Я остовпів. Щось таке чудне сказав цей Барановський. Холодна хвиля облила мені груди, і я миттю позбувся сентиментальності й оспалості.

— Ану, кажи, що сталося? — спитав я грізно і обдав малого таким холодом, що той аж руками захистився.

— Це все вони… хлопці, — сказав він.

Сягнув собі в кишеню і вихопив мале пуздерко.

— Оце мені дали, щоб я вилив вам у чай!

Я відгвинтив покришку й понюхав. Запаху рідина не мала. Я знову загвинтив покришку і поклав пуздерко в кишеню. В мене похололи пальці на руках та ногах, і я ледве здолав розібрати замішану на плачі та схлипах розповідь Барановського.

Це пуздерко вручили йому учні шостого класу, наказавши влити отруту мені в чай. Коли б він, Барановський, того не зробив, вони обіцяли покарати його на смерть. Для виконання намисленого вони дали йому чотири доби, а сьогодні минає строк, коли він це мав учинити. Коли ж він донесе на них, учні пригрозили його повісити, а також спалити дім його матері.

— Я не міг їм відмовити, але й не можу вас труїти, ви нічого мені лихого не сподіяли, а були завжди до мене ласкаві. — Він плакав і ломив пальці.

Я відчував, що холод від пальців розливається мені по руках та ногах.

– І ти посмів, — закричав я, — і ти посмів до мене з таким прийти?

Хлопець звалився переді мною на коліна і молитовне склав руки.

— Чому вони цього хотіли? — горлав ще несамовитіше я. — Що я їм зробив, окрім добра?

— Вони ненавидять вас, — прошелестів сухий, як папір, голос.

Я дивився на Барановського широкими очима: чогось тут не розумів. Щось тут відбувалося несусвітне, що ніяк не вкладалося мені до голови. Отрута, цей хлопець, хтось мене ненавидить до такої міри, що зважився отруїти, — чи не змора це вві сні? Що воно робиться в цьому світі, і як це пояснити? Я несамовитів. Все в мені бунтувалося й ламалося, я відчув, що з горла в мене от-от вирветься крик, що наступної хвилини кинуся на цього нещасного, який безпомічно клякне отут на підлозі, і розтопчу, розшматую його.

— Говори, — ледве вичавив я з себе. — Говори, за що вони мене ненавидять?

— Всі вас бояться, — слухняно зашелестів паперовий голос. — Вони кажуть, що ви… сатана!

— Як ти сказав? — схопив я його за барки й підняв над підлогою. — Ану, повтори, як ти сказав?

— Це не я сказав, а вони. Я завжди їх переконував, що ви добрий, тільки вдаєте злого. — Хлопець у моїх руках трепетав.

— Геть! — проказав я коротко й показав рукою на двері. — Геть, щоб ноги твоєї тут не бачив!

— Але вони вб'ють мене, пане вчителю! — вигукнув з жахом хлопець.

Тоді я отямився. Більше того, мені стало смішно зі всього, що тут переживав. З цієї дурної, наївної, алогічної історії, в якій було більше сліпого безум'я, ніж розмислу.

— Ну заспокойся, — сказав я майже спокійно. — Заспокойся, кажу! Сідай і побалакаємо.

Посадив його у фотель, і він був у ньому, як перелякане кошеня.

— Я зараз відведу тебе в поліцейську дільницю. Не лякайся. Там все розкажемо, а коли твоїх друзяк заарештують, тебе відпустять. Хочеш так?

Він дивився на мене голубими перестрашеними очима і тільки ледь-ледь похитав головою. Тоді я сказав інше:

— Не хочеш, то вертайся додому. Завтра вранці, ще до занять, приходь до мене і щось придумаємо. Хто тобі дав отруту?

Він назвав чотири прізвища: двоє відмінників і двоє телепнів.

— Де вони її взяли? Барановський того не знав.

Тоді я відкрив пуздерко і взяв на язик рідину: щось солодке й терпке.

— А ти певен, що це отрута? — спитав я. Барановський тепер нічого вже певен не був. Але сказали, що це отрута. Я розсміявся.

— Це ніяка не отрута, і вони з тебе кпили. Іди спокійно додому, а завтра розберемося.

Він слухняно встав і тихо попрощався. Пішов розбитою ходою до дверей і тільки там спинився. Повернувся і сказав втомлено:

— Це отрута, Киріяку Автомоновичу. Вони на моїх очах вбили нею кота…

Тоді вийшов, обережно прихиливши двері, а я кинувся до відра з водою, щоб якнайшвидше прополоскати собі рота…

Наступного ранку в гімназію прискакав кінний городовий. Він викликав директора і звістив йому, що в кам'яній долині Тетерева, неподалік Голови Чацького, знайдено труп хлопця в гімназичній формі, який, очевидно, покінчив самогубством. На цю звістку я викликався піти розпізнати вбитого. Якраз мимо проїжджав порожній візок, і я в супроводі кінного поліцейського помчав на Павлюківку. Всю дорогу просив візницю їхати швидше, бо напевне знав, що нещастя впало на Барановського.

Ми спустилися, посковзуючись і часом падаючи, з кам'янистої гори — біля річки зібрався гурт мовчазних людей, роззявляки стояли й на скелях, безгучно снували чорні постаті поліцейських. Земля була злегка притрушена снігом, але його ще не було стільки, щоб покрити землю цілком — сніг давніший під час останньої відлиги розтав. Через це повітря й краєвид відливали холодною сірою барвою, і чорні постаті одягнених по-зимовому людей видавалися похмурими: в повітрі виразно ширяв дух смерті.

Ми пішли кам'янистою стежкою, і люди, як на команду, повернули в наш бік обличчя. Вони розступилися, пропускаючи нас, і я побачив скорчений і теж припорошений трупик. Голова була неушкоджена, і я впізнав його відразу.

— То учень шостого класу нашої гімназії Вікентій Барановський, — сказав я дерев'яним голосом, видихаючи разом із словами клубінь пари.

Мимовільно зирнув угору: хлопець зірвався з крутої скелі, там зараз теж стояли поліцейські і зирили вниз.

— Це вбивство чи самовбивство? — спитав я у слідчого, якого візуально знав.

— Над скелею досить снігу, — відказав той, дихаючи клубенями пари, — там лишилися сліди тільки вашого вихованця.

Я знову глянув на Барановського, він мав напівзаплющені очі, і, мені здалося, ті очі дивилися на мене. Стало незатишно й холодно в цій сталевого кольору кам'яній долині, тілом моїм пройшли дрижаки.

— Вам доведеться підписати протокол дізнання, — сказав десь далеко сумирний голос слідчого. — Для цього викличемо вас у поліцейське управління.

Я хитнув головою, щосили стискаючи зуби, бо вони несамохіть почали вибивати дріб. Засунув руки глибоко в кишені, намагаючись хоч трохи зігрітися, але це мені мало допомогло.

Кров застигла мені в жилах, а обличчя набиралося тієї ж барви, як і все навколо.

— Де він жив? — спитав слідчий. Я тихо відповів. Поліцейський схилився над планшетом і записав.

— Він безбатченко, — навіщось сказав я. — Утримував репетиціями матір і малих братів та сестер.

— Чи знали ви його ближче? — прозвучав замерзлий і синій голос слідчого.

— Знав, — відповів я, намагаючись не дивитися на прижмурені очі мертвого. — Часом він заходив до мене на квартиру.

Мені раптом захотілося розповісти йому все. Отак звільнитися відразу від цього тягаря і від тремтливої напруги, яка розбивала мені тіло. Але я не міг того вчинити, не порадившись із директором: ця справа зачіпала честь гімназії.

— Ми побалакаємо з вами пізніше, — почув я голос слідчого. — Не заперечуєте?

Я скинув очима: переді мною стояло спокійне і так само посиніле обличчя. Слідчий пританцьовував на одному місці, а руки мав засунуті глибоко в кишені.

— Радий вам служити, — відказав я без особливого ентузіазму.

Двоє поліцейських принесли ноші і поклали на них убитого. Один із них схотів прикрити розплющені повіки, але нічого в нього не вийшло.

— Чи можу я вже йти? — спитав я у слідчого. — Перепрошую, але в мене уроки.

Слідчий хитнув, а я відчув, що коли б побув у цій промерзлій долині ще трохи, то таки зацокотів би зубами. Я пішов хутко і стрімко, намагаючись розігнати застояну кров. Зрештою поліз по крутій, обледенілій стежці, хоч трохи далі була пологіша: тією пологішою пішли поліцейські з ношею.

Я дерся під гору, ковзався, хапався за висохлий бур'ян, кілька разів падав — наче тікав від цього мертвого місця і від гострого духу смерті. Здавалося, вона йде слідом і за мною; так само, як я, дереться по крутій стежці, дихає мені в потилицю; дивний жах почав народжуватись у мені, а може, й відчай. Мені раптом стало гаряче, аж піт вибився на чолі, водночас зуби таки не стрималися й зацокотіли. Я кусав собі губи і язика, намагаючись стримати зрадливий трем, у горлі в мене застрягла іржава грудка, я обдер об каміння шкіру на руці, а смерть ішла за мною і йшла, лізла, хекала, важко дихала — костомашна, холодна, замерзла, хотіла схопити мене за одежу, тяглася до мене рукою; я поспішав і ліз по крутій стежці майже навкарачки, очі мої вкривалися каламутною плівкою, і я збагнув, що те іржаве в горлі — таки крик, і я зміг би легко звільнитися від цього наслання, коли б кинув його в кам'яну ущелину, хай би розбився об це каміння, як розбивається дзеркало, — на тисячу скалок та уламків і на тисячу відлунь. Але навколо товклося надто багато людей, і я поліз стежкою вже відчайно, бо збагнув: ще мить, ще секунда, і тіло відмовить мені — покочуся я назад у холодне, кам'яне царство, де чатує на мене холоднорота порожнеча, а разом зі мною, міцно вчепившись у мене, покотиться й сухокоста, яка ні на хвилину від мене чомусь не відступає.