— Діано, ти забуваєш, що передусім нам потрібно захищати літак.

Було чути, як Григорій розлючено сопе в слухавку.

— Не розумію, чим моя гіпотеза загрожує репутації «ААРОНа»? — жінка почувалась розгубленою, бо вперше чула, щоб зазвичай увічливий і запобігливий Авер’янов говорив так затято й нестримано.

— У тому-то й справа, що не розумієш! У тебе недостатньо досвіду, щоб передбачити реакцію на такі заяви. Ти…

— Тоді треба було відряджати сюди когось більш досвідченого! — відчуваючи, як на очі набігають сльози, вибухнула Діана.

— Слухай сюди, — прошипів Григорій. Діана зрозуміла, що чоловік ледве стримався, щоб не втулити після своїх слів який-небудь епітет. — Пообіцяй, що нікому не говоритимеш про свої підозри, поки не буде офіційно опубліковано розшифрування переговорів у кабіні або не опритомніє Радислав Ротко, — жінка мовчала, а тому Авер’янов нетерпляче рявкнув: — Обіцяй!

Зрештою Діана підкорилася:

— Я обіцяю, — переборовши бажання шморгнути носом і не помічаючи, що розжовує губу до крові, повторила: — Поки не опритомніє пілот, я нікому нічого не казатиму.

Не промовивши більше ні слова, Григорій кинув трубку.

15 лютого 2013, 10:00 (UTC +2) Київ, Україна

За вікном кабінету сунули набряклі сірою тванню важкі хмари. Пориви вітру розбивались об вікно, час від часу кидаючи на шибу поодинокі дощові краплини.

Григорій Авер’янов сидів у кріслі, тупився поперед себе і стискав iPhone так, наче то була граната з уже зірваною чекою. Він почувався пілотом авіалайнера, що потрапив у грозу, — тільки вперед і тільки вгору. Пілот, що керує лайнером у важких погодних умовах, мусить думати і приймати рішення на п’ятнадцять хвилин наперед. Якщо за чверть години до вльоту в грозовий фронт він неправильно оцінив обстановку і скерував літак у серцевину шторму — вороття немає. Опуститись нижче немає як, бо в густішому повітрі турбулентність вища, і назад не повернути: літак повинен летіти проти вітру, інакше ризикує звалитися в плоский штопор, вивести лайнер з якого під час буревію нереально. Після потрапляння в сильну грозу все, що залишається пілоту, — набирати висоту і мчати вперед, хай там що його чекає.

Григорія така ситуація не влаштовувала. Його дратувала невизначеність, драглистий стан, коли не можеш відшукати прийнятну відповідь на елементарне запитання: що робити далі? Що станеться, якщо зупинитись, пустити справу самоплином? Майже напевно, що все, затіяне з Шафіном, спливе на поверхню — вони втратять роботу, їх просто з робочих кабінетів відвезуть до суду. Авер’янов спробував уявити ймовірний перелік звинувачень і покарання за них… Три роки позбавлення волі, якщо пощастить — умовно. Це означатиме крах усього: кар’єри, репутації, мрій про забезпечене і безтурботне життя. На рівні компанії наслідки будуть ще болючішими. Судовий процес над ним і Шафіном завдасть непоправної шкоди концерну: про контракти з Європою можна буде забути на десяток років. Причому це стосуватиметься не лише вироблених АНТК літаків, але й послуг «Aronov Airlines». Григорій не відчував себе патріотом країни, що прихистила його і дала йому все, що мав на той час, — у душі він завжди залишався росіянином. Та, попри це, не хотів шкодити концерну. Компанію Авер’янов вважав рідною, ледь не власним дітищем.

— Погано… погано… — бурмотав чоловік.

З іншого боку, якщо не зупинятися, йому доведеться вдатись до винятково жорстких і неприємних заходів. Йому доведеться приймати нові для нього рішення і робити невідомі раніше вчинки, про які — Авер’янова аж пересмикнуло — не хотілось думати. Раптом щось піде не так — три роки умовно будуть «квіточками», а «ягідки» можуть потягнути на більше, ніж десять.

«Клята Столяр! — скрипів він зубами. — Хто міг передбачити, що дівуля виявиться настільки спритною й допитливою?» Розмова з Діаною вперше за останні два десятки років ввергла Григорія в стан, дуже близький до паніки. «Як там вона сказала? Око урагану? Око циклону? — росіянин подивився на затиснутий у долоні iPhone і раптом відчув непереборне бажання зацідити ним у стіну, розбити, розтрощити так, щоб уламки корпусу розлетілись кімнатою. Авер’янов згадав, як позавчора вночі після розмови з Ґуеріном Рева розніс телефон у своєму кабінеті, і приглушив гнів. Григорій удруге сіпнувся, на цей раз від думки про те, що копіюватиме (хай навіть несвідомо) дії неврівноваженого боса, й акуратно відклав iPhone. Аби кудись подіти руку, Авер’янов взявся підправляти пальцями кучері. — Яке, у біса, око?! Що вона плете? Хіба у сніговому бурані може сформуватись око?» Чоловік вирішив пізніше, не тривожачи Анатолія Реву, розпитати про це погодних спеціалістів.

Авер’янов спробував заспокоїтись і тверезо зважити ризики. Зупинитись він не може: забагато вони з Шафіном наламали дров; водночас єдиний спосіб продовжити справу — це переступити межу, до якої раніше не наближався, і ризикнути всім, що має. Поки що нічого непоправного не сталося, він повністю контролював ситуацію: Діана підкорилася, стосовно показів уцілілого бортового самописця можна не хвилюватися, бо програміст тягнутиме час стільки, скільки буде потрібно. Все було б чудово, якби не… пілот. Від думки про Радислава Ротка, який може будь-якої миті опритомніти, м’язи внизу живота захололи. Здавалось, наче в труси заштовхали цілий айсберг. Авер’янов забрав руки від волосся і покрутився в кріслі. Якби ж вдалося поговорити з Радиславом раніше, ніж до нього добереться дочка Столяра!

— Клята Столяр! — повторив Григорій уголос. — Як можна було так прорахуватися? — відтепер дівчина стирчатиме як кістка в горлі.

Авер’янов розумів, що не зможе сидіти біля ліжка Ротка, чекаючи, поки той прийде до тями, а це означає, що з пілотом потрібно щось вирішувати. Він схопив зі столу iPhone, відшукав у контактах номер Ельдара Гарагана і нехотячи, наче на руку діяла вдвічі більша за земну сила тяжіння, приклав телефон до вуха.

Незважаючи на те, що номер було підписано «ГАРАГАН Е. Ю.», Григорію відповіла секретар. Дуже мало людей в Україні знали приватний номер телефону олігарха.

— Алло.

— Добрий день! — щойно налагодився зв’язок, Авер’янов опанував себе і заговорив бадьорим голосом. — Це Григорій Авер’янов, перший віце-президент ДП «Аронов». Я можу поговорити з Ельдаром Юліановичем? — пауза. — Так… ага… я розумію, нарада. Але дуже прошу: перекажіть йому, що я телефонував. Це стосується літака, що розбився у Франції… Запевняю вас, Ельдар Юліанович чекає мого дзвінка… Так, це дуже важливо, — завершивши розмову, Григорій розслабив м’язи обличчя, на мить ставши схожим на вічно нещасного П’єро. Він розумів, що кожен, хто телефонує Гарагану, з піною на губах доводить, що «його світлість» чекає саме на цей дзвінок, переконує секретарку, наскільки вагомим є питання, яке він хоче обговорити з її босом. Але чуття підказувало Авер’янову, що про його дзвінок повідомлять відразу. Дівчата, що приймають виклики, добре поінформовані про справи Гарагана, а тому легко відрізняють справді важливе питання від нікчемного.

Григорій не помилився. За десять хвилин секретарка перетелефонувала, повідомивши йому про час і місце зустрічі. Ельдар Гараган погодився побачитися особисто.

Відчуваючи, як між лопатками проступають краплини поту, як вони набрякають і, лишаючи по собі холодні струмки, збігають на поперек, Григорій заплющив очі та кілька хвилин сидів нерухомо, майже не дихаючи, дослухаючись до пришвидшеного калатання серця. Він збагнув, що щойно спалив за собою мости.

Відтепер — як літак у грозу: тільки вперед і тільки вгору.

15 лютого 2013, 10:09 (UTC +1) Штаб-квартира ВЕА, Ле-Бурже

За столом зібрались Марсель Лакруа, Жерар Пеллерін, Даніель Монін, Денис Плюйко, Робер Паск’єр і троє незнайомих Діані чоловіків. Присутні по колу представились, і Діана дізналась, що найстарший серед незнайомців — це Жан-Робер Ґуерін, виконавчий директор компанії «Франс Континенталь»; вишукано вдягнутий, схожий на адвоката чоловік середніх років, що сидить, тримаючи спину рівно, ліворуч від Ґуеріна, — один із його заступників; а неохайний товстун із жахливо підпухлими очима, що розташувався біля протилежного краю стола, напроти Діани, — це представник EASA, Європейської агенції авіаційної безпеки, чиє ім’я вона не розчула. Троє з восьми чоловіків тримали перед собою паперові стаканчики з кавою. Перед Даніелем Моніном стояв ноутбук. Крім того, перед кожним учасником наради лежали блокнот, ручка і прості олівці з фірмовим логотипом ВЕА.