Двадцять п’ять білок схопили дівчинку за праву руку й повисли на ній.

Ще двадцять п’ять білок схопили її за ліву руку й теж повисли.

Двадцять п’ять білок схопили її за праву ногу й притисли її до землі.

Двадцять чотири білки схопили її за ліву ногу.

Лишалася ще одна білка, як було видно — найголовніша. Вона видряпалася Веруці на спину й почала стук-стук-стукати бідолашне дівчисько по голові суглобами кігтика.

— Рятуйте її! — заверещала пані Солт. — Веруко! Назад! Що вони з нею роблять?

— Перевіряють, чи не зіпсута всередині, — пояснив містер Вонка. — Дивіться далі.

Верука люто боронилася, але білки міцно її тримали й не давали поворухнутися. Білка на плечах і далі стук-стук-стукала дівчину по голові. А тоді білки повалили Веруку додолу й кудись потягли.

— Ой лихо, вона таки зіпсутий горішок, — сказав містер Вонка. — Мабуть, її голова відлунювала порожнечею.

Верука борсалася й вищала, та дарма. Дужі маленькі лапки тримали її міцно, і вирватись вона не могла.

— Куди вони її тягнуть? — верескнула пані Солт.

— Туди, куди викидають зіпсуті горіхи, — пояснив містер Віллі Вонка. — До сміттєпроводу.

— Вони її збираються викинути в сміттєпровід! — зойкнув пан Солт, дивлячись через скляні двері на доньку.

— То врятуй її! — загорлала пані Солт.

— Пізно, — сказав містер Вонка. — Вона вже зникла!

І справді, вона зникла.

— А куди? — лементувала, сплескуючи руками, пані Солт. — Що роблять із зіпсутими горіхами? Куди веде сміттєпровід?

— Оцей сміттєпровід, — пояснив містер Вонка, — впадає прямісінько в головну каналізаційну трубу, в яку стікають нечистоти з усіх куточків фабрики: і зметена з підлоги пилюка, і картопляні лушпайки, і гнила капуста, і риб’ячі голови, і все таке.

— І хто ж це їсть рибу, капусту й картоплю на такій фабриці, хотів би я знати? — здивувався Майк Тіві.

— Я, звичайно, — відповів містер Вонка. — Чи ти гадаєш, що я харчуюся самими бобами какао?

— Але... але... але... — верескнула пані Солт, — куди вона врешті-решт виходить, та каналізаційна труба?

— Як то куди? Ясно, що в піч, — спокійно пояснив містер Вонка. — У сміттєспалювач.

Пані Солт роззявила величезну червону ротяку й заголосила.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв її містер Вонка, — є надія, що саме сьогодні його не розпалювали.

— Надія?! — репетувала пані Солт. — Моя Веручечка! Вона... вона... вона… шкварчатиме, мов сосиска!

— Чиста правда, моя люба, — підтримав її пан Солт.

— Слухайте, Вонка! — додав він. — Здається, цього разу ви крихточку, граминочку перебрали. Можливо, моя доня трохи розбещена — я не заперечую, — та це не означає, що ви можете її взяти й підсмажити. Знайте — ви мене страшенно розсердили!

— Та не сердьтеся, шановний пане! — відповів містер Вонка. — Думаю, рано чи пізно вона знайдеться. Може, її далеко й не занесло. Може, вона застрягла на самому початку сміттєпроводу, біля вхідної діри, а якщо це так, то зайдіть і витягніть її.

Почувши це, пан і пані Солт заскочили в горіховий цех, підбігли до діри в підлозі й зазирнули туди.

— Веруко! — покликала пані Солт. — Ти там?

Відповіді не було.

Пані Солт нахилилася над дірою, щоб краще придивитися. Вона тепер стояла навколішки на самісінькому краєчку діри й зазирала вниз, а її здоровецьке озаддя стирчало, як велетенська порхавка. Поза була дуже ризикована. Вистачило б одного легенького поштовху... делікатно турнути куди треба... саме так білки й зробили!

Пані Солт з папужим вереском стрімголов шугонула вниз.

— О Господи! — зойкнув пан Солт, дивлячись, як його тілиста дружина загриміла в діру, — скільки ж то сьогодні буде сміття! — Він стежив, як вона зникає в темряві.

— Як там унизу, Ангіно? — гукнув він і ще дужче нахилився над дірою.

Ззаду до нього кинулися білки...

— Рятуйте! — крикнув пан Солт.

Та він уже летів сміттєпроводом услід за жінкою... і дочкою.

— Ого! — вигукнув Чарлі, дивлячись разом з усіма в двері, — і що ж це тепер з ними буде?

— Сподіваюся, що внизу їх зловлять, — припустив містер Вонка.

— А що з великим вогненним сміттєспалювачем? — запитав Чарлі.

— Його розпалюють через день, — відповів містер Вонка. — Можливо, сьогодні саме той день, коли вогню не буде. Хтозна... може, їм і пощастить...

— Цсс! — прошепотів дідунь Джо. — Послухайте! Ще одна пісенька!

З глибини коридору долинуло гупання барабанів. Тоді залунав спів.

— Верука Солт! — співали умпа-лумпи.

Верука Солт вередувала,

аж доки в сміттєпровід впала,

(Таку халепу, як оця,

довести треба до кінця,

тож ми не марнували слів

і здихались також батьків.)

Летить Верука по трубі!

А ми ж повинні, далебі,

зізнатись, що внизу вона

зустріне друзів, хоч сама

не рада буде тим друзякам —

бо не курорт там, а клоака.

Ось з оселедця голова

смердюча і напівгнила.

«Привіт! Як справи? Як живеш?

Як добре, що ти з нами теж!»

А трохи далі для душі

очікують товариші:

з ковбаски хвостик, згірклий смалець,

хлібини цвілої окраєць,

погризений шматочок сала,

креветка, що гниє помалу,

стара сосиска, що смердить,

аж носа вирвати кортить,

гнила шкарпетка, здохла миша,

те, що на сходах кіт залишив,

і безліч іншої гидоти,

нудоти, рвоти і бридоти.

Такі-от у Веруки друзі...

Дісталось панні по заслузі,

бо що посіяв — те й пожнеш,

і від розплати не втечеш.

Та вам тепер, либонь, цікаво,

чи хтось судити має право

лише Веруку Солт одну,

і всю розбещення вину

приписувати тільки їй —

зіпсутій, але ж не лихій?

То хто ж її так зіпсував?

Хто їй постійно потурав?

Нікчему з неї хто зробив?

Хто грішний тут? Хто завинив?

На жаль, ця відповідь — сумна,

бо чітко вказує вона,

що лихо власними руками

тут сотворили ТАТО й МАМА!

Тому радіє цілий світ,

що й їх забрав сміттєпровід

(чи сміттєпровід? — Все одно!) —

вони поринули на дно.

— Я ще такого не бачив! — вигукнув містер Вонка. — Діти зникають, мов ті кролики! Та ви не журіться! Усі вони вийдуть сухі з води!

Містер Вонка глянув на невеличкий гурт гостей, що стояли біля нього в коридорі. Дітей тепер лишилося тільки двійко — Майк Тіві та Чарлі Бакет. І ще було троє дорослих — пан і пані Тіві та дідунь Джо.

— То що, рушаємо далі? — запитав містер Вонка.

— Так! — вигукнули в один голос Чарлі та дідунь Джо.

— Мені вже ноги болять, — пожалівся Майк Тіві. — Я хочу до телевізора.

— Якщо ти втомився, то поїдемо ліфтом, — сказав містер Вонка. — Він отам. Скоріше! Заскакуйте! — Він метнувся через коридор до подвійних дверей. Двері розсунулися. Двоє дітей і дорослі зайшли всередину.

— Ну от, — вигукнув містер Вонка, — яку тепер натиснемо кнопку? Вибирайте!

Чарлі Бакет здивовано роззирнувся. Він ще ніколи не бачив такого чудернацького ліфта. Кнопки були скрізь! Стіни і навіть стеля були вкриті нескінченними рядами чорних кнопочок! На кожній стінці їх було не менше тисячі, а ще тисяча на стелі! І тут Чарлі помітив, що біля кожної кнопочки є крихітна наклейка з назвою приміщення, в яке потрапиш, коли натиснеш цю кнопку.

— Це не якийсь там звичайний ліфт, що їздить тільки вгору-вниз! — гордо повідомив містер Вонка. — Цей ліфт може їздити боком, скоком, уздовж, навскоси і... на небеси! Він доставить вас у будь-яке приміщення фабрики! Натискаєш кнопку — і шурх! — уже мчиш!

— Дивовижно! — пробурмотів дідунь Джо. Його сяючі від захвату очі оглядали безконечні ряди кнопок.

— Кабіну ліфта зроблено з товстого прозорого скла! — похвалився містер Вонка. — Стінки, двері, стеля, підлога — все скляне, щоб вам було добре видно!