Зненацька до кабінету ввірвався геть-чисто переполошений Ізидор Голубович, ще з порога вигукнув:

— До нас іде польська делегація!

— Делегація? — перепитав Кость Левицький, збліднувши.

— Сам крайовий маршалок Незабітовський!

Замішання тривало недовго: ковтнувши повітря, Кость Левицький спробував приборкати власний страх перед страхом іншого, щоб не впасти до самого долу.

— Ви хотіли сказати — колишній маршалок? — проговорив, розтягуючи слова, а далі вже впевненіше: — Так, колишній, бо колишнього галицького сейму більше не існує, владу обійняла Національна Рада.

— Не знаю, чи колишній, але йде!

Сідайте, — сказав Кость Левицький, машинально тицьнувши пальцем на м'яке крісло. — Разом побесідуємо з Незабітовським.

І хоча він заздалегідь готувався до переговорів, проте затиснув зуби, аж заболіли, не моргаючи, внипився очима у двері. Коли б ще хтось був… Коли б взагалі було повно людей… Тільки не тет-а-тет! Але ж, Костю, вгамуйся! Ти не раз мав аудієнцію в самого цісаря — і не тремтів! То чому напудився зараз? Це ж Незабітовський, всього-на-всього Незабітовський. Хто він супроти тебе? Колишній крайовий маршалок? Най собі сто раз ним буде! А ти — Кость Левицький. Кость Левицький! Кость Левицький! А сивий чубчик на його тім’ї не переставав дибитися…

Незабітовський ввійшов першим, за ним Адам Стемпковський і решта. Незабітовський тримався так, ніби нічого не змінилося, — він почував себе крайовим маршалком. Кость Левицький підвівся, однак, йому назустріч, дипломатично простягнув правицю.

— З чим шановні панове завітали? — гостинно запросивши сісти, поспитав Кость Левицький.

Незабітовський стримано, ввічливо, неголосно, але перед цим зробивши красномовну паузу, промовив:

— Сподіваюся, панові доктору не важко здогадатися, що привело нас сюди. В усякому разі ви поступили нечемно.

— Що пан має на увазі? — делікатно перепитав Кость Левицький, подумавши, що треба негайно «одягати» фрак дипломата.

— Ми хотіли підкреслити, що з обох сторін падають трупи, — сказав Стемпковський, поглянувши на Незабітовського.

— Так-так! — підтвердив той. — Хіба би лиш додати: ми багато років живемо спільно. Нащо ж затівати війну?

— Що ж ви пропонуєте? — обережно спитав Кость Левицький.

— Треба шукати шляхів до порозуміння, — сказав Незабітовський. — Треба зробити так, щоб не падали трупи.

— Гадаю, тут є вихід, — втрутився в розмову Голубович. — Вам треба визнати нашу суверенність.

— Суверенність? — Незабітовський здибив брови. — Чекайте, але ми маємо на цю землю таке ж право, як і ви. То чому ми повині визнати вашу суверенність, а не ви нашу?

— Те, що ви пропонуєте, пане Незабітовський, зараз немислимо вирішити за цим ось столом, — нарешті до Костя Левицького прийшла впевненість. — Мусите взяти до уваги факти. В даній ситуації факти такі: наші військові взяли владу, і краєм править Національна Рада.

— Ви хочете, щоб ми віддали вам Львів?

— А чому б і ні? — збадьорився Голубович. — Львів — українське місто, його заснував Данило Галицький, а не польські королі.

— Це довга дискусія… — не відразу сказав Незабітовський. — Як ви міркуєте, пане Стемпковський?

— Безперечно! Я лише можу висловити таку думку: польське військо стоїть на тім, що політики не мають мішатися до його акції. То, може, дозволите військовим вести переговори?

— Прекрасно! — Кость Левицький схопився за соломинку порятунку. — Дійсно, хай спершу порозуміються військові.

— Коли почнемо переговори?

— Я мушу визначити делегацію…

— Скільки ж вам на це треба?

— Принаймні годину.

— Дуже добре, — поспішно сказав Незабітовський, підводячись. — Через годину ми чекаємо вашу делегацію в ратуші.

І дипломатично відкланявся. Як тільки поляки покинули кабінет, Левицький, потерши долонею чоло, допитливо поглянув на Голубовича.

— То кого ж пошлемо?

Очі їхні схрестилися. Кожен мав на думці одне і те ж ім’я. І кожен чекав, хто назве його першим, — Ізидор Голубович зробив Костю Левицькому ласку.

— Нікуди не дінемось, — Голубович знизав плечима. — Треба посилати Вітовського. Заварив кашу — най їсть…

— Так, най їсть, — кивнув Кость Левицький. — Будьте ласкаві, звеліть, аби йому зателефонували, щоб негайно з’явився до намісництва.

Кость Левицький сказав «до намісництва» — і сконфузився, — нема вже намісництва, а він… Що вчиниш — старі звички мов реп’ях. Але нічого: Голубович, здається, не звернув уваги! Однак! Як же тепер іменувати намісництво?

— Зараз прийде, — повернувшись, сказав Голубович. — Може, тим часом по бутерброду з’їмо? В течці дещо маю…

— Не проти.

За дверима, в суміжній з кабінетом кімнатці, вони нашвидкуруч потрапезували і тепер сонно очікували Вітовського, всівшись у кріслах, мов ситі коти.

Дмитро аж почорнів за ці дні, помітно схуд, очі неприродно гостро блищали, Кость Левицький слово в слово передав йому свою розмову з Незабітовським.

— Ваша думка, пане Вітовський?

— Домагатися перемир’я за всяку ціну, — йому було важко говорити, він був такий перевтомлений, що ледь витягав слова. — Ось-ось прийдуть Січові стрільці з Чернівців та Січовий легіон Коновальця з Білої Церкви. Ми повинні протриматися.

— В такому разі доручаємо вести переговори вам.

— Ні, в мене нема сил, — Вітовський замотав головою. — Переговори буде вести сотник Поточняк.

— Я такого не знаю.

— Зате я знаю, він мій заступник. Розумний, освічений, принциповий. У підмогу візьме сотника Грицана.

— Ви їм довіряєте?

— Як собі!

— Що ж, хай благословить вас Бог, — погодився Кость Левицький. — Через годину наші делегати повинні бути в ратуші. А ви можете трохи перепочити.

— Так-так, перепочиньте, — підтвердив Голубович. — Хоч, може, зараз іще зарано відпочивати, пане Дмитре.

Вітовський нервово сіпнув губами.

— Я кілька днів не знімав чобіт. У мене попухли ноги. Я хочу бодай на годину зняти чоботи… Але хочу вам ось що сказати: треба негайно арештувати всіх впливових польських політиків, оскільки вони мають зв'язки з військом і можуть досить-таки нашкодити нам.

— Що ви мелете? — аж тепер Костя Левицького прорвало. — Які ще можуть бути арешти? Ви хочете поставити нас у дурне становище перед Австрією? Не забувайте, у Відні сидить доктор Петрушевич.

— А ви зверніть увагу, що влада у Львові українська, але все так, як у мирний час було: поляки роблять своє, українці — своє. Залишилася ворожа нам австрійська адміністрація.

— Ми її поволі замінимо, — сказав Голубович.

— Ваша нерішучість, обережність може дорого коштувати. Потому все стане непоправним.

— Не турбуйтеся! Ми знаємо, що робимо!

— Що ж, робіть, як знаєте. — І Вітовський вийшов.

Костю Левицькому все важче й важче було стримувати роздратування — він не звик, щоб молокососи його повчали. І він ніби скрушно похитав головою.

— Рано хлопцеві до політики…

— Певне, що рано, — підтримав Голубович. — Ці хлопчаки хіба що кулаками люблять розмахувати, їм би опришками бути, а не державними мужами. — І зважився на відвертість: — Вітовського треба мудро усунути від державних справ, а то він нам такого накаламутить, що потому… — Він не докінчив своєї думки, а тільки зацмокав.

Кость Левицький був такої ж думки, однак вголос не наважився її висловлювати, хоча Голубович його прибічник: раптом завтра посваряться, то, без сумніву, розтеревенить по всіх усюдах, що він, Кость Левицький, хоче зняти Вітовського. Ага-га! Стрільці Вітовського люблять. А настроювати стрільців проти себе — небезпечно. І Кость Левицький дипломатично промовчав.

XXII

Під вечір першого листопада до Оксани завітала сусідка-перекупка — дебела, пащекувата молодиця, — і вони протеревенили майже годину. Власне, говорила переважно сусідка, а Оксана уважно слухала і під кінець бесіди знала все, що сталося минулої ночі у Львові. Найбільше тішило, що вбитих поки що нема, — отже, Ярослав живий і може з хвилини на хвилину з’явитись. Вона, паленіючи від сорому, випросила в перекупки чвертку горілки і кусник м’яса та заходилася смажити котлети. Відварила макарони.