— Які саме? — бадьорим голосом віджартувався Гена. До вечора він нарешті оклигав від учорашньої пиятики. — Ті, що ти купила, чи ті, що привела?

— І перші, й другі.

— Перші — гризуть усе, що бачать, а з другими — сорок секунд, політ нормальний! — відрапортував чоловік.

— Це добре, — вона зітхнула. — До мами телефонував?

— Вона сама мені телефонувала. Жалілась на тебе.

— О, Боже… — мабуть, тільки у її сім’ї теща здатна телефонувати зятеві й скаржитися на нездару-дочку.

— Забий! Ми мило поспілкувалися.

«Хто б сумнівався!»

— А Даня? Ще не дістав її? — запитала Діана.

— По ходу, в процесі. Хоча, судячи з тону розмови, до ночі маман ще протримається. Стосовно незворотних змін у її нервовій системі нічого певного сказати не можу, але жити буде. А там… — Гена зробив театральну паузу. — Єдине, про що молитимуся вночі, — щоб завтра зранку Софія Борисівна прокинулась раніше, ніж Даня покакає.

Діана пирснула:

— Це точно!

— А ти як?

При цих словах перед її очима чомусь постав Марсель Лакруа з широкими долонями і покатими плечима, а в ніздрі, лоскочучи, просотався незнайомий запах чоловічих парфумів. Діана розвернулась спиною до дзеркала. Говорити з Геною про будь-що, що не стосується дітей, вона не хотіла. Бажання якнайшвидше закінчити розмову наповнило голос кригою.

— Нормально, — збайдужіло відповіла вона. — Багато роботи.

— Уже знаєш, що відбулося з літаком? — Гена відчайдушно відтягував мить, коли дружина покладе трубку.

— Врізався у снігоочисник, решта тебе не стосується. Вибач, Гено, я мушу бігти. Набирай — навіть серед ночі, — якщо раптом щось станеться з малими, — Діана недвозначно наголосила на останніх словах «…якщо раптом щось станеться…», прямо натякаючи, що в інших ситуаціях її краще не турбувати.

— Добре, — буркнув Гена. — Гарного тобі вечора…

— І тобі!

Сніг не припиняв іти. Вийшовши з ресторації, Діана попросила Марселя відвезти її до якого-небудь шопінг-молу неподалік готелю, щоби, перед тим як іти відпочивати, прикупити щось з одягу. Відповідаючи на здивований погляд француза, вона, червоніючи, пояснила:

— Я не встигла заскочити додому перед тим, як летіти до Парижа; висмикнули просто з робочого місця. У мене не те що одягу, навіть зубної щітки із собою немає, одні документи, — змовчавши про те, що сама запізнилась майже на годину на зустріч з Анатолієм Ревою.

Марсель спробував удати розуміння, хоча після Діаниного пояснення здивувався ще більше. Катастрофа відбулася вчора вночі — виходить, сьогодні вранці Столяр ще не знала про відрядження. Те, що Діана не підготовлена і не має належної кваліфікації для розслідування, слідчий зрозумів давно. Чим керувались директори АНТК ім. Аронова, відряджаючи до Франції абсолютно непідготовленого спеціаліста, він не уявляв. Можливо, мав їхати хтось інший, більш досвідчений? Тоді що такого могло статися перед вильотом, щоб керівництво українського авіабудівного концерну відправило до Парижа «необстріляну» Діану, фактично висмикнувши її з-за робочого стола, не дозволивши змотатись додому по речі? Про нічний візит Дем’яна Шафіна Марсель Лакруа, який прибув до аеропорту Париж-Північ наступного ранку після аварії, нічого не знав.

— Із цим проблем не буде, — сказав француз, відчиняючи передні дверцята з боку пасажирського сидіння, — центр міста нашпигований магазинами.

Сідаючи до авто, Діана скорчила невеселу гримасу:

— Я не мільйонерка. Мені щось подешевше за «Louis Vuitton».

— «Zara»? «Bershka»? «Barbara Bui»[77]?

— Можна й «Zara». Інакше завтра я прийду на нараду в одній білизні.

Марсель гмикнув, замріяно розтягнув губи в посмішці й акуратно зачинив дверцята. Обійшовши машину, він, тяжко, по-старечому крекчучи, втиснув величезне тіло на водійське сидіння.

— За Лувром є великий квартал, якраз на межі 1-го та 4-го паризького округів[78], який називають Beaubourg. Там розташований велетенський підземний торговельний комплекс «Forum des Halles». Гадаю: це те, що тобі треба.

Перед тим як їхати до «Forum des Halles», француз завернув на rue de Castiglione, де знаходився готель, у якому секретар Григорія Авер’янова забронювала на ім’я Діани Столяр і Дениса Плюйка два одномісні номери. Діана зареєструвалась на рецепції, однак у номер не піднімалась; вона зазирнула до готелю тільки для того, щоб знати, де він знаходиться, і не заблукати, повертаючись із походу магазинами.

Після реєстрації Марсель повіз Діану вздовж rue de Rivoli до перехрестя із Севастопольським бульваром. На перехресті він повернув ліворуч і, проїхавши три квартали, зупинився.

— Ось, — показав він наліво, — там вхід до метро «Châtelet», і там же починаються торгові ряди «Forum des Halles».

Колись увесь цей район, що мав назву «Châtelet-les Halles», займав чималий відкритий продуктовий ринок, проте в середині 70-х його реконструювали, перетворивши на громіздкий підземний шопінг-мол, занурений глибоко в землю. Сьогодні в надрах цього монстра можна придбати все, що заманеться: від кулькової ручки і зубної пасти до верхнього одягу, побутової техніки та домашніх велотренажерів.

— Дякую, — промовила Діана, кутаючись у пуховик, перед тим як вискочити з авто. За вікнами машини, оплавляючи світло вуличних ліхтарів, розмазуючи відблиски з вітрин та рекламних щитів, з неба пікірували армії сніжинок. — Дякую тобі за все!

— Будь ласка, — ніяковіючи, прогудів Марсель. — Дорогу до готелю знайдеш? Тут недалеко: підіймаєшся назад на rue de Rivoli і далі вздовж Сени до…

— Я знайду, не переймайся, — Діана спинила чоловіка, поклавши долоню на дебеле передпліччя. Марсель знітився ще більше.

— О’кей, тоді до завтра! О десятій чекаю тебе на нараді.

— Будівля 153 в Ле-Бурже? — перепитала вона.

— Скажеш таксисту «офіс ВЕА аеропорту Ле-Бурже», і він знатиме.

— Так і зроблю. Бувай.

Прибравши руку, Діана відчинила дверцята і пірнула у снігову круговерть.

14 лютого 2013, 23:20 (UTC +1) Готель «The Westin Paris», Париж

О пів на одинадцяту Діана дісталась до готелю і нарешті прийняла душ. Вона стояла під гарячими паруючими струменями хвилин двадцять, майже не рухаючись, не прибираючи з очей намоклого волосся, відчуваючи, як тіло розм’якає і позбавляється накопиченого впродовж дня напруження. Пізніше старанно вимила волосся, закутала голову рушником, одягнула білосніжний готельний халат (трохи завеликий, але м’який і теплий) і, витягнувши із сумки службовий ноутбук, завалилась на двоспальне ліжко.

В АНТК ім. Аронова не поскупились на готель — чотиризірковий «The Westin Paris — Vendôme», чию п’ятиповерхову будівлю було розташовано на rue de Castiglione, за кількасот кроків від Лувра і просто навпроти саду Тюїльрі[79]. Номер був невеликим, проте обставленим розкішно: широченне ліжко з чотирма сліпучо-білими подушками, журнальний столик, два вишукані низькі крісла і стіл червоного дерева з телевізором. Високі, від підлоги, вікна одночасно слугували дверима балкона, що виходив на сад Тюїльрі, безлистий і похмурий цієї пори року.

Обдивившись по черзі покупки з «Forum des Halles» (дві блузки, кофтину, комплект недорогої білизни, темно-синє практичне плаття до колін з короткими, до ліктів, рукавами, прикрашеними білими манжетами, і класичним білим комірцем, а також мінімально необхідний набір косметики), Діана дістала з бару пляшку мінеральної води, відкоркувала її, запустила ноутбук і під’єдналась до безкоштовної готельної мережі wi-fi.

З’єднання налагодилось миттєво. На пошті чекав e-mail від Марселя.

Від: «Marcel Lacroix» [email protected]

Дата: 14 février 2013 9:31 pm

Кому: [email protected]

Копія: «Gérard Pellerin» [email protected]