— Чого на мене так дивишся? Ти хто така, щоб мене осуджувати? Може, заробляєш на хліб, на воду, платиш за квартиру? Я за все плачу — і я тут господиня! Хочу пити — п’ю! Захочу — перестану! Ех!.. Мені випити треба! Розумієш?.. Треба ви-пи-ти! Ех, нічого ти не розумієш! Маму свою не розумієш! Е-е-е, рідна донька! Й не соромно!..

Мене не чіпала, але якось тихенько розбудила серед ночі й поманила пальцем у коридор:

— У нашій ванні хтось є! Послухай! Голиться електричною бритвою! Чуєш?

Я приклала вухо до дверей, але не змогла вловити жодного звуку. Увімкнула світло й шарпнула за клямку з усієї сили:

— Бачите: нема нікого! Йдіть спати.

— Хтось є! — трусилася перелякана двірничка.

— Біла гарячка там є! Білочка, чули про таку? — розізлилася я. — Допилися ви до краю! Завтра збираю свої речі й більше з вами жити не буду! Краще доїжджати із Села, аніж щовечора дивитися на вашу п’яну пику й до півночі через ваші бешкети не спати! Від перегару в квартирі вже дихати нічим!

Катрусина мати, натикаючись на стіни, попленталася до спальні — й раптом заверещала звідти несамовитим голосом. Коли ми з подружкою прибігли туди, жінка завзято різала ножем подушку, завдаючи їй удару за ударом. У двері надривно дзвонили одні сусіди, у стіни гримали інші. Найнастирливіших нам довелося впустити. Викликали «швидку». Здоровенні санітари скрутили господині руки за спину й повели сходами вниз. Повернулася вона з лікарні аж через місяць, дуже тиха і полохлива. З нами майже не розмовляла, весь день товклася з віником на вулиці, а ввечері старалася якнайшвидше укластися в ліжко. Донька мало не силоміць годувала її з ложечки й дуже переживала, щоб та не померла.

Ага, померла! Коли одного разу ми повернулися з медучилища, у квартирі, окрім двірнички, сиділо троє п’яних чужих чоловіків — зарослих, брудних і смердючих. На столі лежала порожня пляшка, під столом стояла повна, а з третьої Катрусина мама, тримаючись рукою за живіт, розливала своїм пізнім гостям горілку у стограмові склянки-гранчаки. На жовтому халаті, якраз із-під руки п’яної двірнички, розпливалася кривава пляма. Катруся зойкнула і знепритомніла. Побачивши, що сталося, мати кинулася до неї:

— Дурненька! Думаєш, мене хлопці ножем шпигонули? Це я сама себе порізала. Виколупала те, що мені лікарі зашили, щоб не пила горілочку! Неглибоко було зашито, під шкірою, і мене вже навіть не болить! А що кров — то пусте! Тепер уже можу собі дозволити хильнути — не вмру!

Разом із подругою та сусідами ми ледве вигнали із квартири п’яних гостей. Але рана на животі у двірнички на третій день нагноїлася, і їй таки довелося лягти в лікарню.

Сама не знаю, як я свій останній шкільний рік прожила в тому земному пеклі й чому терпіла те, чого терпіти не мусила. Заради Катрусі? Мабуть, так. Залишити її наодинці з такою страшною бідою я не могла. Забрати до своїх батьків — теж: моя мама нізащо не погодилася б на те, щоб Катруся жила у нас. Та й не витримала б вона тяжкого характеру й постійних докорів моєї мами.

Мені здавалося: треба тільки дотягти півроку до випускних іспитів, а тоді ще — якийсь місяць до вступних. Як тільки Катруся стане студенткою медінституту, то поселиться в гуртожитку — й тоді вже її мама хай п’є, що хоче і скільки хоче!

Та Катруся не вступила. Не вистачило одного бала. Чи насправді не вистачило грошей? Зрештою, про що я говорю: які там гроші? У Катрусі їх не було й бути не могло. А в медінституті завжди трималася одна такса: «Волга». Із нею — вступ гарантований. Можна було, звісно, розраховуватися не машиною, а тією сумою грошей, яких «Волга» тоді коштувала. Але без «Волги» і грошей — жодного шансу. Тож моя подруга пішла працювати на ткацьку фабрику.

В інституті у мене з’явилися нові друзі, я приїжджала до батьків лише на вихідні й мусила в ці дні працювати, як проклята, бо мені у вину ставилося те, що цілий тиждень нічим не допомагала. Коли ж телефонувала до Катрусі, щоразу трубку брала її п’яна мама, впізнавала мене по голосу й починала вичитувати:

— О, студентка! А моя Катруся — люмпен-пролетаріат, чи як там у Карла Маркса? Не треба вам дружити! Ви «разашлісь, как в море параходи».

Писала Катрусі листи, якось навіть приїжджала — глухо: мені не відчинили, хоч за дверима виразно чулися голоси. Згодом заради власного спокою я таки переконала себе, що в моєї подруги, напевно, усе якось владналося: вона, як і всі інші колишні однокласниці, вийшла заміж і перестала бути залежною від матері-алкоголічки. Та якось, уже після захисту кандидатської дисертації, пізно ввечері я добиралася останнім приміським поїздом від батьків до Обласного Центру, де жила й працювала доцентом в університеті, — й раптом у приміщенні платного вокзального туалету впізнала у прибиральниці з відром і шваброю в руках не кого іншого, як старосту нашого класу — Вірку-Шкірку! Господи, вона ж училася в Інституті нафти і газу!

— Ти що тут робиш? — запитала з надією почути яку завгодно відповідь — лишень не те, що почула:

— Працюю касиром і водночас прибиральницею в туалеті. Зарплата значно вища від тієї, що дає диплом інженера. А гроші, як відомо, не пахнуть! Та й ніхто контролювати не збирається, скільки людей насправді приходило сюди потреби справляти. Стабільний навар до зарплати завжди гарантований!

— Тобі ж іще в школі пророчили посаду прокурора!

— Еге! А Вовочці, на нинішні мірки, — президента! А твій Аннищук вилетів зі столичного інституту міжнародних відносин, як не стало діда.

— Ти ж не кидала свого інституту!

— Я життя своє кинула великій любові під асфальтний каток!

І Віра, з неабиякою насолодою пахкаючи цигаркою, розповідає, як відбила нареченого у власної сестри. Сашко відслужив в Афганістані — й із нічного літака прийшов відразу до них, а не до рідних батьків, що жили в передмісті. Прийшов до молодшої від Вірки на шість років сестри Лесі, якій обіцяв одружитися і яка так вірно його чекала, що поки її наречений бився з душманами, ні на танці, ні в кіно не те щоб із кимось з хлопців, а й навіть із подругами не ходила. Ясна річ, заради жаданого гостя накрили стіл, усією родиною випили за щасливе повернення, а ближче до півночі постелили хлопцеві в окремій кімнаті. От Вірка і прийшла до нього, коли всі поснули. Цілувалися-обнімалися мовчки. Він думав: молодець Леся — мовчить, як риба, щоб батьки не почули. Аж коли прокинувся, побачив у ліжку не свою кохану, а її старшу сестру.

— Як ти могла? — не приховую свого подиву.

— Уяви, змогла з ду-у-уже великими труднощами!

— І Сашко з тобою одружився?

— Мусив! А що: Лесьці — усе, а мені нічого? А може, краще хай мені — все, а Леська обійдеться?!

— Щаслива? — запитую з превеликим сумнівом і гіркотою в голосі.

— Щаслива! — мало не кричить мені у вухо Вірка, тільки такою вона чомусь зовсім не виглядає. — Гуляє, худобина проклята! Мстить мені. Та ще ж — на п’ять років від мене молодший! Жінки швидше від чоловіків старіють. Але нікуди не дінеться — у нас троє спільних дітей. Могло вже бути й четверо, але я спам’яталася: досить! Та ти не дивися на мене, як на маленьке пиво у великому бокалі! Ти що — безгрішна? Ха-ха! Бреши-бреши, завтра зважиш! Наші — ну, ті, з котрими разом у школі вчилися, — ще й не таке понавитворяли! Мені до них і не дорівнятися! Данута, як убралася в пір’я і стала заступником міського голови, заявила батькам, що не буде претендувати на їхній дім, — хай він уже дістається молодшій сестрі, котра залишилася коло старих, якщо мама й тато ще за життя виплатять їй десять тисяч доларів! Батьки ту суму їй шість років віддавали: і самі впроголодь жили, й уся сім’я молодшої доньки ледве кінці з кінцями зводила, щоб тільки сплатити Дануточці відчіпне! Кривавими сльозами плакали, благали хоч трохи зменшити суму — не поступилася ні на центик! Юрко за ті нещадні побори навіть побив Дануту на квасне яблуко, але примусити свою правовірну пом’якнути теж не зміг. «Кайдашева сім’я» в сучасному варіанті!