— Я хотів би, щоб, коли все владнається і небезпека мине, ви посприяли тому, щоб Анато…

Гараган вибухнув:

— Слухай, костогризе, ти можеш говорити нормальною мовою?! Можеш нормальні слова використовувати?

Росіянин облизав губи, відчуваючи, що піт виступає на обличчі — на скронях, на лобі і навіть на верхній губі:

— Допоможіть усунути Реву, коли все вляжеться.

Постукуючи пальцями по сидінню, Ельдар Гараган перебирав у голові варіанти.

— Він думає виходити на пенсію? — негучно запитав мільярдер.

— Ні… наскільки я знаю, то ні.

— То як ти хочеш, щоб я його усунув?

— Він не справляється, — запекло випалив Авер’янов.

— Це не тобі вирішувати.

— Він не справляється вже зараз!

Гараган зазирнув просто в очі Авер’янову (на цей раз росіянин витримав без зусиль), зробив двозначний жест рукою, наче відмахуючись від невидимої мухи, і відвернувся до вікна.

— Я подумаю, — знехотя погодився він.

— Дякую! — вперше за поїздку на обличчі росіянина блиснуло щось, схоже на посмішку.

— А тепер забирайся, — продовжуючи дивитись убік, наказав Гараган.

— Що?

— Вйобуй на хрін з мого автомобіля, — тихо, але виразно звелів мільярдер.

— Але моя машина… вона… — Авер’янов розгублено закліпав. — Я навіть не знаю, де ми.

— Он там автобусна зупинка. Запитаєш у людей.

Григорій хотів запротестувати, але у дзеркальці заднього виду нарвався на погляд водія. Повівши очима, той дав зрозуміти, що пасажиру краще зійти і не випробовувати долю. Авер’янов похнюплено пробурмотів слова прощання і, захопивши пальто, залишив «Rolls-Royce». Тільки опинившись на вогкому лютневому вітрі, він побачив, що спітнів, що штани під задницею потемніли від вологи.

«Rolls-Royce Phantom» повагом відчалив від узбіччя, перетнув три смуги, розвернувся на найближчому розвороті і помчав у напрямку Києва.

Авер’янов натягнув пальто, голосно вилаявся і взявся шукати в телефоні номер для виклику таксі.

У салоні фешенебельного «Фантома» Ельдар Гараган, заплющивши очі, тер пальцями скроні. Не розтуляючи повік, він випростав м’ясисту руку до таці з виноградом, зірвав кілька ягід, після чого одну по одній переправив їх до рота.

— От як із ними вести справи? — смакуючи виноградом, озвався мільярдер. — Він не настільки молодий, щоб не пам’ятати початок дев’яностих. І не настільки старий, щоб про них забути. Може, злидень дурний і не в’їжджає, що не можна кожної декади починати все спочатку, що часи, коли ти міг завалитись із трьома «калашами» на завод і забрати його собі, давно минули? Га?

Шофер, що виявився єдиним слухачем монологу, ні поглядом, ні порухом голови чи плечей не реагував на озвучені запитання. Правда, Гараган і не чекав на відповідь. Застиглими очима він спостерігав за безликими, знебарвленими холодом полями, що мелькали за вікном.

— Скажена країна. Дикі люди. Я не можу тут працювати. Тут неможливо вести бізнес. Це бісовий нескінченний коловорот. Ти щось береш, а за тобою вже стоїть хтось молодший, із цівками слини до колін, охочий забрати це собі. І так без кінця, так без кінця… Кожні п’ять років підростає нове покоління голодних придурків.

Водій «Фантома» німував, зосередившись на дорозі.

15 лютого 2013, 16:56 (UTC +1) Париж, Франція

До зали для нарад ніхто з них не повернувся. Другу половину дня Марсель і Діана гуляли Парижем, петляючи незліченними мостами, які розкинулись над Сеною, неспішно пройшовши весь шлях від острова Святого Луї, розташованого просто навпроти Нотр-Дама, до Ейфелевої вежі.

Після обіду розпогодилось. Під ногами все ще лежало чимало снігу, який під прямими сонячними променями починав швидко танути, перетворюючись на великі й місцями глибокі калюжі, проте над головою сяяло сонце, а рівний, помірний вітер, наче двірник, що підмітає подвір’я, прочистив небо, відігнавши хмари за горизонт.

Коли сонце зайшло, а на небі з’явилися перші зірки, обоє відчули, що зголодніли, і заскочили до першої кав’ярні, яку помітили неподалік метро «Bir Hakeim». З вікон було видно Ейфелеву вежу, на якій поступово засвічувались вервечки різнокольорових вогнів ілюмінації.

Замовивши страви, Марсель Лакруа вирішив, що Діана достатньо заспокоїлась, щоб повернутись до сварки під час ранкової наради.

— Ти хоч усвідомлюєш, що своїми копаннями підставляєш літак?

Діана задивилась у вікно на витягнутий у небо шпичак Ейфелевої вежі, гріючи пальці на келиху із щойно принесеним гарячим глінтвейном. Її обличчя пашіло живим теплом після спонтанного ураганного сексу і тривалої прогулянки під відкритим небом. Вона не відповіла, лише непевно знизала плечима.

— Ти граєшся з вогнем, — продовжив француз. — І ВЕА, й EASA шукають, на кого перекласти провину за катастрофу. Потрібно кинути когось на розтерзання пресі й публіці, хай навіть для проформи. Якщо причина не в поганій видимості і не в пілотах, то є ймовірність, що щось негаразд із вашим літаком. Навіть якщо це не так, нишпорки з агенції авіаційної безпеки можуть вчепитися в цю версію. А коли EASA візьметься розгойдувати свій маховик, зупинити його буде напрочуд важко. Після цього ДП «Аронову» можна забути про французький ринок назавжди.

Діана перевела погляд на келих із гарячим вином і спеціями:

— Ми ще нічого не знаємо напевно. Можливо, винні пілоти, хтозна… Треба почекати результатів розшифрування розмов у кабіні від Дениса. А ще краще — почути, що скаже Радислав Ротко.

— Так, поговорити з пілотом нам геть не завадило б, — зітхнув Марсель.

Українка несподівано звела голову і посміхнулась:

— Можна я дещо запитаю, тільки ти не смійся, якщо це видасться тобі кумедним.

— Запитуй, — сяйнув рівними зубами Марсель. — Обіцяю, що не реготатиму.

— Коли начальник наземних служб… як його?

— Робер Паск’єр.

— Так… коли під час суперечки Робер Паск’єр сказав, що Пеллерін половину життя обстрілював літаки мертвими курками, то що це було?

Посмішка Марселя поширшала, він мусив затулити рота долонею, щоб не розсміятися.

— Я ж просила! — вдавано обурилась Діана.

— Я не з тебе сміюсь!

— А з кого? — насупилась вона.

— Насправді цю історію у Франції знають усі, хто має стосунок до авіації. За освітою Жерар Пеллерін — інженер-авіаконструктор, його вчили будувати літаки, проте після випуску з університету він майже півтора року не міг улаштуватись на роботу. Зрештою знайшов роботу аж у «Bombardier», але не в Канаді, а в містечку Вічіта, що в штаті Канзас, США. Там випускають «LearJet 60XS», суперсучасні та супердорогі літаки бізнес-класу. В обов’язки Жерара входило перевіряти на міцність лобове скло «LearJet’ів», — розповідаючи, Марсель не припиняв посміхатися. — Розумієш, приватні літаки дуже часто зазнають ушкоджень через зіткнення з пернатими. Для великого пасажирського лайнера це не так небезпечно, зате при зіткненні з маленьким business jet’ом достатньо великий птах може проломити наскрізь скло кабіни пілотів, тяжко контузити чи навіть убити пілота і таким чином спричинити катастрофу.

Спостерігаючи за Марселем, Діана підчепила його посмішку.

— Я серйозно! — кепкуючи, вигукнув француз. — Не віриш — подивись в Інтернеті фотографії продірявлених кабін із розмазаними по салону пір’ям і курячим м’ясом. Їх наче гарматними ядрами бомбардували!

— І що робив Жерар?

— Зі спеціального пневматичного пристрою обстрілював кабіни ще не готових літаків курками, гусками та індичками, перевіряючи, чи витримає лобове скло, чи не полопає внаслідок зіткнення з птахом на крейсерській швидкості.

Марсель Лакруа хотів ще щось додати, але слова потонули в реготі, що вальнув із його рота. Здоровань реготав до сліз, стрясаючись усім тілом, хапаючись то за груди, то за боки, і кумедно метеляючи головою. Діана вдруге бачила і чула, як Лакруа сміється. Вона пирснула і, прикривши обличчя долонями, також загиготіла — не так з того, що розказав Марсель, як із нього самого. Сміх робив його якимось беззахисним, простішим і… наче трохи ближчим.