Зі шматків пазла в одну мить постала чітка й зрозуміла картинка. Діані перехопило подих. «Боже, як усе просто!» — подумала вона, а тоді, видавши горлом нечленороздільний, схожий на виття звук, підхопилася з крісла, взяла до рук мобілку і, відшукавши в контактах телефон Марселя Лакруа, зателефонувала французу.
З динаміка линули довгі гудки. Діана металася поміж стін великої кімнати, наче звір, замкнений у клітці. «Їх можна було врятувати! 49 людей залишилися б живими, якби літак перед тим, як випускати на ринок, довели до пуття!»
Невдовзі французький слідчий підняв трубку.
— Хто мав доступ до самописців? — без привітань і прелюдій випалила Діана.
— Чудово, — невдоволено пробурчав Марсель. — Знову за своє? Ще не вгомонилася?
— Хто — мав — доступ — до самописців — після того, як їх перенесли до офісу ВЕА?! — (Марселю здалось, що Діана не слова промовляє, а кидається в нього цеглинами).
Він зітхнув і заговорив тоном, яким спілкуються із душевнохворим родичем.
— Ну, гаразд: я, Даніель Монін, Жан-Поль Троде, виконавчий директор агенції, але я сумніваюсь, що він заходив подивитися на «чорні скриньки», начальник лабораторії, плюс двоє-троє лаборантів. Усе.
«Одні французи», — незадоволено відзначила Діана.
— Чи міг хтось потрапити до штаб-квартири вашої агенції ззовні?
Марсель пирхнув:
— Це неможливо. Ти сама бачила: будівля під охороною, всі замки електронні.
Діана злякалась, подумавши, що намацана ниточка (та де там ниточка — справжній причальний гайдроп!) може вислизнути з рук.
— Хто міг бачити, торкатися чи відкривати ЦФР, окрім слідчих і працівників ВЕА? — у відчаї запитала вона.
— Ніхто, — француз відповів, не задумуючись.
— Fait chier! — спересердя вилаялась Діана.
— А що сталося? Досі віриш, що запис розмов у кабіні підроблено? — він промовляв із сарказмом, відверто насміхаючись, та зненацька інтонація змінилась: — Хоча…
— Що?
— Я згадав, хто ще мав доступ до бортових самописців.
— Хто? — Діана пожвавилася.
— Діано, подумай сама, ти його чудово знаєш, — тихо проказав Марсель.
— Не розумію, ти… — і тут вона збагнула. — От чорт! — як же все просто. І якою сліпою вона була.
ДЕНИС.
Не попрощавшись, не промовивши більше жодного слова, Діана припинила розмову. Стискаючи кулаки, вона продовжувала міряти кроками кімнату. У голові тріщало так, наче там зіштовхувались айсберги. Чи знає про часове зміщення в записі розмов у кабіні пілотів її хрещений? Якщо так, то це означає, що він увесь ранок пудрив їй мізки, а Рева має намір зам’яти, втаїти той факт, що через злочинну халатність працівників концерну загинуло півсотні людей, по суті, намагається прикрити ненавмисне вбивство. А якщо ні? Навряд чи Олексій Рудик чув запис переговорів між пілотом рейсу 1419 і диспетчером. Що тоді робити їй? Розповісти про зміщення в часі хрещеному? Це нічого не дасть — ні він, ні Рева, ні будь-хто інший з АНТК ім. Аронова не погодиться вжити заходи, які зашкодять іміджу концерну. Як там казав її хрещений? «Пустивши проект на дно, людей не повернеш». Діана згадала неочікувану смерть Радислава Ротка і відчула напад паніки. Що як інтуїція не обманює її, і Радислава підступно вбили? Вона пришвидшила кроки, у горлі запекло. «Що робити? Що робити?» Звернутись у міліцію? Самій смішно. Зателефонувати і крок за кроком пояснити все Марселю Лакруа? Але… Діана заклякла посеред кімнати, втупивши погляд у стіну… серед працівників концерну, які виявили злочинну недбалість, був її батько. Він намагався притримати запуск «ААРОНа» в серійне виробництво, але кого це цікавитиме під час слідства? Померлий керівник проекту — це ідеальний кандидат на цапа-відбувайла. На Родіона Столяра чіплятимуть усі мислимі й немислимі недоліки в конструкції «сорокчетвірки», а вона нічого не зможе вдіяти.
Діана в розпачі обхопила руками голову.
Телефон у кулаку завібрував, налякавши її. Вона подивилась на екран. Незнайомий номер. Спохмурнівши, піднесла мобілку до вуха.
— Алло.
— Діано, привіт! Це Денис, — пауза. — Програміст. Пам’ятаєш, ми разом літали до Франції?
Щелепа відвисла. Діана двічі стулила й розтулила рота перед тим, як відповісти:
— Звісно, пам’ятаю.
— Я мушу з тобою поговорити.
Вона не впізнавала його голосу. Денис Плюйко розмовляв, немов хворий на малярію під час найстрашнішого нападу.
— Про що? — обережно запитала жінка. Її голос зрадливо тремтів у такт скаженому серцевому ритму.
— Про… — програміст застогнав. (Господи, що з ним таке, — подумала Діана). — Ти чула про смерть пілота?
— Так, — тепер вона сама ледве стримала стогін. Хлопчина наче читав її думки.
— Я… те розслідування… ну, катастрофа… там все не так, як здається, — він знову застогнав; Діані здалось, що програміст говорить, стримуючи ридання. — Не можу говорити телефоном, — зашепотів він. — А мені треба порадитись. Дуже. Хоч із кимось. Чуєш? Будь ласка, Діано. Я повинен усе розповісти.
Двічі запрошувати не було потреби. Діана враз повернула самовладання. «Here’s the plan, — зметикнула вона, — поговорю з програмістом, а далі придумаю, як діяти».
Злегка скривившись, вона торкнулась немитого волосся.
— Давай зустрінемось, але трохи пізніше. Я зараз неготова.
— Коли?
— Твоя історія потерпить, скажімо, до… — Діана зиркнула на настінний годинник, 10:38, — …до першої.
— Добре, — Денис ніби теж заспокоївся, хоча голос не перестав потріскувати, наче поламаний двигун.
— Де зустрінемось?
— Давай на площі Перемоги, біля входу до універмагу «Україна», — запропонував він. — Устигнеш до першої? Я тут поряд живу, на Коцюбинського.
— Домовились, — погодилась Діана. — 13:00, перед входом до універмагу «Україна», — і, відкинувши мобілку, помчала до ванної.
22 лютого 2013, 10:44 (UTC +2) Серійний завод «Авіант», Київ
— Ти куди це намилився? — Григорій Авер’янов перестрів Шафіна на виході до службової стоянки під головною офісною будівлею концерну «Аронов». Дем’ян тримав перед собою велику картонну коробку, вщент наповнену документами і різним дріб’язком з його кабінету. Було помітно, що невисокий Шафін ледве втримує її в руках.
— Я звалюю, — тихо, але твердо промовив він.
Штучна посмішка згасла, припухлі губи Авер’янова стулились, сховавши жовтуваті зуби. Судячи з розміру картонної коробки, а також з того, скільки в ній було документів, Дем’ян звалював назавжди.
— Куди? — Григорій перегородив дорогу й уп’явся налитими кров’ю очима у Шафіна.
— Лечу у вирій, — Дем’ян стримано посміхнувся і витримав погляд.
— Я забороняю, — зашипів росіянин.
Шафін уперся коробкою в живіт Авер’янову і спокійно проказав:
— Відійди з дороги, Гришо.
Григорій Авер’янов посірів від злості, другий день неголені вилиці стали схожими на наждачний папір. Зазвичай було навпаки: саме він — стриманий, розумний і передбачливий — доводив людей до сказу, а потім із насолодою спостерігав, як вони паленіють, гарячкують і припускаються помилок. Нині його корчило від одного погляду на незворушне обличчя Дем’яна Шафіна.
— Що ти надумав? Рева знає? — росіянин не відступав.
— Рева нічого не знає, але, гадаю, найближчим часом лайно потрапить на вентилятор, і він дізнається, й у цей момент я планую бути якомога далі від України, — Шафін скривився, він більше не міг утримувати коробку і грубо відштовхнув першого віце-президента.
У Григорія немилосердно засвербіли руки, поле зору затягло рожевим, як артеріальна кров, туманом, він насилу стримався, розуміючи, що не може вдарити Шафіна на стоянці — їх обов’язково помітять. У той же час стояти й мовчки спостерігати, як його спільник драпає невідомо куди, він не міг. Блискучий психолог, до останнього часу тонкий знавець людської натури по-бабськи заверещав: