— Припускаю, підкреслюючи, що це моя особиста думка, яку не слід розцінювати як офіційну заяву, що водій «Øveraasen’а» знаходився в стані інтоксикації. Ймовірно, це стало безпосередньою причиною того, що снігоочисник опинився на діючій смузі.
— Інакше кажучи, водій був п’яним? — голос із натовпу.
— Так… — диспетчер повернув голову в напрямку, звідки надійшло запитання. — Так, саме це я мав на увазі.
Обличчя Шафіна та Авер’янова сяяли від задоволення: ніхто не згадував про літак. Рева, не стримавшись, піддався лоскітливому розслабленню, що затопило груди. Отже, не все так погано. Він не знав, що Пеллерін, прикриваючись снігопадом і неадекватним станом водія «Øveraasen’а», насправді рятує власну шкуру. Диспетчер усвідомлював, що, формально, його не можна в чомусь звинуватити: він справді вказав правильну смугу, — й у той же час його гризло почуття вини, оскільки він здогадувався, чому Ноель Леґрас виїхав на ліву смугу. Хай там як, але така позиція (та ще й озвучена перед прес-конференцією месьє Ґуеріна) цілком влаштовувала українську сторону.
«Треба буде зателефонувати й розповісти Ельдару Юліановичу. Негайно!»
— Це твоя заслуга чи він сам вирішив виступити? — вигнув брову Захарович.
— П’ятдесят на п’ятдесят, — удавши скромність, відказав Шафін.
Рева повернувся до Авер’янова і наказав:
— Перепиши прес-реліз з урахуванням нової інформації.
— Буде зроблено, Захаровичу, — кивнув росіянин.
Розуміючи, що інших подробиць поїздки Шафіна йому не дізнатися, Анатолій Рева змінив тему:
— Тепер скажи мені, Гришо, де твоя Столяр і чому ми досі не відправили офіційного представника до Франції?
— Я телефонував їй десять хвилин тому. Проїжджала в таксі Шулявку. Думаю, вона вже чекає в моєму кабінеті.
— Приведеш, щойно з’явиться. Якщо її не буде протягом десяти хвилин, збирайся сам — полетиш замість дівки, — чоловік жестом дав зрозуміти, що на цьому розмову завершено.
Дем’ян і Григорій підвелись й вийшли.
Менш ніж за три хвилини Авер’янов повернувся і не стукаючи зазирнув до кабінету начальника:
— Вона тут, — сказав росіянин.
Рот Анатолія Реви скривився, кутики губ опустились так низько, що контур нагадував розплескану літеру П.
— Веди, — звелів він так, наче йшлося про злочинця чи полоненого.
Григорій Авер’янов відступ убік, на мить сховавшись за стіною, і пропустив уперед перелякану й досі захекану Діану Столяр.
— Анатолію Захаровичу, пробачте! Вибачте мені, будь ласка, — промимрила Діана, переступивши поріг. — Я не встигла на нараду…
«А то я не бачу».
Рева не відповів і не запропонував сісти, прискіпливо роздивляючись молоду жінку. На ній були прості сині джинси, ледь потерті над колінами, і біла кофта з коротким рукавом і стилізованим малюнком чорного серця на грудях. На тілі — жодних прикрас, окрім тонкого шкіряного браслета на лівому зап’ястку і якоїсь підвіски, схованої під кофтою. Волосся, що вибилося з хвоста, рівними пасмами обрамляло бліде обличчя. Анатолій зиркнув нижче і побачив забрьохані брудом синьо-зелені гумові чоботи у квіточки, що вийшли з моди рік тому. Захарович знав про це, бо його дочка привезла кілька пар таких із Лондона, і тепер вони валялись, забуті й нікому не потрібні, у квартирі на Печерську. В одній руці вона тримала зимовий пуховик, іншою притискала до тіла чорну сумку із штучної шкіри.
Він упізнав Діану. Впізнав упертий погляд, яким стільки разів штрикав його Родіон Столяр.
— Я не могла раніше, — продовжувала виправдовуватись Діана. — Ви так зненацька подзвонили, а в мене двоє дітей, і я мусила кудись їх подіти.
Рева скоса зиркнув на Авер’янова. Торкнувшись долонею Діаниної спини, Григорій підштовхнув її ближче до столу переговорів.
— Забери в неї куртку, — холодно наказав Анатолій Захарович, не запрошуючи жінку присісти. Авер’янов узяв пуховик і, пом’явши в руках, відклав на один зі стільчиків, що рядком стояли під стіною кабінету.
Уставши з-за столу, Рева заклав руки за спину і підступив до вікон, що тяглись уздовж усієї лівої стіни кабінету. Чверть години тому він готовий був розірвати на шматки і Діану, і Григорія. Зате після того, що почув у новинах на «France 24», настрій умить поліпшився. Ситуація лишалась вельми непевною, але скидалось на те, що крізь хмари пробився перший промінчик. Захарович вирішив пробачити Діані запізнення, хоча сідати не запропонував.
— Як ти? — спитав він, відгорнувши рукою смужку вертикальних жалюзі і повівши очима по вогкому, неживому небу. — Як ти після смерті Родіона?
Жінка здригнулась. На округлих, дещо зашироких вилицях проступили клубки м’язів. «З характером», — відзначив Рева.
— Дякую, нормально, — не піднімаючи очей від підлоги, відповіла Діана.
Анатолій повернувся спиною до вікна. Діана чекала, що президент щось скаже про батька, натомість він сухо запитав:
— Закордонний паспорт із собою?
— Так.
— Шенгенська віза дійсна?
Чотири роки тому працівникам, що займались просуванням «ААРОНа» за кордоном, відкрили п’ятирічні Шенгенські візи.
Діана мотнула головою:
— Так.
Рева повернувся до столу і важко опустився в крісло. У вухах гуло, у нижню частину черепа, під потилицю, хтось наче залив розплавленого металу. Чоловік утомився настільки, що, постоявши півхвилини на ногах, відчув, як затремтіли коліна. Зиркнувши на Авер’янова, Рева повернув обличчя до Діани і сказав:
— Ми з Григорієм Макаровичем вирішили відправити тебе до Франції.
Жінка підняла підборіддя і зацікавлено вигнула брови:
— Для чого?
— Круасанів накупляти, — глумливо чвиркнув Рева; Авер’янов підлесливо гигикнув. — Будеш офіційним представником концерну в слідчій групі, що займається розслідуванням катастрофи «ААРОНа 44».
— Але… — Діана голосно ковтнула слину, задумалась і таки наважилась сказати. — Я ніколи не брала участі в розслідуванні авіакатастроф.
— Я знаю, — безпристрасно зауважив Анатолій Захарович. — Тобі й не доведеться займатись розслідуванням.
— Я вас не розумію.
— І це не дивно, адже ти пропустила нараду, де всім зацікавленим розповідали відомі на цей момент подробиці катастрофи, — Рева бачив, як жінка, що стояла перед ним, густо почервоніла, щоправда, на цей раз не опустивши голови. — Телефоном я тобі розповідав, що ситуація з контрактом між нами й компанією «Франс Континенталь» незрозуміла. Катастрофа сталась не через проблеми з нашим літаком, та, попри це, ми маємо чимало «доброзичливців» у Франції, які тільки й мріють про те, щоб випхати АНТК ім. Аронова із французького ринку. Наскільки я знаю, Європейська агенція авіаційної безпеки вже заявила про перегляд виданої «ААРОНу» ліцензії. Словом, нам не потрібно розслідувати аварію, нам треба відбілювати літак і захищати контракт. Захищати «ААРОН» перед французькою пресою, французькими слідчими і французькою публікою. Ти будеш усміхатись, братимеш участь у нарадах слідчої групи, а потім доповідатимеш нам, куди дме вітер у Парижі, — Анатолій Захарович указав пальцем на Авер’янова. — Оскільки ти не з’явилась на нараду, Григорій Макарович розкаже деталі і надасть необхідну документацію дорогою до Гостомеля.
Діана тільки зараз усвідомила, що її не просто відряджають до Франції займатися тим, чим вона ніколи не займалась, — їй потрібно вирушити негайно.
— Що? — підборіддя задерлося, складка між бровами поглибшала. — Ви хочете, щоб я вилетіла просто зараз?
— Ну, якби ти прийшла вчасно, то, можливо, ще мала б час з’їздити додому, захопити якісь речі, — Рева впер у неї сердитий погляд. — Службовий «ААРОН 44» давно готовий до відльоту, грошима ми забезпечуємо, все необхідне зможеш купити в Парижі. Які проблеми?
— У мене діти, — розгублено кліпаючи, пролепетала Діана. — Я навіть не знаю… не уявляю, як…
— Ти що, мати-одиначка? — фиркнув Рева. — А бабусі з дідусями?
Діана прикусила губу. Навіть якби хотіла, вона не змогла б дати однозначної відповіді.
— Вони не допомагають, не хочуть…