Підходить Пеле. Низенький, кремезний, надзвичайно сильний. Пеле дає болючого потиличника Брюно, той плаче. Потім вони штовхають його додолу, хапають за ноги і волочать. Біля вбиральні вони зривають з нього піжамні штани. Цюрчик у нього маленький, ще дитячий, без порості. Вони удвох тримають хлопчика за чуба, змушуючи відкрити рота. Пеле тикає йому в лице смердячою шваброю. Він відчуває на губах смак лайна. І репетує, мов навіжений.

Підходить Брассер; йому чотирнадцять, він найстарший із шестикласників. Він дістає свого члена, який здається Брюно величезним і товстим. Нахилившись над ним, помочився йому в лице. Учора він змусив Брюно смоктати його член, а потім лизати зад; але цього вечора він цього не хоче. «Клемане, твоя цюцюрка зовсім гола, — каже він знущально, — треба допомогти волоссю рости…» За командою свого ватажка інші хлопці обмазують член Брюно кремом для гоління. Брассер розкриває лезо бритви, приміряється. Від страху Брюно обкалявся.

Однієї березневої ночі 1968 року наглядач знайшов його у дальньому кутку подвір’я, зовсім голого, вимазаного лайном. Він розпорядився, щоб хлопчику принесли піжаму, й одвів його до старшого наглядача Коєна. Брюно ціпенів од жаху, що він буде змушений розповісти про все, що треба буде назвати ім’я Брассера. Але Коен, хоча його й підняли посеред ночі, прийняв хлопчика дуже лагідно. На відміну від наглядачів, що були під його керівництвом, він звертався до вихованців на «ви». Це був третій, до речі, не найгірший, пансіон, де він працював; він знав, що жертви майже завжди відмовляються називати імена своїх знущальників. Усе, що він міг зробити, то це покарати наглядача, який відповідав за порядок у дортуарі шестикласників. Більшість з цих дітей була кинута батьками напризволяще, він був для них єдиною людиною, яку вони поважали. За ними потрібно було добряче пильнувати, щоб запобігти будь- яким правопорушенням — але це було неможливо: за двома сотнями вихованців доглядало лише п’ять наглядачів. Після того, як Брюно пішов, він зварив собі каву, перегорнув список учнів шостого класу. Він запідозрив Пеле та Брассера, але в нього не було жодних доказів. Якщо вдасться приперти їх до стінки, він зможе довести справу до виключення. Досить найменшого прояву насильства і жорстокості, щоб почалася ланцюгова реакція. Більшість хлопців, особливо якщо вони збираються в зграю, прагнуть підкорити собі інших, більш слабких, принизити їх. На початку отроцтва їхнє дикунство досягає неймовірних розмірів. У нього не було ілюзій щодо характеру людської природи, якщо вона не підпорядкована контролю закону. З часу, як він прибув до пансіону в Мо, він спромігся вселити у вихованців відчуття страху. Коен знав, що без цього останнього бастіону законності, яку він тут уособлював, розправам над такими хлопцями, як Брюно, не буде кінця.

Залишившись у шостому класі на другий рік, Брюно сприйняв це з полегшенням. Пеле, Брассер та Вільмар перейшли до п’ятого[7] і тепер були в іншому дортуарі. На жаль, після міністерських директив, викликаних подіями 68–го, було вирішено скоротити кількість наглядачів у пансіонах, створивши натомість систему самодисципліни; такі заходи відповідали духові того часу, до того ж до них ще додавалась така перевага, як скорочення видатків на зарплату. Проникнути з одного дортуару до іншого стало простіше; п’ятикласники взяли за правило бодай раз на тиждень влаштовувати наскоки на дортуар молодших; до себе вони поверталися, захопивши з собою одну, а то й дві жертви, і сеанс починався. Наприкінці грудня Жан–Мішель Кемпф, тендітний боязкий хлопчина, що вступив до пансіону на початку року, аби позбутися своїх мучителів, вистрибнув у вікно. Падіння мало б бути смертельним, йому ще поталанило, що все обійшлося тільки численними переломами. Щиколотка була сильно ушкоджена, роздроблену кістку ледве відновили. Було ясно, що хлопець залишиться калікою. Коен вчинив генеральний допит, після чого його підозри ще дужче посилилися; незважаючи на вперті заперечення Пеле, він вирішив виключити його на три дні. В основі майже всіх тваринних суспільств лежить система підпорядкованості залежно від співвідношення сил його членів. Для цієї системи характерна сувора ієрархічність: найсильнішого самця групи називають «тварина альфа», того, хто посідає друге місце за силою, звуть «твариною бета», і так далі аж до «тварини омега» — найслабкішого в ієрархії. Позиція в ній зазвичай визначається за допомогою бойового ритуалу. Тварини, що мають нижчий статус, провокують більш привілейованих на поєдинок, знаючи, що в разі якщо вони виграють, їх становище поліпшиться. Високий ранг дає певні переваги: право наїдатися першим, спаровуватися з самками зграї. В той же час найслабкіша тварина звичайно може ухилятися від сутичок, вдаючись до пози «покірливості» (присідаючи, підставляючи зад). Ситуація, в якій опинився Брюно, була не настільки сприятливою. Панування завдяки грубій силі властиве всім тваринним суспільствам, вже у шимпанзе (Pan troglodytes) воно супроводжується актами невиправданої жорстокості щодо слабших. Ця тенденція досягає свого повного розвитку як в примітивних людських суспільствах, так і в розвинутих — серед дітей та підлітків. Згодом з’являється жалість, або ідентифікація чужих страждань зі своїми власними; надалі ця ж сама жалість швидко систематизується, перетворюючись на моральний закон. Але в ліцейському пансіоні в Мо втіленням морального закону був Жан Коен, і він був сповнений рішучості не відхилятися з цього шляху. Він анітрохи не вважав перекрученням те застосування концепцій Ніцше, до якого вдавалися нацисти: заперечуючи співчуття, ставлячи себе вище за добро та зло, Ніцше, на його думку, природно йшов до фашизму. Професійний досвід та рівень освіти Коєна дозволяли йому обійняти посаду директора ліцею; і якщо він ще залишався на посаді наглядача, то тільки добровільно. Він відправив до академічної інспекції кілька повідомлень, в яких ремствував на скорочення штатів наглядачів у притулках; жодних наслідків ці повідомлення не мали. В зоопарку самець кенгуру (macropodides) часто поводиться так, наче сприймає вертикальне положення працівника за виклик на бій. Агресивного кенгуру можна заспокоїти, якщо працівник прийме зігнуту позу, властиву для смиренного кенгуру. Жану Коєну аж ніяк не хотілося перетворюватися на смиренного кенгуру. Злостивість Мішеля Брассера, що фактично є нормальним проявом егоїзму, властивого тваринам, які перебувають на більш низькій сходинці еволюції, вже призвела до того, що один з його товаришів залишився інвалідом на все життя; хлопцям на кшталт Брюно вона, мабуть, може завдати незворотних психологічних травм. Викликаючи Брассера до себе в кабінет для допиту, Коен навіть не збирався приховувати ані свого презирства до нього, ані бажання домогтися його виключення з пансіону.

Недільними вечорами, коли батько, як завжди, відвозив його на своєму «мерседесі» назад до пансіону, Брюно починав тремтіти, ще тільки наближаючись до Нантей–ле–Мо. Приймальню ліцею прикрашали барельєфи із зображенням колишніх учнів, які потім стали знаменитостями: Куртелін та Муассан. Жорж Куртелін — французький письменник, автор оповідань, де в іронічному дусі зображується абсурдність буржуазного побуту та вдач бюрократії. Анрі Муассан — французький вчений–хімік (у 1906 році він удостоївся Нобелівської преміі), який винайшов застосування електричної печі, виділив кремній та фтор. Батько Брюно завжди повертався саме до початку семигодинної трапези. Зазвичай Брюно вдавалося щось попоїсти не раніше полудня, коли годували вихованців, які поверталися до пансіону з дому (вечір вони проводили з тими, хто ночував у пансіоні). За стіл сідало восьмеро, кращі місця займали старші. Вони накладали собі досхочу, а потім плювали в тарілку, щоб малі не могли доїсти за ними.

Щонеділі Брюно думав, чи не поговорити з батьком відверто, але, врешті–решт, розумів, що це неможливо. Батько вважав, що хлопець повинен уміти постояти за себе. І справді, декому з хлопців його віку вдавалося, відбрикуючись та сперечаючись, рано чи пізно змусити поважати себе. Серж Клеман у свої сорок два був, як то кажуть, людиною процвітаючою. Коли в його батьків була бакалійна лавка в Пті–Кламарі, у нього вже були три косметологічні клініки: одна в Неї, друга в Везіне, третя поблизу Лозанни, в Швейцарії. Коли його колишня дружина зібралася до Каліфорнії, він посів ще й посаду завідувача клініки в Каннах, звідки йому перераховувалася половина прибутку. Він давно вже не оперував, але був, як кажуть, «гарним керівником». Він не дуже добре тямив, як слід поводитися з сином. Мабуть, він бажав йому добра, але за умови, що від нього не вимагатимуть багато часу; він відчував легку провину. Наприкінці тижня, коли Брюно приїжджав до нього, він намагався стримуватися від побачень з коханками. Він купував у домовій кухні готові страви, вони обідали вдвох на самоті; потім дивилися телевізор. В ігри з сином він гратися не вмів. Брюно часто прокидався вночі і крадькома, прямував до холодильника. Він насипав у чашку попкорн, розбавляв молоком або свіжими вершками, засипав усе це товстим шаром цукру. Потім починав їсти. Так він з'їдав кілька чашок, їв, аж поки його не починало нудити. В животі з’являлася тяжкість. Він відчував справжнє задоволення.