— Ну, ну! — сказав він поблажливо, — ви ж знаєте, що я полюбив вас, як брата во Христі. Отож мені й захотілося поглянути на дім ваш і ваших діток.

При спомині про діток усмішка зникла з обличчя його превосходительства, а Ковнірчук характерно приклацнув пальцями, як це роблять у цирку дресирувальники тварин, і на цей сигнал моментально відчинилися двері, і з них вийшли виладнані по ранжиру, одягнені в чудові костюмчики з мереживами, троє хлопчиків, такі вимиті, зачесані й причепурені, що аж світилися. На ногах у них були однакового пошиву черевички із срібними пряжками, і така ж срібна пряжка красувалася на витому паску кожного; хлопчики теж намагалися вдавати із себе щасливих, бо всі однаково всміхалися, хоч очі їхні таки були перестрашені.

— Ось вони, мої любі дітки! — вигукнув патетично Ковнірчук. — Ану, привітайте нашого дорогого гостя, привітайте!

На те слово хлопчики стали один біля одного, тобто розвернулися шеренгою, правильно витримуючи дистанцію, і з їхніх вуст полилася прекрасна псальма. Діти співали її з таким душероздирливим смутком, що князь спинився остовпіло, і в нього на очах забриніли сльози. Він слухав спів, нахиливши набік голову, а коли хлопчики замовкли, пішов до них, розкривши обійми, і почав обнімати кожного по черзі й цілувати, слинячи щедро їм лоби.

— Оце так утішили старого! — примовляв він. — Оце так утішили!

— Прошу милостиво у мій дім! — урочисто проголосив Ковнірчук, він аж сяяв від задоволення. — Все тут, як і всі ми, безроздільно належить вам, ваша світлосте.

Я уявив, що ці слова стосуються й мене, тому розправив, як міг, плечі, й, імітуючи в ході попечителя, вплив із передпокою в коридорець, власне, продовгувату темну кімнату, із якої був хід до кожної кімнати дому. Ця кімната стала головним козирем Ковнірчука, і саме цього враження він найбільш сподівався. Посередині висів канделябр із свічками, але оскільки розігрувалося, що приїзд попечителя несподіваний, горіли тільки лампади. Всі стіни були завішені старими, дерев'яними, потемнілими від часу іконами, серед яких я упізнав і свою. В дальньому кутку кімнати влаштовано аналой, і лише там світилося кілька воскових свічечок. Від жовтого сяйва, розлитого по помешканню, все оповивалося загадковою таємничістю, лиця святих виглядали урочистими й суворими, і дивилися вони на пришельців з понурою серйозністю. Князь був ошелешений. Спершу він стояв, затамувавши подих, біля нього завмер зі святенницькою фізіономією директор гімназії — був смиренно схилений і пониклий, безмовний і упосліджений. Руки його звисали, як неживі, а вуста зробилися тонкі й сірі. Князь стояв з урочистою шанобою, очі його палали, він ступнув уперед і рушив до аналою, де впав із грубим стукотом на коліна і почав класти на себе хрести, молитися й бити до землі поклони. На пристойній відстані від нього так само важко гупнув коліньми об підлогу Ковнірчук, а вже за ним троє хлопців. Всі зашепотіли, вряди-годи хрестячись і б'ючи поклони, а я подивувався, як доладно й безпохибно все було упоряджено; певне, з Ковнірчука міг би вийти немалий актор. Більше того, хлопці наче забули, що вони діти католицької віри — на їхнє навчання було покладено немало старання, в їхній поведінці не було нічого, що б суперечило, що це не діти смиренного святенника.

— Ви, Венедикте Іполитовичу, чарівник, — сказав зворушено князь, перемолившись і ставши на рівні. — Вельми потішили ви мені душу. Багато бачив домів, а такого, як ваш, не доводилося.

Він пішов уздовж стін, оглядаючи і справді непогану колекцію ікон, тоді як Ковнірчук нечутно ступав слідом і говорив тонким, покірливим голоском:

— Я маю свій спосіб спілкуватися з іконами. З ними треба входити в розмову, як з людиною, а може, навіть тонше. Зрештою, то має бути розмова не вуст, а душі, серця, всього єства. Не має значення, чи добрий на ній живопис, а має значення тільки внутрішня закладеність, тобто відчуття присутності вишньої сили, схованої у барвах та лініях. Але чи мені вам це казати?

Ці слова я вже чув. Так само говорив він і мені перед тим, як уперше завітати до Охоцької. Ну що ж, урок він затвердив добре.

— Слушно ви кажете, — тихо озвався попечитель. — Я вас розумію і співчуваю вам. На жаль, серед директорів гімназій не багато таких, як ви. Богові угодне наше самоприниження.

Він обійшов усі ікони, біля кожної не лінуючись перехреститися, а коли огляд закінчився, розвернувся на закаблуках.

— Ану, хлопчики, — сказав військовим голосом. — Заспівайте мені ще раз тої псальми. Хочу послухати, як звучить вона в цьому боговгодному місці.

Ковнірчук повів очима, і хлопці миттю стали, витримуючи дистанцію. І знову зазвучав ніжний, зворушливий спів, діти співали, аж навшпиньки стаючи, замилувано посхилявши голови і зорячи сумними, блискучими очима, з яких от-от мали бризнути сльози. Зрештою, у найменшого ті сльози вже бриніли на віях, і це було так зворушливо, що князь витяг сліпучо-білого носовичка і втирав ліве око, а я дивився на це дійство не без захоплення; щось і зі мною починало чинитися дивне-дивне! Таке химерне й незрозуміле — проникало мені в серце, а може, глибше. Я раптом зрозумів: єдино щирий серед усіх — все-таки князь. Колись зломило його нещастя, і ось він раптом уздрів дітей, і, здається, бачив він насправді не цих, що співали, а своїх, давно померлих. Так, він став через своє горе смішний і потворний, а через нерозум свій — деспотичний, але в глибині єства він безпомічний та плохий. Десь глибоко в ньому — розкрита рана, і вона болить та мучить. Хто зна, може, хтось тяжко й жорстоко його прокляв, бо не вміє він своє горе долати без смішних та недоладних перетяжок. Не вміє він очистити душу від намулу власної глупоти і від тисячі безглуздих умовностей, з яких сплів власне теперішнє існування. Я пожалів цього нещасного, цього малого й убогого: який злий і недостойний жарт, що він носить розшитий золотом мундир, що мусить вдавати із себе пастиря, коли насправді він вівця. Ось і другий біля нього, азартний гравець і облудник. Великий актор, який замість грати свої ролі в театрі, грає їх у житті. Мусить ставати тим, кого грає, і перетворює своє життя у фарс. Мені стало страшно від того, бо яка його мета? Утриматися на маленькій посаді директора провінційної гімназії — чи така вже це велика житейська ціль? Відтак і він нещасний і так само нікчемний, адже розумом і талантом бог його не обділив. Мені захотілося покинути їх тут, вийти, гримнувши голосно дверима, — хай собі думають, що це вітер завітав у цю господу. Мені й справді захотілося стати у цьому сутінному, побитому вогниками приміщенні вітром, крутнути й завіяти, погасивши всі лампадки та свічки. Хай залишаться хоч на мить у темряві і хоч на мить стануть такими, якими вони є. Хай забудуть всі оці цяцьки, якими бавляться, і відчують у душі жах — може, очистить він їх од плевелів та брехні…

Ці думки прорвалися в мені несподівано, наче зламалася гребля і линула в той пролом вода. Ні, ні! Я не повинен так думати, моє призначення — тішитися з їхньої заскорузлості та несправжності. Моє призначення — вимічати таких у житті і ставити їм на лоби невидимі тавра. Я не повинен їм співчувати, бо інакше почну втрачати себе. Почну втрачати власну суть, а коли так, ще, чого доброго, проявлюся тут, у цьому помешканні, живою істотою — отим молодшим учителем гімназії — і змушений буду пояснювати, як я тут опинився. Саме тому я почав задкувати, треба було мені конче полишити цей вертеп і якнайшвидше втекти до того, котрий зараз самотньо блукає по засніженій вулиці, вдаючи, що гуляє. Вскочити йому в груди і згорнутися там, як собачаті. Стати жалем і болем того маленького чоловічка, адже і він уже не такий, який був на початку цієї історії. Він теж починає змінюватися і знаходить у собі щось непередбачене…

Я вже й справді збирався покинути дім, коли ж хлопчики перестали співати. Князь знову пішов їх обіймати і слинити їм лоби.

— Ну й ну! — сказав він. — Це не хлопчики, а справдешні янголи. Дивіться мені, — пригрозив він жартівливо Ковнірчуку, — на вас лежить обов'язок виховати їх і вивести в люди. Я сам за тим стежитиму й сприятиму вам…