Григорій Авер’янов сухо привітав Діану і запросив сісти. Присівши на краєчок крісла, вона наважилась запитати:
— З вашого кабінету щойно вийшов чоловік. Хто це?
Очі Авер’янова смикнулись і потемніли, вп’явшись у Діанине лице. Вона не відвела погляду, з подивом зауваживши, як у мутних очах першого віце-президента промайнуло щось дуже подібне на страх. За мить Авер’янов опанував себе і відказав:
— Дем’ян Леонідович Шафін, віце-президент з фінансів та економіки. А що?
Діана згадала. Вона не знала Дем’яна Шафіна особисто, кілька разів вони зустрічалися в офісі, ще коли її батько був живим, але по роботі ніколи не перетиналися. Зате вона багато чула про Шафіна — і від татка, і від інших працівників АНТК.
— Він привітався зі мною, а я, здається, його не впізнала.
— Ми говорили про катастрофу, — Авер’янов розглядав Діану, наче на допиті, — і згадували про тебе. Він знав Родіона Столяра. Немає нічого дивного, що він побачив і пригадав тебе.
— Зрозуміло, — Діана нарешті опустила очі, щоправда, не тому, що не витримала прискіпливого погляду росіянина. Вона забула про звіт, догану і можливу прочуханку. Вона думала тільки про те, що, повернувшись за комп’ютер, перетрусить офіційний сайт концерну «Аронов» і витягне з нього всі фотографії Дем’яна Шафіна, які тільки вдасться знайти.
А тоді вона подумала, що в неї, мабуть, параноя. Ну, для чого Дем’яну Шафіну летіти до Парижа і блукати летовищем, де розбився «ААРОН 44»?
Почекавши, щоб переконатись, що більше запитань не буде, Григорій поцікавився:
— Як просувається підготовка звіту?
— Ще не готовий. Працюю, — Діана відповідала коротко. Її думки витали далеко від пафосного, надміру фешенебельного кабінету.
— У тебе проблеми з дітьми? — несподівано запитав Авер’янов.
Діана здивовано підняла брови, а потім спохмурніла. До чого це?
— Ні, я… просто я більше не живу з чоловіком і через це не встигла владнати деякі питання з садочком. Нічого серйозного. А так усе гаразд.
— А що за садочок? Я можу допомогти.
— № 249, він такий, ну, скромний чи… безпретензійний, зате дуже близько до мого будинку. Дякую, насправді я майже все залагодила.
Григорій Авер’янов помовчав і несподівано запропонував:
— Нашвидку дороби звіт і можеш бути вільна до кінця цього тижня.
Їй це не сподобалось.
— Анатолій Захарович сказав мені…
— На цей момент роботи для тебе немає, до кінця тижня можеш не виходити, — Авер’янов свердлував її недобрим слизьким поглядом, що геть не пасував до його слів. — Побудь з дітьми, виріши проблеми із садочком, відпочинь. Ми припустились помилки, без розкачки пославши тебе на передову.
— Чому? — не стрималась Діана. — Що я не так зробила?
— Тебе усунуто, — рубонув росіянин.
Діана дивилась на Авер’янова, відчуваючи, як гіркий клубок підкочується до горла. Вона очікувала, що він попросить вибачення за грубі слова про її тата, натомість перший віце-президент нахабно проказав:
— Ще якісь запитання? — і зміряв її зневажливим поглядом.
— Ні, — похнюпившись, відказала Діана.
— Тоді вперед! Що швидше «доб’єш» звіт, то швидше опинишся вдома, — він жестом запросив її підвестися. — І щоб до кінця тижня я тебе не чув і не бачив.
Діана вийшла з кабінету.
Звіт вона не доробляла. Захопивши ноутбук, поїхала по дітей до дитсадка, а звідти — відразу додому. На розхитаному, потемнілому від часу казенному столі лишилася самотньо стояти фотографія, на якій усміхнена й розпашіла Діана на тлі воріт Київського зоопарку, присівши, обіймала, притримуючи, своїх синів.
18 лютого 2013, 12:46 (UTC +2) Серійний завод «Авіант», Київ
У кишені Авер’янова завібрував його приватний мобільний телефон — «Nokia» застарілої моделі, номер якої знали тільки обрані. Діставши мобілку, Григорій прочитав на екрані напис «ШАФІН». Кинувши швидкий погляд на двері кабінету і переконавшись, що їх зачинено, відповів на дзвінок.
— Чому ти телефонуєш на цей номер? — прошепотів перший віце-президент.
— Якийсь козел сфотографував мене на летовищі, — злісно виплюнув Дем’ян Шафін.
— Блядь! — лайнувся Авер’янов.
— На щастя, зі спини.
— Фу-у-ух. Тоді все о’кей. Не панікуй! І, бляха, не нагнітай без потреби! І без тебе несолодко…
— Я не нагнітаю, — відрізав Шафін. — Ти не хочеш запитати, звідки я дізнався?
Авер’янову раптом стало незручно в кріслі. Як там казав триклятий Ед Мерфі[89]? Якщо яка-небудь хрінь може статися, вона обов’язково відбудеться — якось так. Хоча незручно йому було з іншого приводу: Григорій відчував, що це лише початок.
— Ну? — брякнув він.
— Мені зателефонував Пеллерін. Захлинаючись, взявся розписувати, як він жалкує, що встряв у все це, як він мене ненавидить і що від початку знав, що так буде.
— Як буде?
— Хріново, Гришо, хріново! Слідчий, який очолює розслідування, надіслав Жерару знімок летовища, зроблений на ранок після катастрофи. Я стояв біля смуг, бачив, як прибула оперативна група, і вже йшов звідти, коли випадково потрапив у об’єктив фотографа, який знімав рештки літака. Я не знав… Ніхто мене навмисне не фотографував. Проте на знімку, надісланому слідчим, обведено мою голову, тобто слідчий цікавиться в Пеллеріна, чи той не знає, хто цей чоловік, якого виділено на фото.
— Твою мать, — прогарчав Григорій Авер’янов. — Ти теж молодець: надумав лазити аеродромом, коли там працював фотограф.
— Це ще не все, — голос у Шафіна зірвався, у ньому проскочили перші пискляві нотки, спричинені симбіозом люті, істеричної досади і переляку. — Знаєш, що написав слідчий у коментарях до надісланої фотографії? Він написав, що людиною на фото цікавиться Столяр! Твоя Столяр! Столяр, яка мала заховати справу під сукно, яка мала все провалити, яка… Чорт! Чо-о-орт!! Проблема не у Франції, Гришо, проблема у нас! У НАС!
«Джокер», — відсторонено зміркував Авер’янов. Таке трапляється. Він зіграв наосліп, сподіваючись підкинути опоненту «найслабшу» карту, а та виявилась довбаним джокером! «Нічого… Поки що нічого страшного не сталося», — підбадьорив він себе.
— Пеллерін біситься, — безрадісно мовив Шафін. — Каже, що виходить з гри.
— Заспокой його.
— Як я можу заспокоїти, коли мене самого тіпає, наче в пропасниці?!
— Нічого страшного не сталося, — вголос проказав Авер’янов. — Натисни на нього.
— Гришо, ми сядемо, — проварнякав Шафін.
— Вгамуйся! — зашипів на нього росіянин. — Ніхто не сяде! Я все владнаю. Столяр ні про що не здогадується, а якщо здогадається, ми її швидко вгамуємо. До кінця тижня можеш про неї забути.
— Я не про Столяр! — знову зірвався на крик Дем’ян Шафін.
Авер’янов і сам знав, що напарник говорить не про Діану Столяр.
«Клятий пілот…»
— Я про все подбаю, — якомога спокійнішим тоном запевнив Авер’янов, подумки благаючи, щоб Дем’ян не почав розпитувати, як саме він думає «про все подбати».
Шафін наче почув його думки.
— Твою мать, — рявкнув він і розірвав зв’язок.
Григорій Авер’янов відклав простеньку «Nokia» і, звівши долоні докупи, підніс їх до губів. Серце важко калатало, у грудях неприємно запекло, хоча передпліччя й долоні залишались холодними. Він подумки перебирав альтернативні варіанти, один за одним вибраковуючи, відкидаючи їх, зрештою розуміючи, що в нього немає вибору. Він і так надто довго сидів і чекав, склавши руки, сподіваючись невідь на що.
Найгіршим було те, що Авер’янов насправді не знав, наскільки небезпечними будуть свідчення пілота і чи будуть небезпечними взагалі. Радислав Ротко міг опритомніти і нічого не пам’ятати. Він міг пам’ятати, але не здогадуватися про причину катастрофи. Десять, п’ятнадцять секунд — хіба впродовж цього часу він устиг би збагнути, що не так? Григорію дошкуляла не так необхідність принести жертву, як пекуче, наче кислота, побоювання, що жертвування може бути марним.