— Але ж це очевидно! — гарячкувала українка. — Самописець спалили навмисно!

— Я так не думаю, Діано, — рівнішим голосом промовив Марсель. — Це звичайна недбалість. Пожежники нікому не повідомили про інцидент, оскільки не думали, що вогонь зашкодить даним усередині скриньки. Розумієш, плати з інформацією понівечив не вогонь, а жар від вогню, який проник крізь тріщину в корпусі. Тріщина однозначно давнішня. Я сумніваюсь, що Пеллерін чи будь-хто інший, кому могло б заманутись знищити самописець, знав про неї. Безглуздо, намагаючись зіпсувати, пхати ЦФПД у вогонь: п’ять, десять чи навіть двадцять хвилин у відкритому полум’ї ніколи не зашкодять бортовому самописцю. Крім того, подумай сама: навіщо диспетчеру ризикувати, намагаючись понівечити скриньку? Все одно всі накази, що виходять з центру управління польотами, продубльовано на пристрої, який записує розмови в диспетчерській. Про хоч якийсь мислимий мотив для пожежників я взагалі мовчу.

— Чорт. Ти маєш рацію, — мимовільно погодилась Діана.

— Ми втратили ключовий шматок пазла, але втратили його через нехлюйство, а не через чиюсь злочинну змову, — чоловік говорив спокійно; гнів википів.

Діана розчаровано жувала нижню губу і терла долонею похололого носа.

Помовчавши, Марсель запитав:

— Які в тебе плани?

— Не знаю, — настрій упав. Йти кудись перехотілося. Синє небо за вікном і вогкі сліди на тротуарах більше не манили. — Пообідаю в готелі, а далі… буде видно.

— Підемо прогуляємось?

«Ти на щось натякаєш?» — хотіла пожартувати українка, але вголос проказала інше:

— Можливо. Пізніше, — вона розуміла, що Марсель не винен, що повідомив невтішні новини, та, попри це, не хотіла його бачити. Принаймні впродовж найближчих кількох годин. Так у світі здавна повелось: той, хто приносить паршиву звістку, частково чи повністю за цю звістку відгрібає.

— О’кей, телефонуй, — розчаровано протягнув француз, і Діана поклала трубку. Через легке роздратування вона натиснула кнопку «Відбій» кілька разів підряд, таким чином не лише обірвавши розмову з Марселем, але й вибивши з головного дисплея повідомлення про пропущені дзвінки від Авер’янова.

Глибше зарившись у ковдру, вона підтягла коліна до грудей і втупилась у ноутбук. На екрані все ще висіла фотографія, надіслана Марселем. Діана неуважно ковзала по ній очима і думала про те, чому Жерар Пеллерін так переймався станом бортових самописців рейсу 1419 і чому нікому не сказав про наказ шукати «чорні скриньки» в перші хвилини після зіткнення.

Несподівано Діана стрепенулась. «ААРОН 44» — це новий український літак, який раніше не літав у Європі. Звідки Пеллерін знав, де розташовано бортові самописці? Він віддав наказ витягти «чорні скриньки», але звідки він знав, де їх шукати? І тоді ж — відразу за цією незатишною думкою, що ввірвалась у голову, наче реактивний снаряд, — її погляд зачепився за щось на фотографії.

Хвостовий уламок обривався, щетинячись рваним металом і дротами, приблизно на третині ширини фотографії. У цю ліву третину — між краєм знімка та хвостом «ААРОНа 44» — потрапило три чоловіки. Обриси всіх трьох виглядали розмитими — були не у фокусі, — та все ж чоловіки стояли достатньо близько до фотографа, щоб їх можна було роздивитись. Діана прикинула, що на момент знімання чоловіків від об’єктива відділяло сто, можливо, сто п’ятдесят метрів. Хто ті два силуети, які знаходились ближче і, відповідно, проступали на знімку чіткіше, Діана легко зрозуміла: це спеціалісти з ВЕА, які, натягнувши поверх зимових курток яскраві жилети, длубались у почорнілих і охололих рештках «ААРОНа 44». На спині одного з них можна було прочитати напис «ВЕА». Третій чоловік стояв далі, схоже, йшов геть із летовища, крокуючи в напрямку аеропортових терміналів. На знімку він стояв упівоберта, повернувши голову на північ, так, що було видно його потилицю. Діана клацнула по кнопці «Реальний розмір», збільшивши фотографію до справжньої величини, і нахилилась до ноутбука… Де вона його бачила? Незважаючи на те, що обличчя незнайомця не вдавалося розгледіти, вона могла б заприсягтись на двометровому стосі Біблій, що знає чоловіка. Міцний, середнього зросту, з головою дуже специфічної форми, здаля схожою на перевернуту черешком донизу грушу, з короткою шиєю і мініатюрними, неначе дитячими, вухами. Кремезний тулуб щільно облягало стильне, не по-зимовому легке пальто, голова — непокрита. Прозорі, немов марля, жмутки рудувато-жовтого волосся здіймались від вітру. Ніяких жилетів з написами «ВЕА», жодного натяку на пожежну уніформу чи яскраво-зелені куртки медиків.

«Можливо, я не знаю його особисто, але я точно його десь бачила!»

Схопивши телефон, Діана поспіхом надіслала Марселю смс-повідомлення:

«Зустрічаємось о 13:30 на Place de la Concorde. Візьми ноут з УСІМА фотографіями з місця катастрофи /D».

Діана більше години переглядала принесені Марселем фотографії. Знімків виявилось надзвичайно багато — вони займали більше ніж 14 гігабайтів на диску, при тому, що об’єм кожної фотографії не перевищував 3—4 мегабайти.

Марсель сидів навпроти, допивав третю чашку капучіно і нудьгував. Діана не сказала йому, що шукає.

Нарешті за півтори години після того, як вони, з жалем покинувши залиту сонцем Place de la Concorde, заскочили до кав’ярні на вуличці святого Флорентина, Діана відставила ноутбук, відкинулась на спинку і сказала:

— Усе.

— Знайшла, що хотіла?

— Ні.

На жодній іншій фотографії незнайомця в цивільному не було. Діана вирішила не розповідати Марселю про те, що шукала, хоча відчуття, наче вона вже зустрічала людину, яку побачила на фотографії, не зникало. Сам француз нічого не розпитував.

Її роздуми перервав черговий дзвінок. Діана із роздратуванням зиркнула на мобілку, міркуючи про те, що ці штуки повинаходили для того, щоб вони служили людям, а не для того, щоб люди ставали їхніми рабами. Телефонував Авер’янов. У Діани стисло грудну клітку від недоброго передчуття.

— Хто це? — Марсель помітив, як змінився вираз її обличчя.

— Мій бос з АНТК.

Діана натиснула «Прийняти виклик».

— ЧОМУ ТИ НЕ БЕРЕШ ТРУБКУ? — накинувся на неї Авер’янов, у думках клянучи себе за те, що стає схожим на дратівливого й вічно нестриманого Реву. Росіянин горлав так голосно, що Марсель Лакруа чув його, сидячи з іншого боку стола. Француз звів брови, зацікавлено втупившись у Діану.

— Я… Григорію Макаровичу… — жінка ще не розуміла, що відбувається.

— Що ти там робиш?! — Авер’янов намагався говорити спокійніше, але не міг. У ту мить йому кортіло задушили Діану. — Що ти собі думаєш, Столяр? Ти на курорт поїхала? Як ти смієш ВИМИКАТИ ТЕЛЕФОН?!

— Я не вимикала, він розрядився. Пробачте, я не…

Фраза про те, що телефон розрядився, видалась Авер’янову геть непереконливою, і він розпалився ще дужче:

— До тебе не можна добитися з учорашнього вечора!

— Я не отримувала жодного повідомлення про ваші дзвінки, — захищалася Діана. — Можливо, були проблеми з роумінгом.

— Не розказуй мені байки про роумінг, Столяр, — Григорій Авер’янов стишив голос, однак злості від того не поменшало, а тому здавалося, що він люто, по-зміїному шипів. Діана ніколи його таким не чула. — Ти розчарувала мене. Ти поводишся так, наче забула, що твій батько давно згнив у могилі і що ніхто більше не робитиме за тебе твою роботу!

Діана зблідла так раптово, що Марсель, злякавшись, поклав свою масивну долоню їй на плече і легенько потрусив жінку. «Ти о’кей?» — одними губами запитав француз. Діана не бачила слідчого. Її очі застигли, ставши сухими, неначе випалена пустельним сонцем слюда, схожими на бездушні кам’яні кульки, а зуби заціпило так, що тиск зі щелеп передавався аж на перенісся.

Вона не зронила ні слова.

— Що це за виставу ти влаштувала на вчорашній нараді? — продовжив Авер’янов. — Як ти поводилася? Я людською мовою звелів ні слова не казати про твої ідіотські підозри! Чорт забирай, я не розумію, чому ти не послухалась? ОКО СНІГОВОГО БУРАНУ! Де ти, в сраку, набралась такої нісенітниці? Мільйонні контракти під загрозою зриву, а тобі закортіло побавитись у Шерлока Холмса! Ти дуже розчарувала мене.