— Містере Вонко, — здивувався Майк Тіві, — хлопчики й дівчатка лисі не бувають...

— Не сперечайся, дитино, прошу тебе, не сперечайся! — урвав його містер Вонка. — Не марнуй дорогоцінного часу! А зараз підійдіть осюди — я вам покажу те, чим страшенно пишаюся. Ой, обережно! Нічого не перекиньте! Відступіться трохи назад!

Містер Вонка підвів гостей до велетенської машини, що стояла в самісінькому центрі цеху винаходів. То була справжня гора блискучого металу, яка височіла над дітьми та батьками.

З її вершини галузилися сотні тонесеньких скляних трубочок, і всі ці скляні трубочки закручувалися донизу, спліталися в суцільний жмут і нависали над величезною круглою балією завбільшки як ванна.

— Що ж, приступимо! — вигукнув містер Вонка, натискаючи десь збоку на машині три різні кнопки. Наступної миті в її нутрощах могутньо загуркотіло, машина загрозливо затряслася, з усіх її шпарин зі свистом пішла пара — і всі раптом побачили, як по сотнях скляних трубочок щось тече, чвиркаючи у велику балію внизу. І в кожнісінькій трубочці це щось було іншого кольору, тому в балію хлюпали й плюскали всі барви веселки (а також багато інших). Видовище було чарівне. А коли балія майже наповнилася, містер Вонка натис іншу кнопку, й одразу з трубочок перестало текти, гуркіт стих, а натомість щось задзижчало, засвистіло й у величезній балії завирував величезний міксер, змішуючи різнобарвні рідини. Поступово суміш почала пінитися. Піни ставало дедалі більше й більше, а суміш мінилася з синьої на білу, тоді на зелену, коричневу, жовту, і знову на синю.

— Дивіться! — сказав містер Вонка.

Машина клацнула, і вир перестав вирувати. Всі почули, як машина мовби втягла в себе повітря — і піниста синя суміш з величезної балії почала всмоктуватися назад у нутро машини. Якусь мить панувала тиша. Тоді кілька разів підозріло гуркнуло. Знову стихло. І раптом машина могутньо ревнула, наче яке чудовисько, і тієї ж миті у неї збоку вискочила маленька шухлядка (як у торгових автоматах), і в тій шухлядці лежало щось таке дрібне, тонке й сіре, що всі подумали, ніби сталася помилка. Подумали, що то смужка сірого картону.

Діти й батьки втупилися в сіру смужечку, що лежала в шухлядці.

— І це все? — з відразою скривився Майк Тіві.

— Це все, — відповів містер Вонка, гордо розглядаючи отримане. — Хіба ви не знаєте, що це?

Усі мовчали. І тут пролунав схвильований крик Віолети Бореґард — тієї пришелепуватої дівчини, що безперестанно жувала гумку.

— Клянуся жуйкою, це — жуйка! — верескнула вона. — Це ж плиточка жувачки!

— Вгадала! — вигукнув містер Вонка, щосили плескаючи Віолету по спині. — Це плиточка жуйки! Найдивовижнішої, найказковішої, найфантастичнішої жуйки на світі!

— Ця жуйка, — вів далі містер Вонка, — мій найновіший, найвидатніший, найгеніальніший винахід! Це жувальна гумка, що замінює харчі! Це... це... це... оця крихітна смужечка гумки, що тут лежить, дорівнює повноцінному обіду з трьох страв!

— Що за нісенітниця? — обурився чийсь батько.

— Шановний пане! — вигукнув містер Вонка, — коли я почну цю жуйку продавати, зміниться геть усе! Кінець кухням і куховарству! Кінець базарам! Не треба буде купувати м’ясо та крупи! Зайві стануть ножі й виделки! Не буде тарілок! Не треба буде мити посуд! Ніякого сміття! Ніякого бруду! Смужечка чарівної жувальної гумки «Вонка» — це все, що буде потрібно на сніданок, на обід і на вечерю! Оцей шматок жуйки, який я щойно виготовив, поєднує в собі томатний суп, смажене м’ясо та чорничний пиріг, хоча можна замовити все, чого душа забажає!

— Як це — томатний суп, смажене м’ясо й чорничний пиріг? — перепитала Віолета Бореґард.

— Якщо почнеш жувати, — пояснив містер Вонка, — то матимеш саме те, що написано в меню. Це просто дивовижно! Навіть відчуваєш, як їжа потрапляє через горло в шлунок! А смак — дивовижний! І наїдаєшся! Стаєш ситий! Це справжня фантастика!

— Це абсолютно неможливо, — заперечила Верука Солт.

— Якщо це жуйка, — вигукнула Віолета

Бореґард, — якщо це шматочок гумки, який можна жувати, то це для мене! — Вона миттю вийняла з рота власну рекордну жуйку й приліпила її за ліве вухо. — Містере Вонко, — сказала вона, — давайте вашу чарівну гумку, побачимо, як вона діє.

— Віолето, не нароби дурниць, — застерегла пані Бореґард, її мати.

— Я хочу жуйку! — вперлася Віолета. — Які тут дурниці?

— Краще не треба, — лагідно порадив містер Вонка. — Розумієш, вона ще не зовсім готова. Ще треба дещо підправити...

— Ой, та ну його! — урвала Віолета і перш, ніж містер Вонка встиг її зупинити, простягла гладку руку, хапнула з шухлядки плиточку жуйки і кинула в рот. І відразу її потужні натреновані щелепи почали клацати, мов обценьки.

— Стій! — крикнув містер Вонка.

— Чудово! — вигукнула Віолета. — Томатний суп! Гарячий, густий і смачний! Я відчуваю, як я його ковтаю!

— Зупинися! — благав містер Вонка. — Жуйка ще не готова! Вона ще неправильна!

— Ще й яка правильна! — заперечила Віолета. — Так гарно діє! Ой, який смачнющий суп!

— Виплюнь! — звелів містер Вонка.

— Вона змінюється! — крикнула Віолета, одночасно жуючи й регочучи. — Тепер уже друга страва! Смажене м’ясо! Ніжне й соковите! О, який смак! Запечена картопля теж надзвичайна! Хрустка зверху, а всередині масло!

— Як цікаво, Віолето, — розчулилася пані Бореґард. — Ти в мене така розумниця.

— Жуй, дитинко, жуй! — заохотив пан Бореґард. — Не зупиняйся, маленька! Це видатний день для родини Бореґардів! Наша дівчинка перша в світі їсть обід з жувальної гумки!

Усі дивилися на Віолету Бореґард, яка жувала дивовижну жуйку. Малий Чарлі Бакет заворожено стежив, як її великі м’ясисті губи стискалися і розтискались. Дідунь Джо теж не зводив з дівчини очей. Містер Вонка заламував руки, примовляючи:

— Ні-ні-ні-ні-ні! Її ще не можна їсти! Вона не готова! Не жуй!

— Чорничний пиріг з вершками! — повідомила Віолета. — Ось він! О, яка смакота! Як добре! Так... так ніби я насправді його ковтаю! Ніби я жую й ковтаю великими шматками найсмачніший в світі чорничний пиріг!

— О Господи, дитино! — заверещала раптом пані Бореґард, дивлячись на Віолету, — що з твоїм носом!

— Мамо, мовчи, дай дожувати! — озвалася Віолета.

— Синіє! — репетувала пані Бореґард. — Твій ніс стає чорно-синій, як чорниця!

— Мама каже правду! — заволав пан Бореґард. — Твій ніс став фіолетовий!

— Як це? — перепитала Віолета, не припиняючи жувати.

— І щоки! — лементувала пані Бореґард. — Щоки теж чорніють! І підборіддя! Усе обличчя стало чорно-синє!

— Негайно виплюнь жуйку! — наказав пан Бореґард.

— Пожалійте нас! Рятуйте! — кричала пані Бореґард. — Дівчинка все чорніє й синіє! Навіть волосся змінює колір! Віолето, ти стаєш фіолетова! Що з тобою діється?

— Я ж казав, що жуйка ще недороблена, — зітхнув містер Вонка, скрушно похитуючи головою.

— Воно й видно! — верещала пані Бореґард. — Подивіться на мою дівчинку!

Усі дивилися на Віолету. Яке ж то було жахливе видовисько! Її лице, руки, ноги, шия — власне кажучи, все тіло, вся шкіра, а заодно й копиця кучерявого волосся стали сліпучо-фіолетово-чорні — як чорничний сік!

— Завжди щось не так, коли доходить до десерту, — зітхнув містер Вонка. — Це через чорничний пиріг. Але з часом я все відрегулюю, от побачите.

— Віолето, — закричала пані Бореґард, — ти пухнеш!

— Мене нудить, — пожалілася Віолета.

— Ти роздуваєшся! — знову крикнула пані Бореґард.

— Мені дуже погано! — застогнала Віолета.

— Ще б пак! — сказав пан Бореґард.

— Господи, дитинко! — пропищала пані Бореґард. — Ти надимаєшся, як повітряна куля!

— Як чорниця, — уточнив містер Вонка.