— Тоді нехай за дітьми нагляне чоловік.

— Я ще не залишала їх самих… ніколи, — вона говорила, не відпустивши губу, через що слова злиплись у безформну купу.

— Ти відмовляєшся? — Захарович виклично звів брову. Діана подивилась на нього, не відчуваючи ненависті. Обличчя було зжовклим, темні кров’яні плямки на шкірі набули фіолетового відтінку. Попри пафосні, подеколи знущальні репліки, Анатолій Рева виглядав затурканим і зломленим старцем. Жінка не знала, що весь учорашній день Рева дико пиячив, а потім цілу ніч не спав. — Якщо відмовляєшся, то так і скажи, не соромся. Просто врахуй, що після цього тобі доведеться шукати нову роботу.

Діана переступила з ноги на ногу і, дратуючись, що не має часу все продумати, здалася:

— Я їду сама?

— Ні. З тобою летить програміст. Як там його? — Рева наморщив лоба, згадуючи.

— Денис, — підказав Авер’янов.

— Ага, Денис. Він, наскільки я розумію, вже у Гостомелі?

— Так, — сказав Авер’янов.

— Тоді, гадаю, вам також час вирушати…

Жінка майже не чула чоловіків. У грудях кипіло від образи через те, як з нею говорив Рева, через те, що він згадав, але не сказав жодного доброго слова про її батька, через те, що вона не знала, куди подіти Артема й Даню, й узагалі не уявляла, як хлопчаки проживуть без неї протягом кількох днів.

Яка Франція? Яке, у біса, розслідування? Вона не пригадувала, як виглядає зсередини кабіна «ААРОНа 44»! Вона осоромиться сама, зганьбить пам’ять батька і повернеться ні з чим!.. І в той же час понад мінливою образою розросталось нове відчуття — щось гаряче, затяте, щось таке, чого вона саме не розуміла, але чим однозначно пишався б її татко, — і Діана зціпила зуби, втримуючи під повіками невчасні сльози.

14 лютого 2013, 11:24 (UTC +2) Серійний завод «Авіант», Київ

— Цією карткою розраховуватимешся за готель, сніданки, обіди та вечері, а також за таксі, якщо вони прийматимуть картки. Чеки зберігай, — Григорій Авер’янов підсунув Діані вкладені в прозорий файл документи. — Ось документи про відрядження і підтвердження того, що АНТК ім. Аронова доручає тобі представляти концерн і брати участь у слідчих діях у складі слідчої групи, сформованої ВЕА, — схиливши голову, росіянин глипнув на жінку. Тихо спитав: — Ти хоч знаєш, що таке ВЕА?

Діана заперечливо замотала головою. Авер’янов зітхнув.

— Це французьке бюро, мета функціонування якого — розслідування авіакатастроф на території Франції, а також укладання різних директив щодо безпеки цивільної авіації. Повна назва така довга, що самі французи її не пам’ятають, а скорочена — ВЕА.

— Зрозуміло.

По тому Авер’янов перейшов до купки папок, посібників та мануалів, складених на краю стола.

— Я також відібрав документацію, що може знадобитись тобі або слідчим з ВЕА під час розслідування, — він узявся зачитувати назви посібників, складаючи їх перед Діаною. — Ось Керівництво з льотної експлуатації «ААРОНа 44»; Технічний довідник по «ААРОНу» з кресленнями основних агрегатів (бажано, дуже його не афішувати); Інструкція з догляду та заміни двигунів Д-436-44; Керівництво з льотної експлуатації «ААРОНа 44» англійською мовою; Керівництво з льотної експлуатації французькою мовою, — Григорій знав, що часу в них обмаль, а тому просто пересунув решту документації на край столу: — Забирай усе, переглянеш у літаку. На ноутбуці всі документи збережено в цифровому вигляді.

Поскладавши один на одного, Діана поклала товсті томики собі на коліна. Ноутбук лишився на столі поруч із розкритою сумкою.

— Про те, що сталося з літаком… усе, що знаю на цю мить… розповім у машині. ВЕА не чекатиме. Та перед тим маю дати тобі ще дещо, — відштовхнувшись ногами, Авер’янов відсунув крісло від столу, висунув одну із шухляд і вийняв з неї продовгуватий конверт білого кольору.

Діана загальмовано спостерігала за діями першого віце-президента. Її думки, сумні й тривожні, витали далеко від кабінету.

— Тут дві з половиною тисячі євро, — він зазирнув у конверт, переконуючись, що світло-зелені стоєврові купюри на місці. — Це тобі особисто, на власні потреби. Про ці гроші ти не зобов’язана звітувати. Якщо затримаєшся в Парижі, ну, якщо раптом знадобиться ще, то я пришлю, — і чоловік передав конверт Діані.

Після останніх слів Григорія Діана стрепенулася. «Раптом затримаюся? Що означають слова «раптом затримаюся»?..»

— Скільки триватиме відрядження? — спитала вона вголос.

— Не знаю, — відверто відповів Авер’янов, — залежить від того, як будуть розгортатися справи в Парижі, хоча не думаю, що більше кількох днів, — тут чоловік злукавив: Авер’янов готовий був тримати Діану у Франції стільки, скільки знадобиться.

Діана відвела погляд, думаючи про синів. Чи впорається Гена? Він не раз залишався з малими і непогано справлявся, але зараз йдеться про кілька днів. А що, як він зап’є? А що, як відрядження затягнеться на тиждень? Діана на мить замислилася, чи не відправити малих до мами, і тут-таки відкинула цей варіант. Якщо Софія Борисівна, побувши з онуками повну добу, не повіситься сама, то після повернення дочки з відрядження капатиме на мізки доти, поки Діана сама не вкоротить собі віку у який-небудь жорсткий неприродний спосіб. Крім того, малим не подобалось у бабусі.

Григорій Авер’янов підвівся, підійшов до шафи, дістав пальто й одягнув його. Діана, механічно копіюючи начальника, вдягнула пуховик.

У коридорі, поспішаючи до центральної прохідної заводу «Авіант», біля якої на них чекала службова машина, Авер’янов озвався:

— Справа дуже специфічна, — чоловік говорив тихо й зосереджено. — Рейсом 1419 керував український пілот Радислав Ротко. Він серед тих чотирьох, що вижили в катастрофі. Зараз пілот знаходиться в реанімації Європейського шпиталю ім. Жоржа Помпіду[67] в критичному стані, і лікарі не знають, чи він опритомніє, — Авер’янов зиркнув на Діану, що крокувала поруч, щоб переконатись, що вона слухає і розуміє, наскільки важливо те, що він говорить. — Першим українським літаком, що розбився у Франції, керував пілот з України. Поки що французькі журналісти оминають цей факт, та я гадаю, що це не триватиме довго. Пам’ятай про це і дій обережно. Хай як розгортатимуться події, хай що там випливе під час розслідування, ти маєш бути на нашому боці, на боці… — пауза — …твого батька. Розумієш мене, Діано?

— Так, я розумію, — притискаючи до грудей сумку з ноутбуком, керівництвами та інструкціями, кивала Діана, — розумію, Григорію Макаровичу.

Авер’янов уважно подивився на молоду жінку і, залишившись задоволеним тим, що побачив, узявся спокійніше розказувати про снігопад і про велетенський снігоочисник, який минулої ночі загубився посеред аеропорту Париж-Північ…

14 лютого 2013, 12:06 (UTC +2) Гостомель, 25 км на північний захід від Києва

Діані вдалось зателефонувати чоловікові лише з аеропорту, за кілька хвилин до вильоту службового «ААРОНа» до Парижа. Авер’янов привіз її до Гостомеля і відчепився тільки тоді, коли підвів до летовища і переконався, що Діана попростувала в напрямку літака, який чекав з уже прогрітими турбінами. Перед цим вона зателефонувала матері та, намагаючись говорити швидко й стисло, попросила її лишити Даньку на ніч. Після нетривалої суперечки Софія Борисівна погодилась; відтепер Діану було забезпечено косметикою і засобами гігієни від «Avon» до кінця року.

Геннадій відповів після першого гудка.

— Привіт ще раз, — почала Діана.

— Привіт, — у Гениній голові пікірували кулясті блискавки, чоловік з останніх сил старався говорити бадьорим, упевненим голосом. — Якщо ти переймаєшся, чи все гаразд з Артемом, можу заспокоїти: у нас усе чудово, він щойно пообідав.

— Я рада, — без помітного ентузіазму відповіла жінка, після чого рішуче випалила: — Пообіцяй, що не питимеш протягом наступних кількох днів.