Та Ярослав не приходив. Вона лягла, розгорнула Франкові «Перехресні стежки», що їх учора позичила в іншої сусідки, спробувала читати, та дуже скоро відчула, що в голову нічого не лізе, бо вуха її насторожі — вона ловила кожен шемріт. У всякому разі, світла не гаситиме. Хай горить цілу ніч, щоб Ярослав знав: вона його чекає. Потому, зморена, то дрімала, то прокидалась — і так до півночі. Нарешті почула тихий у двері стукіт, одразу схопилася й босоніж помчала у коридор.

— Хто там? — спитала неголосно.

— Та ж я… — голос Грицана.

Вона миттю тремтячими від хвилювання руками відчинила, пропускаючи Ярослава попри себе, — лице його несвіже, брезкле, очі, здавалось, запухли. На поясі, при боці, звисала чорна кобура. Пістолет, — здогадалася Оксана.

— Ну-у-у… — видихнув Ярослав і важко опустився на тапчан. — Дай мені склянку води.

Він пив спрагло, жадібно, великими ковтками, а Оксана не відала, з чого почати розмову. І як себе поводити. Пригорнути? Поцілувати? Але Ярослав був ніби чужий. Оксана ніяк не могла збагнути, звідки в неї таке відчуття.

— Ось я й прийшов, — він спробував осміхнутись, та лише розтягнув-видовжив губи. — Ждала?

— Дуже… — прошепотіла Оксана.

— Сядь коло мене. — І обняв її, пригорнув, та не поцілував. — Геть з сил вибився. Пробач.

— Нічого, нічого, — лепетала Оксана, тішачись, що він біля неї, їй справді більше нічого не потрібно, лише б він був поруч. Завжди-завжди поруч; вона, одхилившись, щасливо похвалилася: — Я припасла горілки… Зараз вгощу тебе.

— Моя ти Мавко… — аж тепер нарешті посмішка вийшла спражньою. — Дай я тебе поцілую.

— І котлет насмажила, — защебетала Оксана. — Зараз ми з тобою повечеряємо. Добре?

— Звичайно.

Вона хутко, знову босоніж, метнулася до кухні, запалила газ, гріючи водночас, крім страв, і воду. Може, Ярослав захоче помитися. Коли ввійшла з горілкою до кімнати, аж зупинилась вражено: Ярослав, уткнувшись обличчям в подушку, на все горло хропів. Ноги його були на підлозі. Вона розгубилася: не знала, чи будити його до їжі, чи хай спить. Ні, хай відпочине. Але як він буде спати взутим, одягненим? Вона обережно розшнурувала його черевики — Ярослав наче мертвий, тоді так само обережно поклала ноги на тапчан — він усе не прокидався. А сама сіла над ним, розглядаючи втомлене обличчя. Його білявий м'який чуб — нерозчесаний, змокрілий, уста аж підпечені, міцно стулені, він був неголений і схожий на хворого, під очима зібгалися зморшки. Його нездорова блідість лякала, бо такими блідими бувають покійники. Але Ярослав, переставши хропти, дихав дуже глибоко, наче відсапуючись.

Виключивши в кухні газ, вона знов сіла над ним, сиділа непорушно, боячись розбудити, в неї затерпла спина, проте вона не ворушилася, а він не просипався. Лише б Адам не прийшов! Господи, заступися! І мимоволі задрімала.

Ярослав проспав кінець ночі і половину дня, а вона все наглядала, їй було добре й приємно, що він тут, вона нічого не хотіла робити, вона була з ним. Примостившись знов на краєчку тапчана, прислухалася, чи не стріляють і чи ніхто не добирається до квартири — звичайно, Адам, — але було тихо, навіть на подвір’ї не чути дитячих голосів.

Грицан схопився раптово, наче вибризнула його якась хвиля, тривожно скочив з тапчана; Оксана, до краю ошелешена, спитала злякано:

— Що таке? Що сталося?

— А, будь воно неладне! — Грицан стріпнув головою. — Щось мене дивне розбудило… Котра година?

— Другу відбило на ратуші.

— Чому ти мене не розбудила?

— Ти був дуже втомлений…

— Однак треба було розбудити, — заговорив неспокійно й заклопотано. — Мені треба йти.

— Я не знала… — дивилася на нього винувато й закохано — настільки винувато, що ладна була стати перед ним на коліна. — Треба було попередити.

— Ну нічого. — І, оглянувши себе, вжахнувся. — Господи, який же я зім’ятий!

— Скинь, я випрасую.

— Оце так спав!

— Роздягнись же…

Він слухняно скорився їй, відтак, уже в самій білизні, засоромився і вмить скочив під ковдру. Вона залюбки ретельно прасувала піджак, штани, а він попросив:

— Дай щось випити — води або чаю.

Вона принесла чаю, він визолив повне горня не відриваючись, знов стріпнув головою, наче зганяючи залишки сну.

— Мені треба йти, — і схопився з тапчана. — Пробач, Оксано. Завтра, завтра я прийду, і ми… Пробач, але це — обов’язок. Мене, може, вже шукають.

— Та я розумію… — похитала головою; так уже жадала буди-набутись з ним, пригорнутись, приголубити.

— Оксаночко! — з докором, розпачно скрикнув. — Треба ж було спершу штани гладити! — аж прицмокнув з досади.

Вона вмить оторопіла, рука з праскою повисла, мов перебита, — не подумала, не здогадалась… пробач, пробач… Але вголос видушити бодай слово не спромоглася.

— Відклади піджак! — різко наказав, поморщившись.

Грицан не звернув уваги на її розгубленість — він з жахом дивився не на неї, а на свої зіжмакані штани, як і не звертав уваги, що стоїть в самих кальсонах, чого ніколи собі не дозволяв навіть із законною своєю Стасею, — ліпше вже голим бути… Та зараз було забуття, зараз йому треба було йти — йти туди, де вирішувалась доля майбутньої держави. І він нервово закурив, очі його з голубим відливом загострилися-поскляніли. Оксана боялася дивитись у них — німо утюжила, надміру нахилившись. Ще ніколи не виділа його таким сердитим. Це ж він і вдарити може… Ну-ну-ну! Не переборщуй! Людина квапиться, — коли мужчина квапиться, жінка для нього не існує. Змирись і звикай. Допрасувавши, прошелестіла вустами:

— Прошу…

— Дякую! — кинув машинально — і хап.

— Може, заки я докінчу піджак, поїж? — закохано покірна, вона віддала йому печаль своїх очей.

— Та яка там їжа! — Він ніяк не міг встромити ногу в холошу й ще більше розлютився.

Що ж, ні — то ні… Оксана — за піджак, у двері — стукіт, — вона обімліла: Адам… Що ж тепер буде? Вона сполотніла. Не пустити! Хай буде що буде — не пустити! Вона була на краю відчаю.

— Чого ж стоїш? Відчини! — звелів Грицан.

— Я… Це… — белькотіла Оксана і не рушила. — Не треба! Я нікого не хочу! Не треба!

— Може, це за мною, — Грицан уже в штанях. — Я ж про всяк випадок сказав, куди йду.

Вона вагалася. Ноги мовби присмолилися до підлоги. Її очі благально прохали порятунку.

— Ну я сам… — рушив був Грицан.

— Не треба! — щодуху заволала. — Не треба!

— Та що з тобою? — і аж тепер Грицан побачив, яка вона бліда, яка збентежена. — Оксаночко, чого ти?

— Нічого… Я відкрию… Зараз…

Облизавши губи, наосліп почапала в коридор. Вона йшла, мов на ешафот, — розчавлена й поникла, вона безпомічно віддала себе в руки долі. Не знала, що скаже Адамові, як пояснить; не уявляла, про що розмовлятимуть Адам з Ярославом, — цієї миті їй було вже все одно…

XXIII

Повільно, мляво, як сонна муха, розплющував очі десятий відтоді день, як над похмурим Львовом ніжно замайорів синьо-жовтий стяг. Десятий день — і все не так, як того жадалося, з гіркотою думав Грицан, принаймні — не зовсім так. Ми надто піддалися емоціям, не врахували багатьох факторів — і прорахувалися, ми жорстоко прорахувалися! Хоч не завжди була наша вина. Ну, хто б міг, скажімо, передбачити, що запанують такі песимістичні настрої, що до держави буде таке нерівне ставлення, що не всі захочуть її захищати. Що ж, декого можна почасти зрозуміти: всім до чорноти обридла війна. Хоч ні! Оця фраза: «з мене досить війни — хай воює хтось інший» — не та фраза. Власне, фраза та. Але вона потребує розшифрування: за нею приховане мало не генетичне лукавство — хай вони воюють, а я прийду на готове; хай вони, а я погляну збоку, що з того вийде… Неперевершена натура українська! Це не німці, не чехи. Навіть не амбітно пробивні поляки. Це українська слабодухість в усій своїй оголеності! А скільки було випадків (і ще є!): зголоситься молодик до війська, одягне новий мундир, а ввечері втече; через день-другий знов прийде, знов одягне новий мундир — і знов змиється…