— Мене завжди підкупала його наполегливість, — сказав Ярослав. — Стільки поразок, а проте свого добився.

— У нього був режим диктатора, — зауважив Вітовський.

— І пр-равильно! — наголосив Поточняк. — Без сильної руки держава неможлива! Як і армія!

— Сильна рука… Сильна рука…

— У нас розвелося багато базік, — зітхнув Вітовський, — а маленька Болівія, в якій проживає не більше народу, ніж у нашій Галичині, раз і назавжди вигнала іспанців і вже сто років незалежна. Отак має бути! І так за свою державу треба боротися — всім!

Вони допили горілку, закусивши бутербродами, випили чай і подалися, як запропонував Вітовський, на Академічну, аби перед роботою до пізньої ночі хоч ще трохи подихати свіжим повітрям. Коли проминали невелику кав’ярню на розі провулка, з вікна раптом траснув постріл: Ростик упав на тротуар, кров об’юшила лице. На мить усі вкопано затнулися. Першим оговтавшись, Вітовський метнувся до Ростика — Ростик був мертвий.

«Ось тобі, друже, й нейтральність…»

Ростик холов на руках Вітовського, а Поточняк без жодної кровинки на лиці дивився на відчинену кватирку, метикуючи, звідки і як стріляли. Отже, став хтось на підвіконня і вистрелив? Його тонкуваті вуста зникли, тільки нитка-проріз. Кинув до Грицана:

— За мною!

Кав’ярня була невеличка — шість чи сім столиків. І людей небагато — не більше десятка. Сиділи собі спокійно, щось пили, щось жували, розмовляли, ніби в своєму домі. Поточняк зупинився біля порога.

— Хто стріляв?

На нього не звертали уваги: щось пили, щось жували, розмовляли, ніби в своєму домі… Поточняк спокійно вийняв пістолет, крижаним голосом процідив:

— Встати!

Поруч з пістолетом напоготові стояв Грицан. Поточняк звів курок: почали підводитись.

— Чоловіки — вліво, жінки — вправо! — І далі так гримнув, аж стеля ледь не здригнулася: — Живо!!! — Підступив до мужчин — їх було семеро. — Хто стріляв?

Ненависно мовчать.

— Хто стріляв?

Ненависно мовчать.

— Хто стріляв?

Ненависно мовчать.

— Ну що ж, я знайду!

І знову його вуста зникли — тільки нитка-проріз. Він обвів стрій налитими кров’ю очима і вибрав трьох, як йому здавалося, найбільш імовірних. А стріляв у найзухвалішого. Без промаху. В голову…

Ростика поховали на Личаківському кладовищі. Виходячи з кладовища, Вітовський запримітив на паркані табличку: «Стережіться, собака». Зітхнув. Було прикро. Адже в кожній людині є краплина крові людей всього світу, адже нема чистої раси — нації переплітаються, змішуються. То чому ж ця краплина не є краплиною любові, а ніби краплиною роздору? Твоя думка, Дмитре, в наймах власної фантазії. Буває, ростуть два дуби з одного кореня, та відхиляються один від одного, мов чужі. В давні часи, коли забивали стовп у землю, обпалювали вогнем. Отак треба й людей гартувати — до всього гартувати…

Того ж дня він видав попередження: за одного вбитого стрільця буде знищено десять душ противника!..

XXV

Полковник Стефанів не знаходив собі місця: третій наступ на кадетську школу зазнав повного краху. А він же… Він, полковник Стефанів, надавав йому значення виняткового! Він з першого ж дня, як тільки перейняв у Коссака командування, вважав найпершим своїм, ледь не священним, обов’язком зайняти саме її, закінчену ним ще до світової війни кадетську школу — свою альма-матір… То була вершина його офіцерської амбіції! А помимо того, падіння кадетської школи було би справжнім ударом грому в стані противника. Для своїх — стратегічна користь на перспективу!

І маєш! А почалося все так добре… Дві години пражила артилерія з Високого замку. Опісля — атака. Доволі успішна. Аж тут заговорили польські кулемети. Їх можна було закидати гранатами — українські гранати не вибухали:, зіпсуті капсулі… І — контратака свіжих сил! Криваві втрати… Відступ у Стрийський парк… Це був елементарний промах полковника Стефаніва: в лоб вести людей на вірну смерть. I зараз він розумів, що так чи інакше, а доведеться перед Вітовським відповідати.

Правда, для захисту в нього були певні аргументи: він може сказати, що розрахунок мав такий, як і при наступі на залізничну станцію Підзамче, куди надходили свої транспортй з півночі й сходу — не лише військові, але й з харчами, — Підзамче було очищене від противника.

І знов: а якщо йому закинуть, чому до цього часу не взято головного двірця? Як такі мудрі, хай самі беруть!.. Хіба він не старається? Хіба не шукає шляхів, аби вибити звідтам поляків? А де взяти сил? Зброї? Чому нема помочі з краю?

Він чув у коридорах шемріт — і розсердився. Знов сотник Поточняк, референт Вітовського, дорікатиме, що в Народному домі крутиться повно старшин і стрільців без діла. Та най, зрештою, дорікає! Він, полковник Стефанів, сам відає, що має робити. А робити необхідно ось що… І полковник Стефанів звелів своєму шефові штабу:

— Пане Горук, скличте на вечір старшин.

— А чи є така нагальна потреба? — засумнівався той. — У місті бої, і старшини… А ми…

— Скличте, пане Горук, скличте! — наполіг полковник Стефанів, схиляючись над картою Львова.

— Що ж… — отаман Горук лиш плечима стиснув: Стефаніва сам Господь Бог не переконає…

Ні, стосунки між ними не натягнуті — два антиподи. Хоча… як сказати! Щось та було… Принаймні Грицан відразу зауважив, що отаман Горук не стільки шеф штабу, як добросовісний начальник канцелярії Начальної команди, про що й сказав Вітовському, але той не конче зреагував. Може, тому, що Горук — чоловік невтомно роботящий — сидів на своїм місці днями й ночами.

А зараз отаман Горук занервував. Знов Стефанів щось затіває. Невже мало йому кадетської школи?

І полковник Стефанів нервував, — коли людина терпить невдачу, вину звалює на когось іншого — тільки не на себе, так уже повелося, мабуть, споконвіку.

Усі оперативні справи полковник Стефанів вирішував самочинно, без помочі шефа штабу — і взагалі без будь-чиєї співпраці. Було в цьому трохи з амбіції так званого активного австрійського офіцера, гордого за свою кваліфікаційну вищість, — Горук служив «лише» в усусах, хоча довголітня війна мала б стерти цю різницю. Чи була така поведінка корисна? Та й чи мав Стефанів дані на «самодержця»? В усякому разі його деяка рубаність у поведінці і різкість у висловах відштовхували цивільних, — новий Коссак? Але вояцтву не шкодило, навіть подобалось, здобувало респект серед підлеглих.

Ні, не моя вимогливість усьому причиною, — думав полковник Стефанів, — тут глибше треба копати: нестача сил, брак резервів, нема чим маневрувати, — ось де собака заритий! А я ж добре радив Левицькому: їдьте всім секретаріатом зі Львова, ну, приміром, до Тернополя, організуйте там і себе, і поміч нам, а Львів залишіть військовим, — не послухав. Столиця, мовляв, Львів. А що столиця? Кутузов розбив Наполеона не під столицею… Помимо того, Левицький вважає поляків політичними противниками, а не воєнними, апелюючи до «14 пунктів» Вільсона та справедливості Антанти. Що на се сказати? Телепень! Долю держави вирішує військова сила!

— Пане полковнику, тут я маю кілька донесень нашої розвідки, — заговорив перегодя Горук.

— Прошу, — полковник Стефанів одірвався від карти Львова. — Що ж вони голосять?

— Найбільш скрушно в Перемишлі.

— Конкретно?

— Запеклі бої.

— Я це знаю, — сказав полковник Стефанів. — Далі.

— Великий рух поляків під Ярославом і Томашевим.

— Ну, це близько до їх границі…

— У Сокалі і Раві-Руській паніка…

— Паніка! — вигукнув полковник Стефанів. — Вітовський же видав наказ: повітові міста обороняти власними силами. Чому не бороняться, а панікують?

— Це і я міг би вас запитати…

Якусь хвилю вони дивилися один одному в очі — жоден з них так нічого й не сказав, аж до вечора, доки отаман Горук не зібрав військову раду.

— Прошу раз і назавжди затямити: нема кепських вояків — тільки кепські старшини, які не вміють вести їх у бій, — круто почав її полковник Стефанів. — Патріотизм на словах нікому не потрібен!