Втім, через багато років у розмові з в’язнем гітлерівських концтаборів, письменником Вадимом Бойком я поцікавилася тим першим боєм радянського артдивізіону, і він заявив, що насправді тоді існувало всього лише три «катюші», а для артдивізіону їх треба було мати бодай шість, і вистрелили вони бризантними, а не термічними чи кумулятивними снарядами. І не Німеччина запротестувала проти цієї зброї, а союзники із другого фронту, адже хімічна й бактеріологічна зброя у світі на той час уже були заборонені. Вадим Якович також пояснив мені, що винищення євреїв Гітлером було майже засекреченою справою, італійські та інші війська, що воювали на боці Німеччини, в цій ганебній справі участі взагалі не брали.

Щодо протистояння СРСР і Китаю в часи моєї шкільної юності, то в народі подейкували, що відбулася велика збройна сутичка між радянськими та китайськими військами. Нападників, начебто, наші загнали в якусь долину, здається, на території Узбекистану, а радянська авіація, зумисно переходячи над самими головами китайців на надзвукову швидкість, довела оточених якщо не до моментальної смерті, то до масового божевілля. Втім, незважаючи на такі неймовірні успіхи доблесної радянської армії, служити на китайському кордоні раптом стало дуже небезпечно, й матері заздалегідь оплакували своїх синів-новобранців, які озивалися листами саме звідти. Тож, ознайомившись із наказом стосовно місця своєї нової служби, Пал-Палич наполіг, щоб тато негайно звільнявся з роботи.

— Без мєня тебє здєся делать нєчева. Харашо, што ти нє ваєнний, а вольнайманний: можеш уйті в любую мінуту! Я, к сожалєнію, нє імєю такіх прав! Мєня могут уволіть толька чєрєз трібунал!

— Буде війна? — запитав тато.

— Настаящей вайни нє будєт, а пагібнут, навернає, многіє. Єслі би я мог предугадать вайну, ваапщє запрєтіл би тєбє ухадіть із воінскай часті, даже настаял би на том, штоби ти нємєдлєнно запісался на сверхсрочную службу. Ва врємя вайни лучше бить ваоружонним, абмундірованним, прапісанним к часті, чєм аказатса срєді тєх, каторих прізивают із гражданкі — беззащітним бесхозним стадом! Паслєдніє как раз і гібнут чащє всєх.

Коли тато подав заяву на звільнення, Генерал запропонував йому ще й купити у нього «Москвича». На таку дефіцитну й дорогу річ у нашій сім’ї грошей не було і близько, але Пал-Палич наполягав:

— Везті машину чєрєз весь Саюз — глупа. Разкурочят єйо так, што нє астанєтся ні кальос, ні матора, ні даже руля. А так я па прібитіі на новає мєста прєдаставлю справку: продал, мол, із-за пєрєєзда, і канци с канцамі: мнє па закону внє очєрєді разрєшено купіть другую машину. Бєрі, Валодя, нє смущайся і даже нє думай атказиватся: дєньгі панємногу верньош, я тєбя тарапіть нє буду.

Цілих десять років тато виплачував Пал-Паличу вартість «Москвича». Поштовими переказами грошей не посилав: це виявилося надто дорого. Ставив карбованці на ощадну книжку Генерала й писав йому листа, що такого-то дня й місяця рахунок поповнено такою-то сумою. Що цікаво, гроші Пал-Палич отримував дуже швидко й без жодних відрахувань, до копієчки! А Генералове авто в нашій сім’ї називали трофейним, хоч мама й попила татові чимало крові за цю мало не дармову машину, адже купити авто в ті часи дивом удавалося ліченим щасливчикам — і вже однозначно людям не таких статків, які були в нашій родині. Та попри літа й літа і всі випробування, Пал-Паличів «Москвич» і нині на ходу, а тато досі леліє своє авто, як живу душу. Чи живу пам'ять про те, що не забудеться ніколи?

XVII

Я заздалегідь відчувала, що шкільна медаль в останню мить таки зробиться фата морґаною, тому просила батьків, щоби хоч друге півріччя мені дозволили вчитися у Львові. Благо, з медучилищем у грудні було вже покінчено, й диплом медсестри я мала на руках. Та мама й слухати про Львів не хотіла: попереду ж весна з усіма польовими роботами, потім — косовиця. Втрачати робочі руки дорослої доньки, як на сільську логіку, — завелика розкіш. На всі мої умовляння був залізний контраргумент: «Ти там будеш по балконах ходити, а я тут маю сама уриватися на городах і коло корови, так?!».

Правда, під час зимових канікул на ювілей до дядька Данила у Львів мене таки відпустили. Їхала я без подарунка: грошей, як завжди, в батьків було обмаль. Добре, що хоч на квиток розщедрилися. Везла тільки усне віршоване привітання — з’являтися геть без нічого, із голими руками, не випадало. Пізнього вечора дядько зустрів мене на львівському пероні, але сам чомусь зовсім не виглядав на завтрашнього іменинника: вже цілу добу його страшенно болів зуб мудрості.

— Ну скажи мені, дипломована дохторко, навіщо людині скільки абсолютно непотрібних органів: зубів мудрості, гландів, апендикса? Ти про це щось читала?

— Нам казали, що в організмі людини зайвих органів нема.

— Ага, як і в моїй машині зайвих запчастин! Але щоразу після ремонту пригорща гвинтиків і гаєчок таки залишається.

Ми сіли у чорну «Волгу» з застиглим у ривку оленем на капоті, й дядько Данило перед тим, як довезти мене до себе додому, довго кружляв по Львову, показуючи, яке це місто гарне вночі. Я розуміла, що він хвалиться не стільки містом, скільки машиною, котру придбав усього півтора року тому, але й нічний новорічний Львів справді був чудовим.

— Ти куди надумалася вступати на навчання? — несподівано перейшов мій гід на зовсім іншу тему.

— Не знаю. Або на філологію в обласний педінститут, або на журналістику до Львова.

— Якщо на журналістику, то треба починати готувати тобі аеродром!

— Мені не обов’язково мешкати у вас. Я можу й у гуртожитку.

— При чім тут дах над головою? Треба мати гарантію, що вступиш. Домовлятися про твій вступ треба.

— Нічого не треба! Я сама вступлю!

— У сільськогосподарський — так, у ваш провінційний педінститут на українську чи російську філологію — цілком можливо, навіть у Львівський політехнічний — шанси є, а ось на журналістику — нульовий варіант.

— Але ж мої однокласники збираються вступати на ще престижніші спеціальності: Катруся в медінститут, Вовочка — на факультет міжнародних відносин у Київ, Ліліана — на економічний до Харкова.

— Ха-ха — Вовочка! Якщо родичі завчасно не збудують йому аеродрому, пролетить твій Вовочка, як фанера над Парижем. Та й Катруся твоя, мабуть, теж. І Ліліана.

— Яка фанера над Парижем?

— Це історичний факт. Коли під час війни німці розбомбили у столиці Франції завод, що спеціалізувався на дикті, величезні листки фанери ще добрий місяць літали високо в небі й час від часу падали людям на голови.

— Значить, ні Вовочка, ні Катруся, ні Ліліана не пройдуть. І я також.

— Чому аж настільки категорично? За Вовочку, Ліліану й Катрусю хай думають їхні родичі, а за тебе я піду домовлятися десь у березні-квітні — й будеш журналісткою. Але ж у дитинстві ти мріяла про зовсім іншу професію!

— Яку?

— Вже забула? А пам’ятаєш, як я купив тобі книжечку, в якій були намальовані працівники різних професій? Лікар лікував дітей, вчителька вчила, кравчиня шила діткам одяг, двірник замітав дорогу, якою вони йшли до школи й у дитсадочок. Ти тоді запитала, хто зробив книжку. Я відповів, що її виготовили на львівській фабриці «Атлас», але малюнки для неї намалював художник, а розповідь про кожну професію написав письменник.

І тоді ти радісно вигукнула: «Я буду письменником!». Що, вже передумала? Зрештою, професія журналіста не так уже й далеко відбігла від письменницької, — але, здається мені, в наш час вона зробилася дуже небезпечною. У нас у Львові кількох журналістів заарештували. Й судити збираються. Та що там говорити — такі професії раптом стали небезпечними, що ніколи й у думці не припустив би! Бібліотекарів допитують, уявляєш? Мало не щотижня в КДБ викликають. Молю Бога, щоб мене не призначили адвокатом цих звинувачених. Хоч би й хотів урятувати, та змусять власних підзахисних топити! А потім май на совісті все життя. Запросив оце на ювілей впливових людей: може, призначать «ворогам народу» інших адвокатів.