Другою значною подією було в цей день те, що Національна Рада створила тимчасовий — до Установчих зборів — Державний Секретаріат: доктор Кость Левицький — прем’єр і фінансові справи; доктор Василь Панейко — закордонні справи; доктор Ізидор Голубович — судові справи, полковник Дмитро Вітовський — військові справи…

Що ж, я радий за Дмитра, — думав Грицан, — і що дали портфель державного секретаря, і що присвоїли чин полковника — він того заслужив більш, ніж, може, кожен з нас.

Ярослав заворушився, і Оксана розбудилась. Він пригорнув її — таку тепленьку, таку маленьку, милу й дорогу, на нинішній день — справжнє його багатство.

— Будемо вставати, час… на роботу, — він усміхнувся; Оксана вже два дні працювала в харчевні на Вірменській.

— Що ж ми будемо їсти? — заклопоталася.

— Каву з булкою — і досить.

— Зараз я пригрію.

Тільки вона сповзла з тапчана, як у двері постукали. На мить Оксана затнулася, а далі сміливо пішла відчиняти — перед порогом стояв той же вістовий, що й першого листопада, коли вона перелякалася, що прийшов Адам.

— Пана Грицана викликають у Генеральну команду, — ввічливо привітавшись, рівним голосом сказав стрілець.

— Він готовий. Вже йде.

Ярослав усе чув і моментально схопився на ноги. Невже за ті кілька годин, що він проспав, сталася якась оказія? Що ж, час скрушний — всього можна чекати.

Проковтнувши наспіх сніданок — ячмінна кава і черства чорна подоба булки, — Грицан та Оксана почимчикували навпростець, через Ринок, в напрямку Народного дому; вона — в свою харчевню, він — до Генеральної команди. Ярослав передусім розшукав Поточняка.

— Що трапилось, чого ви так нагально мене зазвали?

— Вітовський військову раду збирає,— Анатоль був напрочуд жвавий, лице горіло юністю; Ярослав дивувався і заздрив: здається, двожильний. — А поки що познайомся. Я взяв копію. Нині Національна Рада повинна схвалити цей проект. — І простягнув машинописний текст.

Грицан мовчки читав:

— Ну як? — Анатоль заіскрив очима.

— Що ж, маємо державу з республіканським устроєм, — без особливих емоцій відповів Грицан. — ЗУНР.

— Вибори до Установчих зборів призначено на двадцять друге — двадцять шосте листопада.

— Ти думаєш, у теперішній ситуації це можливо? — засумнівався Грицан, потягнувшись до кишені за сигаретою.

XXIV

Не військову раду, як казав Поточняк Грицанові, скликав Дмитро Вітовський, а засідання Секретаріату військових справ, заздалегідь підібравши собі співробітників, — кілька днів відпочинку, і втому його наче рукою зняло: Вітовський почувався доволі бадьоро, голова свіжа, жести вивірені, тож і відкрив засідання впевнено, твердим своїм голосом. Спершу зачитав склад Секретаріату, — були тут і прізвища Грицана, Поточняка та Боговика, — потому запропонував перейменувати Генеральну команду в Начальну команду — щось на зразок Генерального штабу майбутнього регулярного українського війська, яке тепер носитиме назву «Українська Галицька Армія» — УГА. З ним усі погодилися, і Вітовський сказав:

— Шефом штабу призначається отаман Сень Горук.

— Може бути!

— Згода!

— Далі,— промовив Вітовський, виждавши, поки затихнуть. — Відновлюється окрема команда над Українськими Січовими стрільцями — нашими усусами.

— Може бути!

— Згода!

— Комендантом усусів призначається сотник Осип Букшований, якого ви всі добре знаєте, оскільки він у легіоні з перших днів його створення і пройшов з ним усю війну.

— Може бути!

— Згода!

— Ну, а комендантом війська, зрозуміло, залишається полковник Гнат Стефанів, якого утвердила Національна Рада. — Ніхто ніяк не зреагував, і Вітовський продовжив: — Для формування Галицької Армії пропонується створити три військових області — Львівську, Тернопільську і Станіславську. В кожній по кілька округів, з визначеними центрами. У Львівській — Львів, Перемишль, Рава-Руська, Самбір; Тернопільській — Тернопіль, Золочів, Чортків, Бережани; Станіславській — Станіслав, Стрий, Коломия, Чернівці. Сьогодні і завтра в кожен з округів відбудуть представники нашого Військового секретаріату. Далі. Негайно буде оголошено мобілізацію — не заклик добровільно вступати до війська, а саме обов’язкову мобілізацію! — всіх колишніх старшин бувшої австрійської армії віком до п’ятдесяти літ, а мужви — від 1883 року народження по 1900-й. Водночас переглянемо списки 1901 року народження і 1883–1900 років, де в час війни рекрути не бралися.

— Резонно!

— Мудро!

— На закінчення нашого засідання відбудеться присяга позафронтових стрільців, себто співробітників нашого Секретаріату, а також Начальної команди. А перед тим я зачитаю вам склад усіх відділів Секретаріату, а також склад редакції нашого військового часопису «Стрілець», який, сподіваюся, — Вітовський скосив очі на Ростислава Боговика, — незабаром почне виходити…

Нарешті всі процедурні справи вичерпалися, і Грицан, Поточняк та Боговик оточили Вітовського. Квітів не було. Промов не було. А було мовчазне чоловіче рукопотискання, яке вартіше за найпишніші квіти чи найсолодші промови.

— Ну, Дмитре, як собі хочеш, а з тебе нині могорич, — Боговик лукаво повів оком.

— Ой ти, Ростику-Хвостику, — обняв його за плечі Вітовський. — Буде тобі зараз могорич, буде чарка!..

Вони зайшли в найближчу кнайпу. Вітовський замовив пляшку горілки, бутербродів, міцного чаю.

— Ну що ж, Віцку!.. — Боговик підніс угору наповнений по вінця келишок. — Ми гордимося тобою, ми з тобою, тільки не піддайся Левицькому. За тебе, Віцку!

А за вікном небо враз затяглося сивими хмарами, в кнайпі стало прохолодно й незатишно.

— Хлопці, я недарма взяв вас до себе, — дожувавши канапку, сказав Вітовський. — Ви всі мені конче потрібні, я на вас розраховую. В нас тепер буде дуже багато роботи.

І за нас її ніхто не зробить.

— Хоч ти і взяв мене, але я залишаюся при своїх інтересах, — чи жартома, чи всерйоз застеріг Ростик. — Дай мені трохи побути нейтральним…

— Будь яким хочеш, однак «Стрілець» — часопис усусів, — натякнув красномовно Вітовський. — А ти всього-на-всього Ростик-Хвостик… І будеш нас прославляти.

Всі добродушно засміялися. Потому на якусь хвилину, перед новою чаркою, розслабилися. А може, прислухалися, чи не чути десь поблизу стрілянини? Поволі затягнувшись сигаретою, Грицан з досадою кинув:

— А якого дідька Петрушевич досі сидить у Відні? Що йому — більше робити нема чого?

— Жде благословення… — чмихнув Вітовський.

— Щось діється дивовижне, — Грицан покрутив головою. — І хто додумався ставити Левицького прем’єром? Таж Левицький не розуміє духу часу. А той, хто не розуміє духу часу, повчав Вальтер, стає жебраком цього часу.

— Нам би конче здався Болівар, — задумано мовив Вітовський. — Тільки не з галицьким характером.

— Ось-ось-ось! — Поточняк йому в унісон.

— У нашій Галичині скоріше згодилися б, аби своїм ім’ям щось назвати, — так само задумано вів далі Вітовський. — Для деяких галичан Болівар — насамперед людина, ім’ям якої названо Болівію, а не борець за незалежність.