А вже на вулиці, біля порожньої зупинки, звідки хто йшов додому пішки, а хто сподівався, що таки під’їде викликане телефоном ще з ресторану таксі, залунали й сороміцькі народні коломийки, від змісту яких мої щоки спалахували, як півонії. Добре, що надворі було темно, а при світлі вуличних ліхтарів рум’янців не видно:

Проспівавши, реготалися, обнімалися, притупували ногами й починали іншу:

Цьоця Дозя цитькала на найголосистіших і лякала, що ось-ось приїде міліція, але гості кивали на дядька й безтурботно твердили, що їхній адвокат їх же й оборонить, і разом з іменинником далі виспівували про грішні плотські втіхи:

Хто міг у ті хвилини знати, що ювілей стане останньою щасливою подією в житті дядька Данила? Наступного дня йому таки вирвали зуб мудрості, рана від якого довго не гоїлася. Тож бідолашного лікували-лікували, поки не поставили найстрашніший діагноз: рак. Цьоця Дозя возила чоловіка по всьому Союзі до найкращих лікарів і шарлатанів, возила всюди, куди хто радив і де була хоч найменша надія на рятунок. Та від смерті ще ніхто не втік.

…Цвіли яблуневі сади, коли ми ховали дядька Данила. Цьоця Жирафа голосила за ним, як за рідним. На похорон прийшло багато люду: коли з під’їзду виносили домовину, вся вулиця біля будинку аж вирувала. Я, уже студентка першого курсу, за телеграмою прибула до Львова з татом, і ми удвох ні на хвилину не відходили від цьоці Дозі, котрій знайома медсестра то робила заштрик, то давала під язик якісь таблетки. На цвинтарі вдова ледве трималася на ногах, але наступного дня майже вдосвіта розбудила нас і викликала таксі. На глухому передмісті за написаною на папірчику адресою ми розшукали хату старенького ксьондза й уже разом з ним приїхали на Личаківське кладовище, щоб запечатати дядькову могилу, бо в ті часи похоронний обряд відомого в місті адвоката у присутності священика відбуватися не міг навіть при найбільшому бажанні рідних.

Остання моя шкільна весна була запізнілою, бо сніги лежали до середини квітня. Зате коли в одну ніч небо раптом розверзлося веселими теплими дощами, то на ранок не тільки ніде не залишилося й латки снігу, а все навкруги так стрімко пішло в ріст, що за якийсь тиждень і верби стали золотими від цвіту, і земля вкрилася синіми пролісками, а за ними — й великими та круглими, як вишні, білими підсніжниками, й на каштанах набубнявіли величезні липкі бруньки, і сливи-тернівки зробилися наче молоком облиті.

А дощі лили й лили мало не щоночі, зате дні були сонячні й теплі! Ми з Вовочкою блукали вулицями містечка від кінця уроків аж до мого останнього автобуса. Ні, хлопець не носив мені портфеля: я не насмілювалася запропонувати, а він — узяти. Ні, ми не трималися пальчиком за пальчик і не цілувалися, як Юрко з Данутою. Ми просто ходили, розмовляли, сміялися й ділилися планами на майбутнє. Садити город моя сім’я збиралася на Першотравневі вихідні, корову пасти було ще рано — на пасовищі трава, як пінка, тому я насолоджувалася останніми днями вільного від роботи часу. Вовочка раптом зробився дорослим хлопцем: у нього навіть засіялися перші вуса — і той чортик, що сидів на лівому плечі, не давав мені спокою: чи не лоскотно буде з вусатим хлопцем цілуватися?

Коли одного разу ми гуляли парком імені Пушкіна, де рожевофіолетова магнолія вже напіврозпустила на гілках свої величезні тюльпани, Вовочка раптом спитав:

— Хочеш квітку?

Я розуміла, наскільки це небезпечно: у білий день посягати на єдине в місті дерево магнолії, але відмовляти Вовочку не стала. Чудесної квітки мені таки дуже кортіло. Проте коли хлопець уже поклав ногу на низенький парканець біля деревця, щоб злочинно здійснити задумане, у глибині парку я побачила знайому постать.

— Твій дідусь!

Вовочка злякано зіскочив з перекладини, але руки в нього затремтіли, коли він також глянув у той бік, де щойно весело простував старий. Я й собі обернулася і раптом побачила, як Микола Казимирович повільно зсувається з лавки і валиться на землю. Коли ми підбігли, дід тільки ловив повітря синіми губами й не міг сказати ні слова. За кілька хвилин з пронизливим ревом сирени у парк примчала «швидка». Вовочка сів у машину біля свого дідуся, а я побігла сповістити про нещастя Улиту Сергіївну. В лікарні старого відразу ж забрали в реанімацію з підозрою на інфаркт. Уся родина секретаря райкому не знаходила собі місця, поки бабусі не зробилося зле. Вона попросилася додому. Тож Вовочка з матір'ю та батьком залишилися біля дверей реанімації, а мені з дідусевим шофером доручили відвезти Улиту Сергіївну й побути з нею годину-дві, поки не проясниться ситуація. Під будинком шофер розвернув машину й поїхав назад, а ми удвох піднялися в квартиру.

— Я хачу папрасіть Ґоспада прєждевремєнна нє забірать у мєня Ніколєньку, — раптом сказала Улита Сергіївна. — Но я нє умєю малітса, буду прасить прастимі славамі. Толька нікаму аб етам нікаґда нє нада рассказивать. Харашо?

Вона почала ритися в якихось вузликах і торбинках, що зберігалися в маленькій старій валізі, знайшла срібний хрестик на такому ж ланцюжку, поцілувала розп'яття і вклякла на коліна.

— Я теж помолюся за здоров'я Миколи Казимировича, — прошепотіла я і опустилася поряд.

— А ти умєєшь? — просльозилася Вовоччина бабуся. — Малісь, дєтачка! Тєбя Ґасподь скареє паслушаєт, чєм мєня, старую ґрєшніцу!

Ми з Вовоччиною бабусею простояли на колінах, мабуть, годину чи й більше, поки не задзвонив телефон: син утішив матір, що найгірше минуло, батькові стало легше, вони з ним навіть уже спілкувалися. Улита Сергіївна перехрестилася, з вдячністю піднявши очі вгору. Вона заварила нам кави і за столом почала жалітися, що Микола Казимирович зовсім себе не шанує. Узяв собі в голову, ніби можна щось змінити, якщо не боятися речі називати своїми іменами. Після пережитого жінці треба було виговоритися, і вона виливала душу переді мною.

— Панімаєшь, в странє чьо-то не то началось. Ніколєнька ґаваріт: переходім на сталінскіє рельси. Ґоспаді! Уже вайна кончілась, уже послєваєнниє нєвзґоди мінулі, пазаді асталісь і ґолад, і холад — і вот снова бєда! Ва Львове какая-та кієвская поетеса, Ніла ілі Ліна, — Ліна — ета по-украінски Лена, да? — фаміліі нє помню, цвети бросіла за рєшотку асуждьонним. Ґаварят, бальшой букєт пранєсла пад широкім пальто, паетаму нікто і нє замєтіл. Узнав аб єйо паступкє, Ніколєнька заряділ адно і то же: вот, жєнщіна не іспуґалась атветственнасті за такой паступак, а ми, мужчини, надєльонниє властью, прячємся, как таракани по щєлям, ат правди! Начал сам сєбя прєзірать, начамі нє спать. Вот і сєрдєчка-та і нє видержало! Толька ти нікому-нікаму нє рассказивай а том, што я тєбє павєдала. Ґоспаді! Дєтачка, как я устала всє врємя кантраліравать сєбя: то нє ґаварі, там нє паявляйся, таво нікому нє савєтуй. Развє ета жізнь? Вот єщє мєсяц-другой — і Вовачка паступіт, дом апустєєт. Дімка з Лєнкой єво раділі на первам курсе інстітута, я сама с малишом няньчилась ат вот такусенькава! А закончілі учьобу, на работу устроілісь — дєтєй больше не захатєлі: зачєм, мол, ім еті пєльонкі, распашонкі? Тєпєрь сабіраются в каапєратівную атдельную квартіру пєрєєзжать. А развє здєсь тєсно? Ти-та куда паступать сабралась?