— У змісті третьої задачі допущено помилку! — вигукнула я з відчаю. — Не вистачає даних для розв’язання!

Найгрізніший член комісії, її сивочолий голова, з превеликим невдоволенням підійшов до моєї парти й почав виривати роботу з моїх рук:

— Нічого шум піднімати, якщо не вистачило вміння і знань справитись із завданнями! Не можна порушувати тишу! За свої викрики здаси роботу перша!

— У мене є ще одна хвилина! — запротестувала я і на тому місці, що його в чистовику залишила для розв’язання третьої задачі, швидко великими літерами написала: «В умові задачі — помилка! Усі спроби її розв’язати — на чернетці!».

За дверима мене вже чекала знервована до краю вчителька математики:

— Розв’язала третю задачу?

— Ні! Написала, що в її умові — помилка!

— Де написала? — аж скрикнула Шім-Вішім.

— У чистовику. Й вказала, що на моїй чернетці — всі можливі способи, якими я розв’язувала цю прокляту задачу!

— Збожеволіла: ти написала записку, адресовану комісії?!

— А що мені залишалося?

— Тепер твоя робота розшифрована — все пропало!

У поїзді, яким ми поверталися з Києва, Шім-Вішім за всю дорогу не озвалася до мене й словом. Зате в школі мені дісталося і від директора, і від його заступниці: Урюк аж кипіла від невдоволення й обіцяла за нечуване нахабство — звинувачувати конкурсну комісію в тому, що в умові задачі допущена помилка!!! — з тріском вигнати мене з ВЛКСМ. Як ілюстрації взірців справжніх комсомолок з її уст на мою голову сипалися імена Зої Космодем’янської, Уляни Громової, Люби Шевцової, Гулі Корольової. А через кілька днів математичка влетіла у наш клас, як комета Галлея, і взялася мене обнімати, голосно сповіщаючи, що на олімпіаді з математики я отримала перше місце.

— Що в умові задачі було неправильно? — не змогла заспокоїтися я.

— Хіба тобі вже не все одно?

— Ні, не все одно.

На перерві Шім-Вішім, наказавши мені ніде про це ані пікнути, призналася, що голова, переписуючи крейдою на дошці завдання з перевірених комісією аркушів, випустив шматочок тексту, бо злощасний рядок потрапив йому під оправу окулярів — він просто його не побачив!

— Валерій Никодимович дуже шкодує, що так сталося. А ти, дорога моя правдолюбко, не дуже скачи, бо саме Валерій Никодимович — до речі, Заслужений учитель СРСР — і відстояв твоє перше місце, а не того хлопця, котрий найкраще порозв’язував завдання іншого варіанту й у якого таки вийшли всі задачі! Ти могла претендувати лише на друге місце. Як не крути, до тебе комісія поставилася дуже лояльно!

— На моїй чернетці було кілька спроб розв’язання, а не одне-єдине, як, напевно, в того хлопця, у якого все вийшло! Якби в умові задачі не зробили помилки, я б її розлущила, як горішок! Не хочу я подарованого першого місця! Мене цілком влаштовує друге, зароблене мною самою чесно, без поблажок!

— Тебе влаштовує друге? А нашу школу — тільки перше!

— Я могла вибороти перше місце, якби не помилка в умові третьої задачі!

— Цить! Ніякої помилки не було.

— Та ви ж самі щойно в цьому призналися!

— Ти хочеш, аби наша школа мала перше місце, чи робиш усе для того, щоб у Валерія Никодимовича були жахливі неприємності? Такі, як через ваш найкращий у школі клас були зовсім недавно у твого улюбленого вчителя (за яким тюрма плаче!) — Володимира Романовича?! Хочеш біди? Будеш письмову скаргу подавати на голову комісії? Наклепами займатися? Будеш писати доноси?

Останнє слово шмагонуло мене, як батогом! Мене звинувачує в доносах та, котра сама шкрябала їх на мене в КДБ! Образа, біль, відчай охопили мою скривджену душу. Ще й збиточний чортик щосили нашіптував: «Скажи тій Шім-Вішім: „Я — не ви, г…мно не їм: доноси не пишу!“ Ці слова вже готові були зірватися з язика значно раніше, ніж у голові промайнуло, що саме я збираюся сказати, але з уст вирвалося інше:

— Доноси?!! Пишіть самі! Ви давно у цій справі майстер! — і, відчуваючи, що ось-ось із моїх очей бризнуть сльози, я різко повернуся й вибігла з класу.

— Ах ти ж мерзото малолітня! — як гадюче шипіння, прозвучало мені вслід.

Із того дня математичка мене зненавиділа. То привселюдно на уроці дорікала, що я більше люблю українську літературу, ніж її — найважливіший у світі! — навчальний предмет, бо математика впорядковує розум, — а в мене належної його кількості нема, і я це сама відчуваю. То на перерві, зневажливо кривлячи губи, мало не пошепки радила мені йти в монастир: тільки там не вішаються такі святі та Божі. То привселюдно клялася, що більше до змагань зі свого предмета мене залучати не буде. Якби ж то! Але у випускному класі я вперлася і брати участь в олімпіаді з математики навідріз відмовилася. Не тільки в республіканській — до неї взагалі не дійшло, ба навіть у шкільній і міській, заздалегідь чесно попередивши про це і Амебу, й Урюк, і математичку. Крику було багато, звинувачень, що мені не дорога честь школи, — ще більше, але на тому все й урвалося: Золота медаль тоді мені вже не світила, то й шантажувати не було чим. Зрештою, медаль гавкнула, гадаю, насамперед тому, що ми з Катрусею трохи занедбали шкільні уроки через надзвичайно складну програму навчання на останньому курсі медучилища і практику в патанатомці та військовому госпіталі, котру я з іншими майбутніми медсестрами проходила офіційно, а Катруся — лише зі мною за компанію, хоч справлялася набагато краще. Патанатом, вічно п’яний Северин Йосипович, завжди ставив її за взірець усій групі, бо ми насилу зважувалися розпанахати на нічийному трупі (тіла небіжчиків, що мали родичів, нам різати не дозволяли: їх привозили у морг, обов’язково вказуючи прізвище, й доручали персонально патанатомові) який-небудь м’яз, та й то ледве стримуючи рвотні рефлекси. Тож семінарські заняття в патанатомці щоразу ставали для нас пекельним випробуванням і справжньою мукою.

Пригадую, як у нашій присутності привезли мертве немовля, що його, вивантажуючи зі сміттєвозки різний непотріб, знайшов шофер цієї машини на звалищі. Слідчого дуже цікавило, народилася дитина живою чи мертвою. Він вимагав від Северина Йосиповича негайно розтяти трупик і подивитися легені: якщо вони не розкрилися, як парашутик, значить, немовля не зробило жодного подиху, тобто народилося мертвим, — а тому карного злочину нема, а відповідно, й кримінальну справу порушувати недоцільно. П’яний патанатом сповільненим до краю поглядом обвів нас, переляканих практиканток, кожна з яких подумки молила Бога, щоб його вибір упав на когось іншого, тільки не на її душу, — і простягнув мені скальпель, який до того ж в останню мить випав із пальців Северина Йосиповича й лячно дзвякнув об кам’яну підлогу. Я автоматично підняла хірургічний ніж, але, відчуваючи, що ось-ось знепритомнію, вхопилася за плече подруги. Катруся ж не втратила самоконтролю і вправним рухом розпанахала грудну клітку мертвого немовляти. Легені були розпростерті: як потім з’ясувалося, новонароджену дитину малолітня породілля просто задушила.

У військовому госпіталі моя подруга найкраще робила перев’язки і майже безболісно — заштрики, тому пацієнти навперебій кликали до себе саме Катрусю, а не нас, переляканих і недолугих, хоч уже майже дипломованих „спеціалістів“. Бо навіть я нашому викладачеві так поклала банку, що він цілий місяць лікував опік. Моєї вини в цьому, чесно кажучи, не було. Молодий і самовпевнений медик відверто хизувався перед нашою дівчачою групою своєю майстерністю і буквально за якихось кілька хвилин поклав по банці кожній із нас, тридцятьох практиканток. Паличкою, на якій горіла вмочена у спирт вата, робив мало не циркові трюки зі скляною посудиною, а коли притуляв її до тильного боку наших долонь, то шкіра піднімалася пухирем усередині банки. Нам було трохи страшно, але особливого болю ми не відчували, тільки появу тепла. Втім, успішно закінчивши майстер-клас, він викликав мене на середину аудиторії, щоб після всього побаченого поставила банку і йому. Як саме наш новий викладач чаклував над скляними посудинами, я, на свою біду, добре не розгледіла (та й він сам більше вихвалявся, аніж детально щось пояснював і показував), отож замість того, аби спалити кисень всередині, лише обвела полум’ям вінця банки. В результаті, коли я притулила її до руки, мій пацієнт підскочив мало не до стелі, а на руці з’явилося грубе червоно-вишневе кільце, шкіра з якого прилипла до гарячого скла. Незадовільна оцінка й, автоматично, відробка мені була гарантована. Надалі в госпіталі нашій групі доручали ставити хворим хіба що компреси чи гірчичники — про обпечену мною викладачеву руку знали всі.