— Грицан? — Гриць Коссак оторопів, мотнув головою, не вірячи, що перед ним реальна особа; лице його мов з мармуру висічене, низький лоб, жорсткий погляд, широкі губи. — Мені казали, що тебе вбили.

— Після розгрому легіону під Бережанами генерал Брусилов узяв його до себе в прийми, — пожартував Поточняк за спиною Ярослава.

— Ну здоров! — рука в Коссака чіпка.

Мабуть, правда, що бив стрільців, — майнуло в голові Грицана, — а що божок — то божок… Певне, і далі ні з ким не рахується. Буде Вітовський мати з ним клопоту.

— Вітаю і вас, — сказав Ярослав.

— Дива війни… Але добре, що живий.

— Живий… — Грицан знизав плечима: скільки знав Коссака, ніколи не знаходив спільної мови, кілька фраз — і бесіді кінець. — Пробачте, мене викликає Вітовський.

І обернувся до Поточняка.

— Поінформуй, яка обстановка, — попросив Грицан, звернувши увагу, що вид Поточняка від перевтоми якийсь аж восковий, наче в мерця.

— У наших руках головний вокзал, пошта, телеграф, намісництво, військова команда, австро-угорський банк, Цитадель, казарми Фердінанда, поліція, карні доми на Баторія і Казимирівській, але… Але! — Анатоль підняв угору палець. — Розвідка донесла, що головні сили поляків гуртуються в західній частині міста, зокрема на так званому Новому світі, вже навіть були зіткнення наших патрулів з польськими боївками. А головні їхні осередки — Дім техніків, школа Сенкевича і побіля костьолу Святої Єлизавети. Ось, власне, в загальних обрисах — усе.

— Не густо, — Грицан засопів-зітхнув.

— До того ж почалися грабежі.

— Погано…

— Критична ситуація на головному двірці.

— А це зовсім погано! А ще що?

Вони не знали й не могли знати, що того ж таки 1 листопада начальник польського генштабу генерал Розвадовський дав з Варшави телеграму генералові Лямезану у Львові такого змісту: «Цілком секретно: князь Вітольд Чарторийський призначений генеральним комісаром для цілої Галичини і негайно перейме управу краю з рук генерал-полковника Гуйна». Львівські поляки відразу створили свій штаб повстання, розмістивши його в школі імені Конарського, що біля головного двірця. І місто фактично розкололося навпіл, хоча ніхто не відав, де ворог, а де свій.

XX

Цієї ночі Оксана спала дуже погано. Снилося болото й малі діти, — вона не вірила в сни, але мати завше казала, що діти сняться на клопіт, а болото — на хворобу. Тепер це мало поєднатися — клопіт і хвороба; воно, зрештою, поєдналося, бо всю ніч не давало спати. Однак було і ще щось. Якась тривога, якесь бентежжя, відчайний неспокій.

Звідки все те? Може, від Ярослава? Бо коли йшов тоді на зустріч з товаришем, сказав, що має якусь важливу справу й мусить полагодити. Вона не допитувалася, не мала на те права. Але його ось стільки часу вже нема.

У темній глухій кімнаті, серед абсолютної тиші, вона згадала себе, вісімнадцятирічну, коли закінчила четвертий клас гімназії і подалася на Тетерів, але спершу вона йшла бульваром до парку. Щаслива і замріяна, вона зупинилася біля гойдалок, звернувши увагу на молоду пару, дівчина була її однокласниця, у дівчини було чорне волосся, стрункі високі ноги, обличчя гречанки, а хлопець був атлет, темно-русий, красень з лиця, він усе просив дівчину на гойдалки, а вона опиралась, і Оксані було дивно, що вона не хоче, і ще бачила, що дівчина боїться, і знов їй було дивно, що можна боятися звичайної гойдалки, — вона б не боялася. Хлопець вмовив-таки дівчину, і вона з натугою залізла в дощатий човник та прохала, аби хлопець сильно не розгойдував. А Оксана все дивувалася: чого ж боятися? Це ж навіть гарно — отак стрімко злітати в повітря…

Адам, виявляється, у Львові. Хай собі буде. Що їй тепер до Адама? Єдине добре, що не зупинив, що розминулися. Бо якби довідався Ярослав… Це, мабуть, був би кінець!.. А може, й так кінець, бо ось переспав і більше не приходить. Взагалі, я надто добра. Я хочу з усіма бути доброю, а потому моя доброта обертається мені на шкоду.

Їй вельми імпонував старовинний звичай кавказців: якою не була б дорогою річ, подаруй її, якщо вона комусь сподобалася; подарувавши, станеш багатим. Оксана любила людей, ніколи не шукала зла в інших. Вона вірила, що світ буде кращим, лагіднішим, якщо кожна людина в свою чергу буде доброю. Колись про це сказала Адамові, той засміявся: дитино, світ надто дрібний, егоїстичний, кожен насамперед думає про себе, а не про загал. «Можливо, — погоджувалась Оксана, — цілком можливо. Але кожен має своє кредо…» Однак у неї, Оксани Оверко, було своє кредо — терпіла. Щоправда, кредо потребує утвердження, а вона, можливо, й досі так і не утвердилася.

Розвиднілось. Оксана встала з постелі, прибрала тапчан, відтак поставила варити борщ, бо ж, може, прийде Ярослав, а йому нема кому зварити. Борщ собі варився, а вона ретельно прибирала в кімнаті, в кухні, мила посуд. Вона робила це залюбки, але з якоюсь задумою, журою. Нерідко з задумою підходила до дзеркала, розглядала свої зморшки. Скоро двадцять вісім… Я надто багато думаю про земне… Адам висміяв би: «Дитино, ще ж Будда казав, що всяка посилена прив’язаність до всього земного — страждання». Але як обійдешся без земного?

У двері обережно постукали. Тенькнуло серце: Ярослав… Ой, борщ іще не зварився… Нічого, вона його ковбасою нагодує… Навмисне береже для нього…

Оксана хутко відчинила і ледь не зомліла: прийшов той, кого не ждала, кого взагалі не жадала бачити.

— Вітаю! — посміхнувся Адам аж надто спокійно, мовби ніколи й не причиняв їй болю, мовби іще вчора був у цій кімнаті.— Дозволиш?

— Заходь, — сказала Оксана, знизавши плеченятами, хоча й не хотіла, щоб він заходив, ану застане Ярослав, — у цю хвилину вона була паралізована.

— О, в тебе смачно борщем пахне! — Він переступив попри неї поріг і раптом спитав: — Є хтось?

Відповіла, що нема нікого, і потяглася слідом. Адам чомусь звернув не до кімнати, а до кухні. Правда, він лише заглянув і одразу ж пішов до кімнати.

— А ти все в малій каструлі вариш… — зухвало всміхнувся. — Не хочеш мене слухати, що дрібні речі, якими людина себе оточує, роблять людину дрібною…

На цей раз вона нічого не відповіла.

— А тут, значить, нема ніяких нових речей, — оглядав її небагату кімнатку. — Все старе залишилося.

Вона і далі мовчала. Вона розуміла, що колись належала йому, що він грубо повівся з нею — використавши, кинув. Але вона не могла його прогнати, хоча в душі не збереглося нічого. Просто — належала колись йому, і тільки. Але навіщо він прийшов? Нащо він хоче топтати її? Це ж так нікчемно, непорядно! Чому він такий? І чому вона не може його прогнати? Чому не наважиться, чому боїться сміливо сказати, щоб ішов геть?

— Борщ збігає…— зауважив Адам.

Вона поволі почовгала до кухні, підібгана вся, зболена, легка, як тінь. Вона неквапно стишила вогонь, стала, опустивши голову, — їй не хотілося повертатися до кімнати. Тепер вона не боялася, що Ярослав може застати їх: чому бути — того не минути. Хай застає… Вона тільки не розуміла, навіщо Адам навмисне, свідомо причиняє їй біль? Вона подумала, що все-таки повинна повернутись до кімнати, мусить, і вона повернулася, та не пішла далеко — притулилася до одвірка, навівши на Адама свої печально-пригнічені очі. Навіщо? Навіщо ти прийшов? Невже ти людина без милосердя? Невже ані краплі людського нема в тобі? А видно, нема…

— Не бійся, я не розбиватиму твого нового кохання, — сказав Адам, пильно дивлячись на неї.

Здригнулося серце, та Оксана з усіх сил старалася не видати себе. А крім того, нічого так не пече, як докори того, хто розтоптав твої почуття. Він так повівся з нею… А тепер… Вона ненавиділа зараз Адама, вона могла б його кусати…

— Так, я знаю, що сюди заходить Грицан, — ствердив очима Стемпковський, — і хай собі заходить. Однак ти повинна дещо зробити для мене, делікатно кажучи, помагати мені.

І вона не одводила своїх зболено-печальних очей, сльози здушили її горло.

Невже він нелюд?