— Чого це ви полізли по такій крутизні? — почув я раптом над собою голос.

Звів обличчя і крізь каламутну плівку побачив обличчя, оторочене білою шапкою волосся. До мене простягалася рука, довга, кістлява.

— Хапайтеся! — сказав Микола Платонович Біляшівський.

Я таки схопився за ту руку, і вона допомогла мені видряпатись у найкрутішому місці.

Я стояв і віддихувався, в очах мені спалахували зірочки.

— Знав цього вашого учня, — сказав Микола Платонович. — До речі, він вас любив…

Я озирнувся на Біляшівського трохи злякано, але він дивився вниз, де мертво лежала вкрита тонким, сірим льодком річка. І раптом фізично відчув, що мав переживати той хлопець, коли зірвався зі скелі. Побачив, як ріка хитається, а може, й крутиться, як гостро починає пахнути, свистить у вухах вітер, а тіло корчиться в передчутті смертельного удару. Я здригнувся і тільки тоді уздрів, що на мене дивляться добрі, старечі, оточені сіточками зморщок очі; цей чоловік, здається, мовчки співчував мені. Тоді щось схитнулось у моїй душі, і я раптом відчув себе малим хлопцем, і це прибіг до батька, а перед тим мене образили; сльози кипіли в моїх очах, перепечені й гарячі, я готовий був вибухнути плачем; щипало мені в носі та в горлі, і, сам не відаючи, як це сталося, язик мій раптом заговорив. Я поспішав висловити все, що знав і що відчував, оповідав, захлинаючись і ковтаючи слова; говорив я, нічого не притаюючи й не вигадуючи: все про цього хлопця, який, виявляється, любив мене; щось таке воістину чудне для мене — любив! Можливо, я повівся в цій ситуації не так, як годилося, можливо, мені не треба було відпускати його самого, а залишити в себе на цю ніч. Зрештою, одне я втаїв: не сказав тим співчутливим очам, що міг послати за хлопцем свою невидиму половину, міг відстрашити хлопця і відвести від цього гибельного місця. В цей мент, одначе, я й сам вірив, що тут годі було щось удіяти, адже не передчував лихого, бо останнім часом починаю руйнуватися і змінюватися й сам, і це фатально й невідворотно. Про все це я волів промовчати, щоб не подивився на мене мій співрозмовник, як на божевільного, але мій язик говорив та й говорив; виявилося, щоб оповісти цю елементарну історію про відвідання учнем учителя і про той останній вечір, коли він відкрився мені, стало потрібно безліч слів, і ці слова плуталися і ніяк не могли доладно зв'язатися. Інколи я позирав на Миколу Платоновича, але бачив супроти себе ті ж таки добрі й терплячі очі, і через це не міг зупинитися, а таки говорив. Ще ніколи до того не говорив я так багато, а коли оповів усе, коли всі слова вилились із мене, як вода із утопленика, я відчув невдоволення, бо, попри все, мені не вдалося розказати тим співчутливим очам нічого. Одне тільки знав: той жорстокий клубок у горлі розчинився і зник; крик мій перетворився, розсипався та розклався на всі оті слова, тому й стали вони, як уламки з розбитого дзеркала. До кожного речення я прикладав недоладне й кострубате «розумієте», бо хотів, щоб мене таки зрозуміли, — тільки так міг стати певний, що холоднорота костомаха, яка лізла за мною під гору, відстане від мене й покине: жах мене обіймав, безмежний і зимний, крижаний і засніжений жах!

— Давайте трохи пройдемося, — сказав Микола Платонович, в його голосі прозвучали сердешні нотки. — Все, що ви розказали, — речі немалої ваги.

Ми пішли від скель до соснового лісу; люди, які стояли неподалік, теж покинули свої спостережні пункти й помалу розходилися, як і ми, попарно, і також гомоніли. Мені знову стало холодно, і я звів комір пальта.

— Звісна річ, ви збираєтеся розповісти все це директору гімназії і порадитися, чи виносити сміття з хати?..

— Я вже його виніс, — сказав мій голос, зуби починали цокотіти.

— Нічого ви ще не винесли, — м'яко заперечив Микола Платонович. — Хочете послухати мою пораду? Я мовчав. Кусав губи, щоб збити дрижаки.

— Ті хлопці, що ви їх назвали, провинилися, але ще невідомо, чи так важко. Ви не викинули отруту?

Я безмовно поліз у кишеню і вийняв пуздерко. Подав його Миколі Платоновичу, і той спокійно його сховав.

— В мене є приятель лікар, — сказав він. — Хто зна, може, це ще не отрута, і, може, для тих хлопців досить того, що сталося. Знаєте, я багато прожив і багато бачив. І мені здається, що половину злочинців нашого світу витворила поліція. Поліцейські не шукають істини, а відчувають потребу карати. Байки про мудрих поліцаїв та хитрих злочинців — це вигадки літератури, в житті все складніше. Більшість злочинців самі себе засаджують за грати, бо в них говорить сумління. Самі вони тільки випадково вчинили злочин у тимчасовому засліпленні чи безумстві. Згодом вони стають нормальними людьми і здатні мирно й нешкідливо жити. Поліція ж кидав їх у злодійське середовище і часто перетворює людей, що вчинили злочин випадково, на запеклих криміналістів. Є давня антична мудрість: більше лікарів — більше хворих, отож більше поліцейських — більше злочинців!

— А обов'язок перед мертвим? — спитав я.

— Обов'язок перед мертвим, — сказав Микола Платонович, — це те, що потрібно живим. Хлопцю вже байдуже до справ цього світу, а помста — один з найогидливіших людських пережитків.

— Тоді ви за злочини, але проти кари?

— Я проти злочинів і за розсудливу кару. Коли хочете, залиште цю справу мені…

Я подивився на нього здивовано.

— Хочете знати, що я вчиню? Піду до батьків кожного з тих чотирьох, кого ви назвали. Про те, що вчинили їхні діти, оповім по секрету. І я певен, що цього досить.

Ми йшли через сосновий гай. Земля була ледь-ледь припорошена снігом, а на верхівках дерев тужливо каркали ворони. Микола Платонович звів голову, я мимовільно подивився й собі. Висіло над світом насумрене небо, низьке, сіре, готове розсипатися міріадами сніжин. Ворони на верхівках непокоїлися, перелітали з гілки на гілку й кричали. Вітер хитав кронами, і сосни шуміли одноманітно й загрозливо. Я раптом відчув, що малію в цьому лісі, що й ці сосни, й ворони, й небо дишуть супроти мене загрозливо й тужно. Зуби в мене перестали цокотіти, але тепліше мені не зробилося. Холод пронизував мене до кісток, а може, я простісінько втомився. Не знав, що відповісти своєму незвичайному співрозмовнику, бо з мене вивіялися раптом усі думки і зникла спромога відчувати. Ноги наливалися свинцем, а голова набрякала. За мить глибоко на дні мого єства щось заворушилося. Щось їдке, колюче, добре мені знайоме — я дав йому в мені розростися. Так я починав сердитися. На це небо, дерева, вітер та ворон. На цього мимовільного співрозмовника з його дивною доморощеною мораллю та логікою.

— Кожен чоловік, — іржавим голосом сказав я, — громадянин суспільства, в якому живе. Злочини виникають від того, що люди не розуміють свого призначення, а живуть самі по собі. Відтак і не відчувають достатньої відповідальності за свої вчинки. Не відчувають належного страху й розпускаються. Тільки той, у кому сидить добре прищеплений страх, — нешкідливий державі та людям. Тому кожен злочин повинен завершуватися достатньою карою. Тільки так можна встановити на землі лад та гармонію.

— Мертвотний лад і мертвотну гармонію, — сказав Микола Платонович. — Я все-таки вірю, що добром можна досягти більшого, ніж злом. Добром ми облагороджуємо світ, а злом його вбиваємо. Не страх треба в людині розвивати, а почуття сумління.

— Через це на вас і дивляться як на дивака, — сказав я, злостиво всміхаючись. — А я диваком у цьому світі бути не хочу…

Я раптом рвонувся вперед і швидко пішов. Біляшівський лишивсь у мене за спиною. Дивився мені вслід, і я болісно відчував його погляд. Але по-справжньому хотів від нього втекти. Тому йшов усе швидше й швидше, а коли перестав відчувати його погляд, побіг. Важко вихекував повітря, тіло моє стужавіло від холоду, але від бігу не стало мені тепліше. Я задихався, бо здалося, що хоч і біжу, викладаючи всю силу, але нітрохи не просуваюся вперед. Очі мої заливав піт, а руки й ноги ціпеніли…

І все-таки я вчинив так, як казав мені Микола Платонович. Це сталося не тому, що я його послухався, а так склалися обставини. Я повернувсь у гімназію якраз посередині уроку, всі були зайняті по класах, і цього разу в довгих наших коридорах не було чутно ні звуку: діти, очевидно, дізналися про нещастя й сиділи приголомшені. Коридор наш був майже темний, освітлений тільки двома вікнами в одному й другому кінці, через що посередині запалювали лампи. Освітлення було погане, і в похмуру погоду по сутерену розливалася бліда, жовта півсутінь. Незвідь-чому я вирішив зайти не з парадного ходу, а з двору, отож директор, який очікував мене біля парадних сходів, опинився якраз із протилежного боку коридора. Я побачив у глибині його окоренкувату тінь, від кволого світла вона здалася мені розбухлою, як чорнильна пляма на промокальному папері. Він миттю відчув мою появу і пішов назустріч серед тої кромішньої жовтої тиші, притому так скрадливо, що я не чув його кроків, напливав, як згусток темряви, як щось морочне й невідворотне, напливав загрозливо й невідхильно, і мені в горлі знову виросла їжачаста грудка крику. Ось зараз він напливе на мене, схопить і закрутить, і ми рвонемо просто через стелю в небо. Я затремтів, як осиковий листок, і заплющився, а коли розплющився, то привиддя зникло, стояв тільки супроти мене мій безпосередній начальник, очі його горіли, а обличчя видовжилось, як у цікавенької лисиці.