У 1958 році, невдовзі після того, як Брюно відправили до її батьків, Жанін розлучилася з чоловіком. Це було полюбовне розлучення, кожна сторона взяла частину провини на себе. Серж щиросердо поступився своєю часткою прав на каннську клініку, прибуток від якої мав забезпечити Жанін комфортабельне існування. Влаштувавшись на віллі у Сент–Максимі, Марк нічим не зрадив свої холостяцькі звички. Жанін змушувала його докласти бодай якихось зусиль задля продовження кар’єри в кіно; він погоджувався, але нічого для цього не робив, просто чекав, коли трапиться нагода для нового репортажу. Якщо вона влаштовувала вечірку, він здебільшого волів перекусити десь на кухні сам–один, а потім йшов прогулятися набережною, повертаючись аж тоді, коли гості збирались уже розходились. У своє виправдання він посилався на те, що довелося терміново закінчувати монтаж. Народження сина — у червні 1958–го — викликало в нього очевидне збентеження. Кілька довгих хвилин він, не відриваючи очей, дивився на немовля, яке було неймовірно схоже на нього: те ж саме обличчя з чіткими рисами, ті ж самі гострі вилиці, ті ж самі великі зелені очі. Згодом Жанін почала зраджувати його. Мабуть, він страждав, але стверджувати це важко, бо насправді він говорив усе менше й менше. Він будував невеличкі вівтарі з гальки, хмизу та панцирів ракоподібних. Потім фотографував їх з боковим підсвіченням.

Репортаж про Сен–Тропе мав великий успіх у певних колах, але він відмовився відповідати на запитання журналіста з «Кайє дю сінема». Його шанси на успіх ще збільшилися після короткого, дуже гострого документального фільму про групу «Привіт, хлопці!», який він відзняв навесні 1959 року, та зародження музичного стилю йє–йє. Художній кінематограф його анітрохи не цікавив; він двічі відмовлявся від пропозиції попрацювати з Годаром. У той час Жанін познайомилася з приїжджими американцями, які частенько з’являлися на Лазуровому узбережжі. У Сполучених Штатах, в Каліфорнії, саме виникло щось радикально нове. В Ізалені, поблизу Біг Сура, з’являлися комуни, засновані на базі сексуальної свободи та застосування психоделічних наркотиків, що, як вважалося, сприяє вивільненню підсвідомих бажань. Жанін стала коханкою Франческо Ді Меоли, американця італійського походження, який був знайомий з Аленом Гінзбергом та Олдосом Хакслі, а також однією із співзасновників Ізаленської общини.

У січні 1960 року Марк вирушив до Народного Китаю готувати репортаж про будівництво комуністичного суспільства нового типу. До Сент–Максима він повернувся 23 червня вдень. Будинок здавався покинутим. Втім, у вітальні на ковдрі по–турецьки сиділа зовсім гола дівчина років п’ятнадцяти. У відповідь на його питання вона буркнула: «Gоnе tо thе bеасh»[5] , після чого знов упала в прострацію. У спальні Жанін, розлігшись упоперек ліжка, хропів здоровенний, вочевидь п’яний, бородань. Марк прислухався: йому здалося, що хтось чи то плаче, чи то стогне.

У кімнаті на другому поверсі панував неймовірний сморід; люті сонячні промені, проникаючи крізь шибки, освітлювали чорно–білий кахель підлоги. Його син незграбно повзав долі, час від часу ковзаючись у калюжах сечі та екскрементів. Він мружився і протяжно скиглив. Помітивши, що хтось увійшов до кімнати, малюк спробував утекти. Батько взяв його на руки; налякане крихітне створіння тремтіло в його обіймах.

Марк вийшов з дому; у найближчому магазині він купив сидіння для малюка. Відпустивши круте слівце на адресу Жанін, він сів у машину, закріпив дитину в сидінні й поїхав у північному напрямку. Не доїжджаючи до Валанса, він повернув до Центрального масиву. Вряди–годи, між поворотами він поглядав на сина, що дрімав позаду нього, і дивне відчуття охоплювало його.

З того дня Мішель зростав під наглядом своєї бабусі, яка жила самотньо в Йонні, звідки вона сама й походила. Невдовзі його мати поїхала до Каліфорнії, щоб оселитися в комуні Ді Меоли. Мішель знов побачив її аж коли йому виповнилося п'ятнадцять. А втім, свого батька він теж недовго бачив. У 1964 році той подався робити репортаж про Тибет, який у той час був зайнятий китайськими військами. У листі до матері він писав, що живий, здоровий та що перебуває під враженням від маніфестацій тибетських буддистів, яких Китай несамовито намагався знищити; більше звісток од нього не було. Протест, з яким Франція звернулася до китайського уряду, нічого не дав. Хоча тіло так і не знайшли, через рік було офіційно повідомлено, що Марк пропав безвісти.

5

Літо 1968–го. Мішелю десять років. З двох років він живе разом зі своєю бабусею. Вони оселились у Шарні, що в департаменті Йонн, неподалік од Луаре. Вранці він прокидається рано, щоб приготувати сніданок для бабусі; він завів спеціальний зошит, куди записує, як довго треба настоювати чай, скільки потрібно бутербродів і таке інше.

Нерідко він аж до полудня не виходить з кімнати. Читає Жуля Берна, комікси про собаку Піфа чи про «Клуб п’ятьох», але найчастіше він захоплюється багатотомним зібранням «Всесвіт». Там розповідається про опір матеріалів, про різні види хмар, про бджолині танці. Є щось про Тадж–Махал, палац, збудований у давнину одним царем на честь померлої дружини, про смерть Сократа, про геометрію, створену Евклідом понад дві тисячі років тому.

Після обіду, одягши короткі штанці, він сидить у саду. Притулившись спиною до стовбура черешні, він насолоджується пружною м’якістю трави. Гріється на сонечку. Листя латуку поглинає сонячну спеку; так само вбирає воно й воду; він пам’ятає, що ввечері має полити його. Він продовжує читати «Всесвіт» або якусь іншу книжку із серії «Сто питань про…»; він поглинає знання.

Іноді він їде велосипедом за місто. Щосили натискає на педалі, наповнюючи легені ароматом вічності. Дитяча вічність дуже коротка, але він ще цього не знає; а краєвиди пролітають повз нього.

У Шарні залишилась лише одна бакалійна лавка; але щосереди сюди заїжджає вантажівка м’ясника, а щоп’ятниці — торговця рибою; в суботу на обід бабуся часто готує тріску під вершковим соусом. Мішель проводить у Шарні своє останнє літо, проте цього він ще не знає. На початку року в бабусі був інсульт. Дві її доньки, що мешкають у передмісті Парижа, шукають їй помешкання поближче до них. Вона більше не може цілий рік жити сама та опікуватися своїм садочком.

Мішель дуже рідко грається з хлопцями свого віку, проте стосунки з ними у нього нормальні. Він здобув право триматися трохи осторонь; вчиться він добре, розуміє все без очевидних зусиль. З усіх предметів він завжди перший, і, звісно, бабуся дуже цим пишається. Але друзі не сердяться на нього, не дражнять. Під час контрольних робіт він дозволяє їм списувати. Чекає, не перегортає сторінку, аж поки його сусід закінчить. Але незважаючи на свої досягнення, він сидить на останній парті. Непевне щастя в його королівстві.

6

Одного літнього ранку, коли Мішель ще мешкав у Йонні, він утік на луки зі своєю кузиною Брижіт. Брижіт була надзвичайно милою, дуже вродливою шістнадцятирічною дівчиною, яка через кілька років мала одружитися з неймовірним бовдуром. Це було влітку 1967–го. Вона взяла його за руки і закружляла, змушуючи бігти навколо неї; потім, знесилені, вони попадали на свіжоскошену траву. Він пригрівся коло її гарячих грудей; на ній була коротенька спідничка. Наступного дня вони обоє покрились маленькими червоними прищами, а їхні тіла час од часу пронизував шалений свербіж. Thrombidium holosericum, він же кліщик–червонотілка, — доволі часто зустрічається на літніх луках. Його діаметр — близько двох міліметрів. Він товстий, м’ясистий, дуже опуклий, яскраво–червоного кольору. Впиваючись своїм хоботком у шкіру ссавців, він спричиняє нестерпне подразнення. Linguatulia rhinaria, або п’ятиустка, оселяється в носовій порожнині, лобових або верхньощелепних пазухах собак, а іноді й людей. Личинка овальна, ззаду — хвостик; у роті — жвала для свердління. Дві пари виступів (чи то пак відростків) оснащені довгими кігтиками. Доросла особина має білий колір, ланцетоподібна й може досягати 18 — 85 міліметрів завдовжки. В неї сплощене тіло, кільчасте, прозоре й покрите хітиновими голками.