— Фак!! — вона розривалась між бажанням розридатись і потребою, схопивши до рук швабру, знайти і віддубасити кота.

Посеред коридору за кілька кроків від дверей лежав, розколовшись навпіл, чимось скидаючись на відірвану, наполовину втоплену в бетон посадкової смуги турбіну «ААРОНа 44», вазон з її улюбленими кактусами, причому від кактусів залишилось тільки коріння; сіра, засохла земля долетіла аж до порога. За вазоном, ближче до правої стіни коридора валялась перевернута догори дном велика каструля з кухні, біля якої височіла акуратна купка котячого лайна. За каструлею Діана встигла побачити клавіатуру від комп’ютера (схоже, не вистачало кількох клавіш) і шматок жалюзі, які слугували для захисту від сонця вікна в кухні.

— Фак… — повторила вона, не наважуючись заходити.

Зрештою шум води, що долинав із ванної, примусив Діану подолати сум’яття й увійти до квартири.

«Вода… — переляк заворушився в грудях і звідти електричними сигналами поплив до мозку. — Звідки у ванній вода?!»

Кинувши сумку з ноутбуком і папками, коробки з подарунками для хлопців і великий пакет з їжею із продуктового магазину, що в сусідньому будинку, на підлогу, Діана метнулась до ванної кімнати.

Якимось немислимим чином Грубодупенко примудрився відкрутити кран з холодною водою. На щастя, його котячих мізків не вистачило на те, щоб заткнути отвір для зливу води пластиковим корком, інакше в результаті чотириденної поїздки до Франції Діані довелося б ремонтувати не тільки свою, але й квартиру поверхом нижче. Зиркнувши на цифри на лічильнику, вона подумала, що ремонтувати довелося б увесь стояк, до самого підвалу.

Діана закрила кран і, обережно переступаючи через розкидані по підлозі речі, пішла до великої кімнати.

Спарена з кухнею зала нагадувала приміщення, що постраждало від урагану V рівня. Шпалери обгризені, мікрохвильова пічка на підлозі, спинка дивана розшматована так, наче очманілий від ломки наркоман намагався знайти заховані в ній наркотики, повсюди котяче лайно. Пройшовши до кухні, Діана зрозуміла, звідки взявся сморід. Грубодупенко вивалив на підлогу вміст сміттєвого пакета, який вона забула викинути перед від’їздом.

«Начувайся, — дорікнула вона сама собі. — Тепер будеш знати, як залишати сміття».

Кухонну плиту й стіл устилали уламки посуду. Грубодупенко поставився до справи відповідально і розбив усе, що можна було розбити.

Діана повернула голову направо і зиркнула на холодильник. Нижню частину дверцят фантастично подряпано. «Він намагався його відчинити, — жінка блукала квартирою, наче в кошмарному сні, подумки відзначаючи і підраховуючи збитки. — Там були котлети… Блін, якби я залишила їх на столі, цього всього не сталося б».

Раптом холодок шугонув по спині, і Діана рвучко розвернулась. Де Грубодупенко? Де він зараз? Кота ніде не було.

— Котику, — покликала вона. — Рижику, ти де? — «Виходь, падло, я тебе вб’ю».

Щось хруснуло під ногами. Діана опустила погляд і побачила, що наступила на скло.

«Що за?..»

Піднявши голову, вона вперла здивований, уже майже наляканий погляд у стелю — пусто. НІЧОГО. Замість підвісної лампи стирчали уривки двох електричних дротів.

— Як? — уголос запитала вона, ошелешено водячи очима навкруги. — Як можна було відірвати люстру?!

Самої люстри також ніде не було.

Залишалася спальня, щоправда, Діана боялась — і їй не було через це соромно — туди заходити.

— Грубодупенку, агов!

У коридорі озвався мобільний телефон, і Діана з переляку ледь не йойкнула. Вона побігла до сумок, автоматично переконалась, що двері зачинено, витягла телефон, захопила із собою пакет з продуктами і повернулась до великої кімнати. Телефонував Анатолій Рева.

«Тільки його мені не вистачало», — подумала Діана, розуміючи, що не відповісти не може.

— Доброго вечора, Анатолію Захаровичу, — чемно привіталась вона. І в ту мить на порозі кімнати з’явився Грубодупенко. Широко розставивши передні лапи, роздратовано смикаючи хвостом, котяра впер важкий, мов гиря, погляд у хазяйку. Око люто виблискувало.

Діана відступила, несвідомо шукаючи щось для захисту. Помітивши пластикову трубу від пилососа, сховану за холодильником, вона нагнулась і взяла її у вільну руку. Так спокійніше. Грубодупенко із презирством спостерігав за хазяйкою.

— Як долетіла, Діано?

— Е-е, — Діана стрепенулась й зосередилась на телефоні. — Долетіла? — вона ледь не перепитала «Куди долетіла?», проте вчасно схаменулась. — Чудово, дякую.

Кіт вишкірився і несамовито, з якоюсь воістину сатанинською силою закричав:

— МЯ-А-А-А-А-А-А-У-У-У-У-У-У!!!

— Як хлоп’ята?

Грубодупенко повільно посунув на Діану. Жінка відступила на кухню, у витягнутій руці стискаючи блискучу трубу.

— Ще не бачила… — зривисто відповідала вона, — зараз чоловік… має… привести… Але дякую, що по… поцікавились.

— МЯ-МЯ-МЯ-А-А-А-А-А-А-А-А-А-А-У-У-УВ!!! — навіснів рудий котяра.

— Будеш завтра на роботі?

— МЯ-А-А-А-А-А-А…

— Так. А чому ви запитуєте?

Котяра спинився за кілька кроків від Діани, з ненавистю глипаючи на хазяйку. Тепер їх розділяв лише стіл.

— Ти могла взяти вихідний, — пояснив Рева, — бо на кілька днів раніше вийшла з декрету, крім того, працювала протягом суботи і неділі.

Грубодупенка аж трусило від люті. Діана ніколи раніше його таким не бачила. Вона вперлася сідницями в кухонну тумбочку. Простору для відступу більше не лишалося.

— Григорій Макарович попросив вийти завтра і підготувати звіт, — хрипко сказала вона телефону.

— Розумію, — дивним голосом відповів Рева.

Несподівано Грубодупенко вискочив на стіл.

— Бля! Пішов геть! — вирвалось у Діани. Вона махнула трубою в повітрі, але котяра легко ухилився, прослизнув уперед і застромив голову в пакет. Його цікавили продукти. Їжа.

— Діано? — долинуло з мобілки. — Я знову невчасно?

— МЯ-А-А-А-А-А-А-У-У!!! — Грубодупенко з переможним ревом витягував з пакета ковбасу. Тримаючись на безпечній віддалі, Діана легенько торохнула його трубою по голові. Кіт лише відмахнувся лапою і трофея не випустив: час для переговорів давно минув.

— МЯ-МЯ-А-АВ!!! Ш-Ш-Ш! МЯ-А-А-У!

— Діано, що це там таке?

— Це мій кіт… пробачте… він сьогодні трохи без настрою.

— Ти ненароком нічого йому не прищемила? — Грубодупенко знаходився достатньо близько, щоб Анатолій Захарович міг чути його репет і войовниче завивання.

— Е, ні. Це він через їжу.

— Тобто?

— Він не їв нічого чотири дні. Весь час, поки я була у Франції.

«А кричить так, наче його не годували рік», — подумав Рева.

— Узагалі нічого? — перепитав чоловік.

— Ну, майже. Нічого, крім вазонів.

— Як ти його терпиш?

Діана сотні разів чула подібне запитання від усіх, хто хоч раз стикався зі свавільним характером Грубодупенка. Тисячі разів вона сердилась на кота, коли той без причини починав кусати її за ноги або, приходячи з гульок брудним і мокрим, розносив багно по всій квартирі. І попри це, виганяти його Діана не мала наміру. У голові блиснув спогад: той день, коли вона вигнала Гену. Вона трималася до темряви, вдаючи, що нічого не відбулося, переробила купу справ і, тільки вклавши Артема й Даню спати, розплакалася. Вона ще ніколи не почувалась настільки самотньою, покинутою й нікому не потрібною, як того холодного осіннього вечора. Грубодупенко, тонко відчуваючи пригнічений стан хазяйки, терся поруч, ліз на руки, щось навіть тихо муркотів. О десятій вечора кіт, за звичкою попросився надвір, — на роботу. Діана попрохала його не йти; у ту мить у цілому світі не існувало жодної істоти, з якою вона могла б лишитись і поговорити, і жінка почала розмовляти з котом. Грубодупенко вагався, але від дверей не йшов. Зрештою Діана випустила його. Як же вона здивувалась (і як зраділа!), коли за десять хвилин почула, як кіт шкрябається під дверима. Він ніколи не повертався так рано. Він або йшов і приповзав знесиленим, часом побитим, під ранок, або сидів удома, якщо надворі лютувала негода. Того вечора, розуміючи, що потрібен хазяйці, кіт повернувся й усю ніч не відходив від неї: лежав біля голови, лоскотав вусами вухо й щоки і заспокійливо муркотав. Грубодупенко залишився поруч тоді, коли від неї відвернувся весь світ, і тому Діані чхати було на те, що про котяру думають інші.