«Чого вишкіряєшся, імбецил чортів?!»

— Де твоя Столяр? — рявкнув Рева, стискаючи кулаки. — Літак уже двадцять хвилин чекає в Гостомелі, а вона…

— Зачекай зі Столяр, — посерйознішавши, перебив Авер’янов. — Дем’ян приїхав з Парижа.

Він увійшов до просторого президентського кабінету, і лише тоді Захарович помітив, що за першим віце-президентом стоїть Дем’ян Шафін. Останній був міцним, середнього зросту, з високим лобом, звуженим до підборіддя обличчям, рідким рудуватим волоссям, із по-боксерськи короткою шиєю і прищуленими вухами. Шафін спершу заглянув до кабінету, окинув його швидким поглядом (наче боявся засідки) і лише тоді зайшов. Широкими кроками подолав відстань до столу, за яким сидів Рева, і простягнув руку для привітання. Його очі нагадували шматки піщаника з вкрапленнями жовтого, коричневого і сіро-синього кольорів. Зіниці безперестанку бігали, не фіксуючись довго на жодному предметі. Дем’ян виглядав значно молодшим за свої сорок із лишком років і однозначно не справляв враження людини, якій варто довіряти. Хоча — Рева мусив це визнати — за весь час роботи Шафін жодного разу його не підвів.

— Сідайте, — запросив Анатолій Захарович, потискаючи простягнуту правицю.

Авер’янов і Шафін опустилися в крісла по різні боки стола переговорів.

— Розказуй, — Рева тицьнув пальцем, який через каву тремтів ще більше, ніж від алкоголю, на Шафіна.

Дем’ян зиркнув на Григорія, витиснув невиразну посмішку і сказав:

— Усе добре, Анатолію Захаровичу.

— Що добре? — цвіркнув Рева, опустивши погляд у філіжанку з кавою. Він уявив, як, підірвавшись, дотягується до Шафіна і засаджує чашку разом із потрощеними зубами йому в горлянку.

Зачувши бурю, Дем’ян додумався прибрати посмішку.

— Запевняю вас, — якомога серйозніше мовив Шафін, — у Франції зараз усе гаразд.

«Усе гаразд із чим?!» — ледь не закричав Захарович. Стримався. Напруження виснажувало, Рева це чудово розумів. Крім того, він збагнув: якщо Авер’янов і Шафін не мають наміру розказувати, інформацію з них не витягнеш. Він не хотів грати за їхніми правилами, а тому погамував напад гніву й удавано спокійно відкинувся на спинку крісла.

— Що ти робив у Парижі? — ліниво, майже байдуже поцікавився Рева, спостерігаючи за Дем’яном. Краєм ока він помітив, як тривожно заворушився Авер’янов.

— Отримавши звістку про катастрофу, Григорій заїхав до мене, — пояснював Шафін, — ми обговорили ситуацію і вирішили, що комусь потрібно негайно вирушити до Парижа, на місце катастрофи, щоб мати можливість безпосередньо впливати на… — Дем’ян змахнув рукою і клацнув у повітрі пальцями, показуючи, що не може знайти потрібне слово, — на непередбачені обставини, що могли б позначитись на розслідуванні аварії.

Авер’янов дивився на Шафіна і кивав. З уст Анатолія Реви так і рвалося запитання, хто їм надав повноваження приймати такі рішення. Дем’ян правив далі:

— Тобто, якби раптом виникли обставини, котрі за умов незалежного розслідування завдали б шкоди нашому концерну, на місці катастрофи мав бути хтось, хто нейтралізував би ці обставини ще в зародку. Ми ж не знали, що насправді сталося в аеропорту Париж-Північ, і тому перестрахувалися. Тому я полетів до Парижа.

Уголос Рева витиснув:

— І що?

— Усе добре, — на цей раз без натяку на посмішку повторив Шафін. Побачивши, як ущільнилися складки на лобі Захаровича, він похапцем додав: — Я переконаний, що нічого, вартого хвилювання, немає. Розслідування, яке проводить ВАЕ, не зашкодить репутації «ААРОНа 44» і не вплине на підписання контрактів з Європою.

«А хіба раніше було щось варте хвилювання?» — зиркаючи то на Шафіна, то на Авер’янова, подумав Рева.

— Скажіть мені одне: він сідав на свою смугу?

— Це не підлягає сумніву, — встряв у розмову Григорій Авер’янов.

Анатолій Захарович з виглядом «а-ти-хоч-знаєш-синку-що-таке-смуга» перевів погляд на Шафіна.

— Абсолютно точно — так, — підтвердив фінансист. Дем’ян із Григорієм обмінялись поглядами, після чого Шафін, подавшись уперед, стишив голос: — Стосовно вашої останньої розмови з Ґуеріном, — не стримавшись, Шафін зиркнув на те місце на столі, де раніше стояв телефон, — старий шахрай блефував.

Рева ніяк не відреагував.

— Переговоривши з людьми в аеропорту Париж-Північ, я впевнився, що його вимоги абсолютно безпідставні. Ви правильно зробили, що відшили його.

Очі Дем’яна бігали так швидко, що іноді Захаровичу здавалося, наче вони смикаються асинхронно. Він вигнув донизу кутик губи, висловлюючи скепсис стосовно того, що почув. Шафін роззирнувся, відшукав плазмовий телевізор на стіні біля входу до кабінету і тицьнув у нього пальцем.

— Знайдіть «Sky News», «France 24» чи «CNBC». Сподіваюсь, хтось уже підготував матеріал.

— Матеріал про що? — Анатолій Рева ввімкнув звук і швидко відшукав англомовну версію каналу «France 24».

— Жерар Пеллерін, старший диспетчер, чия зміна почалась якраз перед катастрофою і якого призна…

— Я знаю, хто такий Жерар Пеллерін.

— Він скликав пресу до аеропорту і збирався виступити із заявою з приводу деяких обставин учорашньої катастрофи через півгодини після мого відльоту до Києва. Гадаю, ви маєте почути, що він сказав.

Рева зиркнув на Авер’янова; той кивнув і сів упівоберта, щоб, повернувши голову, міг бачити телевізор. За хвилину почався десятигодинний випуск новин. Перший сюжет — про авіакатастрофу. Спочатку автори сюжету повторили відомі факти для тих, хто почув про аварію вперше, підтверджуючи їх знайомими Реві знятими на телефон кадрами з понівеченими тілами, складеними на засніженому летовищі. Потому кілька секунд транслювали нинішній стан летовища: обгорілі уламки, над якими повзуть низькі хмари. Насамкінець постало зображення зали прильотів аеропорту, порожньої тому, що Париж-Північ не відкрили після авіакатастрофи. У центрі зображення знаходився високий чорноволосий чоловік із невиспаними очима і рельєфними зморшками на щоках, настільки глибокими, що здалеку вони скидались на шрами від порізів ножем. Із нижньої частини екрана до обличчя чоловіка тягнулись різнокольорові мікрофони. Зліва і справа його обступили газетярі з диктофонами і блокнотами. Внизу екрана — підпис: «Жерар Пеллерін, старший диспетчер аеропорту Париж-Північ».

Пеллерін говорив англійською, тому перекладати не доводилося:

— Нам ще належить дізнатися, чому саме снігоочисник опинився на активній смузі. Я особисто віддавав розпорядження водію «Øveraasen’а» і чітко вказав номер закритої смуги, — Жерар кашлянув. Відчувалось, що намагається говорити впевнено. — Це підтвердить запис переговорів між мною та водієм снігоочисника. Я вважаю, що зіткнення сталося передусім через снігопад. Ви не уявляєте, як було жахливо. Сніг сипав феноменально щільно, що дезорієнтувало водія і позбавило пілотів можливості розгледіти перешкоду на смузі. Втім, я…

— Тобто ви стверджуєте, що пілоти не винні? — перебив один із журналістів.

Жерар насупився, виказуючи невдоволення, що йому не дали закінчити думку:

— Панове, поки що я нічого не можу стверджувати, остаточні відповіді на всі запитання можна буде дати після отримання підсумкового звіту слідчої групи з ВЕА. Нам варто почекати результатів розшифрування бортових самописців, але, на мою думку, вини пілотів у катастрофі немає. — (Журналіст, по-старомодному схилившись над блокнотом, похапцем записував почуте). — Насправді я мав на меті повідомити інше. Під час радіопереговорів з водієм снігоочисника я запідозрив щось недобре. Голос шофера звучав незвично, не так, як завжди. За кілька секунд після того як назвав йому смугу для очищення, я вирішив знову викликати водія і запитати, чи в хлопця все гаразд, чи він нормально почувається. На що отримав ствердну, однак невпевнену відповідь. Записи нашої розмови збереглися, я особисто передав їх слідчому з ВЕА, — Пеллерін зробив паузу. — Можливо, водій просто втомився — закінчувалась його зміна, а можливо… — і він театрально замовк.

— Можливо, що? — заохотив Жерара Пеллеріна інший репортер.