, знав достеменно, як можна змусити її чисте й недосвідчене серце тьохкати від радості, її гарненький ротик посміхатися, а її блакитні очі — плакати (якщо мені цього хотілося). Я міг би її відпустити, просто відчинити двері і сказати: «Йди геть». Але я — крадій, а крадії просто так не віддають того, що, на їхню думку, можна конвертувати в готівку. Ірен належала мені, але два мільйони на тиждень належали отому дідку.

Смішно сказати, але шість тисяч на день розбігаються, мов миші по закутках, коли ти кидаєш кристалічний метамфетамін у свої напої замість кришталиків льоду і носиш одіж, куплену не в мережі дешевих магазинів «Cubus». Саме через це я й досі ночував в отій кімнаті для репетицій з Ірен, яка спала на матраці за барабанами. Але вона трималася, наркотиків не вживала, хіба що інколи могла «заряджену» цигарку викурити, їла якусь овочеву фігню і відкрила власний банківський рахунок. Олег жив зі своєю матір’ю, тому, напевне, також відкладав гроші в заначку. Він причепурився, зайнявся навчанням і навіть поновив свої тренування на «Валле Говін».

Отак я стояв на вулиці Скіппергата і подумки займався арифметичними розрахунками, як раптом помітив, що під проливним дощем до мене наближається якась постать. Темні окуляри, рідке волосся, прилипле до лоба, і щось на зразок всепогодної куртки, з тих, що купують на Різдво своїм коханим товсті та некрасиві подружки. Втім, або та подружка була страшною, як опудало, або її взагалі не існувало. Я побачив це з його ходи. Він накульгував. Може, для цього й існує якесь політкоректне слово, але я зву це клишоногістю. А ще я не боюся вживати такі слова, як «латинос» та «нігер».

Незнайомець зупинився переді мною.

Річ у тім, що мене вже не дивувала публіка, яка підходила до мене по героїн, але цей чоловік явно не належав до звичайної категорії наркоманів.

— Скільки...

— Триста п’ятдесят за чверть.

— ...ви платите за грам героїну?

— Платимо? Ми продаємо, бовдуре.

— Я знаю. Просто здійснюю невеличке дослідження.

Я поглянув на нього. Журналіст? Соціальний працівник? Чи, може, політик? Коли я працював на Одіна й Туту, до мене якось підійшов схожий тип і сказав, що він з міськради, з якогось комітету під назвою RUNO, і дуже ввічливо спитав, чи не хотів би я сходити на нараду, де буде обговорюватися тема «Наркотики й молодь». Їм, бач, хотілося б почути «голос з вулиці». Я розреготався, а потім слухав, як він з колегами щось теревенили про ініціативу «Європейські міста проти наркотиків» і про великий міжнародний план зробити Європу вільною від наркоти. Дали мені кока-коли з булочкою і пішли, а я реготав так, що аж сльози на очах виступили. Але виявилося, що оту нараду проводила фарбована блондинка з чоловічими рисами обличчя, величезними цицьками та голосом, як у армійського старшини. Зазвичай такий тип жінок звуть «охоча мамця». В якийсь момент мені захотілося помацати її циць­ки — а чи справжні вони? Після наради вона підійшла до мене і сказала, що працює секретарем радника із соціальних послуг, що їй хотілося б поглиблено обговорити сьогоднішню тему, і чи не могли б ми зустрітися у неї вдома, коли у мене випаде нагода. Виявилося, що вона дійсно «охоча», але не мамця, а одиначка, що жила на фермі. Коли вона відчинила двері, на ній були тугі бриджі для верхової їзди, і їй захотілося, щоб «оте» сталося прямо у стайні. Та мені було байдуже, де їй приспічило. У стайні було чисто прибрано, і там торохтіли, аж підскакуючи, дві доїльні машини. Є щось дивне в тому, що ти дрючиш жінку, яка завиває наче бензопилка за два метри від здоровенних флегматичних коней та корів, котрі з лінивою цікавістю спостерігають за тобою. Опісля я висмикнув зі своєї дупи солому і спитав, чи не позичить вона мені тисячу крон. Ми продовжували зустрічатися, аж поки я не почав заробляти шість тисяч крон на день, а в інтервалах між заняттями сексом вона примудрялася знайти час розказувати мені, що секретарка не просто сидить собі, пишучи листи за свого радника, а займається питаннями практичної політики. Навіть зараз, попри те, що їй доводиться ішачити на свого роботодавця, вона має можливість особисто вирішувати конкретні питання. А коли це побачать і оцінять потрібні люди, то настане її черга стати радником. З її розповідей про міськраду я зрозумів, що всі політики — і великі, і малі — прагнули двох речей: влади та сексу. Саме в такій послідовності. Прошепочи тій жінці на вухо «ти —прем’єр-міністр», запхай два пальці куди треба — і вона встигне разів з десять оргазм піймати ще по дорозі до стайні. Я не жартую. І в очах типа, який підійшов до мене під дощем, я побачив те ж саме прагнення: влади та сексу.

— Пішов у сраку.

— Хто твій бос? Я хочу з ним поговорити.

Відвести його до мого роботодавця? Та цей бовдур або схибив, або просто ідіот.

— Йди геть.

Та чувак не здавався, а стояв, химерно вигнувши стегно, а потім щось дістав з кишені своєї куртки. То був пластиковий пакет з білим порошком — приблизно півграма.

— Це — зразок. Віднеси його твоєму босу. Ціна — вісімсот крон за грам. Обережно з дозуванням, це потрібно розділяти на десять. Повернуся післязавтра, в цей самий час.

Незнайомець передав мені пакет, обернувся і пошкутильгав геть під проливним дощем.

За звичайних обставин я би просто викинув той пакет у найближчу урну. Бо навіть не мав змоги продати його: репутація дорожча. Але було щось особливе у тому, як блищали очі отого психа. Немовби він щось знав. Тому, коли робочий день скінчився і ми розрахувалися з Андрієм, я подався з Олегом та Ірен до Героїнового парку. І там спитали, чи не бажає хто-небудь виступити в ролі такого собі пілота-випробувача. Я вже так робив, коли працював на Туту. Якщо в місті з’являвся новий товар, ти береш його і йдеш туди, де тиняються найбезнадійніші наркомани, завжди готові на випробування будь-якого наркотику, аби тільки це було надурняк. Їм було абсолютно байдуже, помруть вони чи ні, бо смерть все одно чигала на них за найближчим рогом.

Визвалося четверо, але сказали, що хотіли б отримати вось­мушку героїну як преміальні. Я відповів, що наразі героїну з собою не маю, і один з волонтерів відпав. Я розділив дози.

— Мало! — заволав один з «наркомів» з дикцією, як у щойно вдареного інсультом. Я сказав йому стулити пельку, бо інакше взагалі нічого не отримає.

Ірен, Олег та я сиділи й дивилися, як вони напрочуд швидко знайшли вени серед плям засохлої крові і вправно вкололися.

— О Господи... — простогнав один із них.

— У-ф-ф-ф-ф, — видихнув другий.

А потім запала тиша. Повна тиша. То було як запустити в космос ракету і втратити з нею зв’язок. Але я вже й так усе знав, бо побачив кайф у їхніх очах ще до того, як «космонавти» зникли у космічному безмежжі: п’ять хвилин після старту, політ нормальний. Коли вони повернулися на Землю, було вже поночі. Їхня подорож тривала більше п’яти годин — удві­чі довше, аніж подорож на звичайному героїні. Члени випробувальної комісії були одностайні у своїх висновках: такого кайфу їм ще ніколи не доводилося пережити. Їм захотілося більше, щоби прикінчити увесь мій пакет, — зараз, будь ласка, — і «наркоми», похитуючись, наче зомбі з фільму «Трилер», поволі рушили до нас. Ми розреготалися і втекли.

Коли ми через півгодини повсідалися на моєму матраці в кімнаті для репетицій, мені довелося трохи поміркувати. Досвідчений «нарком» зазвичай витрачає чверть грама героїну на укол, а тут найзагартованіші наркомани Осло випали в осад всього-на-всього від восьмушки! Виходить, той тип дав мені чистий, нерозбавлений товар. Але що то було? На вигляд і запах — як героїн, на дотик — також як героїн, але щоби кайфувати аж п’ять годин від такої маленької дози... Що б то не було, а я збагнув, що сиджу на золотій копальні. Вісімсот крон за грам, який можна розбавити втричі і продати за тисячу чотириста. П’ятдесят грамів на день. Тридцять тисяч прямо мені в кишеню. Ще й Олегу та Ірен чимало дістанеться.