При згадці про Біляшівського його лице ожило, а усмішка стала бадьорішою: молодий він був і ще не розучився сподіватися.
На згадку про Миколу Платоновича все в мені скрижаніло. Знову я здибувався з цим химерним чоловіком, так наче заповзявся він на кожному кроці переходити мені дорогу. Зрештою, старий опускався вже нижче й нижче. Продав свій дім і поселився в малій комірчині в бідної вдови Лавровської, яка жила з того, що тримала на квартирі учнів гімназії. Біляшівський без будь-якої винагороди давав репетиції тим учням і навчав малолітніх дітей удови, його дивацтва почали виходити за пристойні межі, поступово він ставав у місті білою вороною, на зібраннях Біляшівський зробився напрочуд цікавим співрозмовником, особливо палко й гарно промовляв про потребу бути добрим у цьому житті. Я вислухав якось одну з його промов в поважному домі, де його поки що приймали, і пустив при цьому лицемірну сльозу, тішачи себе хоч би тим, що дуже непокоїться душа Біляшівського і їсть її якась ураза. Здається, самокатування давали цьому чоловіку втіху; був він мудрий й зумисне не афішував своєї добродійності, але й не чинив її таємно, через що я виснував, що він таки не проти був прославитися. Окрім того, він почав писати малоросійські сатири на місцеве панство, і ці сатири в певних колах мали успіх. Одне слово, це був дивак собі на умі, і, очевидно, все його добро чинилося задля того, щоб обілити своє минуле, а відома мудрість, яку любив повторювати Біляшівський, вичитавши її у старовинній книжці під назвою «Театрон», яку написав чернігівський архієпископ Іоанн, що «єдною без честі кого очерняет, многая вода з трудом тѣх не убѣляет». Його ж дії і були ота «многая вода», і я з тим більшим інтересом до нього приглядався. Він розшукав якусь бабусю, яка служила раніше гувернанткою, але від старості осліпла й жила в крихітній комірчині, ходячи на жебри. Одягав її й годував на свій рахунок, а особливо любив годинами з нею бесідувати — це приятелювання було так само блазнювате, як і все, що чинив тепер Біляшівський. Я не міг бачити в діях Біляшівського певної пози, хоч він, здається, намагався переконати себе, що чинить усе щиро…
Очевидно, я трохи дратувався, думаючи про Миколу Платоновича, через це випровадив якнайшвидше свого гостя; відчував, що все в мені починає закипати й бунтуватися. Недаремно так сталося, адже саме в цей час в'їжджав у Житомир фактор Іщинського, а з ним прибула й невидима частина мого єства, з якою я поспішив з'єднатися, і вже таке з'єднання вилікувало мене від зайвої чутливості, насталивши мою систему сприйняття; я знову здобув енергію діяти, мислити і стежити за перебігом подій… Я почекав, поки мій учень піде, а тоді вийшов і сам — манило мене непереборне відчуття, був певний, що в час прогулянки побачу щось важливе. Я не помилився, бо відразу ж уздрів на вулиці жіночу постать, яка поспішала, і миттю став її тінню — була то Охоцька. Вона йшла швидкою ходою, і її черевички на молодому сніжку дзвінко рипіли. Інколи вона озиралася, але вулиця була порожня і налита густими сутінками; видно було, що Охоцька не хотіла потрапляти на чиїсь очі. Я всміхнувся: небагато треба, щоб здогадатися, куди вона прямує. Завернувши на одну й другу вулицю, вона підійшла до будинку, в якому жив наш директор, і впевнено штовхнула двері, які виявилися незачинені. Я зразу збагнув, що вона йшла для грішного діла, і зважив за непристойне спостерігати ті сцени, хоч не сховаю: така спокуса в мене буває. Але в справах любовних я був недосвідчений і наївний, щось мене тут відлякувало. Я постояв, вагаючись, чи не податися мені слідом, бо тут могли вирішуватися не тільки справи інтимні, і поки я отак роздумував, невидима частина мого єства вже стояла в будинку і змогла побачити Охоцьку в обіймах Ковнірчука. Жінка рокітливе засміялася, зовсім так само, як сміялася колись і до мене, вислизнула з директорових обіймів і майже побігла в кабінет. Ковнірчук стрепенувся і, засвітивши цілком безглузду усмішку, затрюхикав слідом. В кабінеті горіли свічки, а на столі було вино й закуски; Охоцька всілася за той стіл так упевнено, що годі було сумніватися: у цих двох уже встановився певний церемоніял. Було б з мого боку доречним піти звідси геть, я все-таки не хотів випробовувати свою цноту, але Охоцька зі сміхом почала розповідати про витівку її хлопців зі мною і як утішно я покотився зі сходів. Ковнірчук при цьому відкинувся на спинку крісла і кудкудахкав так, що я почав побоюватися, чи не дістане він апоплексичного удару. Я вже не міг покинути цих перелюбників, було зачеплено мою честь, а це вже речі, які годі пропустити.
— Зараз ти його осмішуєш, — посерйознів, обірвавши кудкудахкання Ковнірчук, — а перед цим крутила з ним шури-мури!
— Не була я з ним, — сердито сказала Охоцька, — та й не знаю, чи він до того здатний.
— А що, не здатний? — засклив око Ковнірчук.
— Вашого брата ми по духу відчуваємо, хто здатний, а хто ні.
— А я здатний? — спитав із солодким смішцем Ковнірчук.
— Аж занадто, — сказала Охоцька, — Певне, тут до мене не одна побувала.
— Чого ж, побувала, — самовдоволено сказав Ковнірчук, — не буду брехати. Розумно себе вестимеш, то вже ніхто, окрім тебе, у мене не буде.
— Любиш мене? — спитала Охоцька.
— Це не те слово, — мовив Ковнірчук, підходячи до неї й гладячи по волоссі. — Апетит маю!
Я був обурений. Якось так гостро, як не бував ніколи. Оця бридка сцена, а може, зневага до мене, як до мужчини, викликали таку лють, що я ладен був зрадити своє інкогніто. Саме в цей час вони злилися в поцілунку, я не витерпів і махнув рукою, перекинувши пляшку з найдорожчим, яке продавалось у нашому місті, вином. Трунок червоно обілляв скатертину, і Ковнірчук, відірвавшись від коханки, кинувся рятувати й вино, й скатертину, в той час, як Охоцька залилася досить брутальним сміхом. Я ж вирішив остаточно покинути цей дім, клекочучи, як окріп, — ще ніхто ніколи не ображав мене так гостро…
— От бачиш, який ти незграбний, — сказала крізь сміх Охоцька. — Завжди поспішаєш…
Я йшов геть. Хай бавляться й тонуть у гріховному блуді — колись це стане їм кісткою в горлі. Ненависть хлюпала з мене, і я відчув, як дрібно тремтять мені губи. Зрештою, зупинився: а може, додивитися все до кінця? Але в мені все здригнулося від цієї думки, і я майнув туди, де блукала, хрупаючи чобітьми по снігу, видима половина мого єства. Відчув раптом, що люблю отого себе, видимого, що жалію його, що він у цьому світі нещасливіший від інших, бо дано йому дивне прокляття бачити й розуміти цей ліс людей. Яка іронія долі, думав я, що цей самотній, осмішений всіма чоловік носить прізвище Сатановський. Що сатанинського є в цьому маленькому, змерзлому чоловічку, котрий не має в світі жодного приятеля, жодної істоти, з якою він розділив би самотність? Більше сатанинського є в тих людях, що їх я описав, а той, котрий так безнадійно топче сніг, тільки жалюгідна комаха на обличчі матінки-землі. Легше йому жилося б, коли б він не мав дару бачити й спостерігати, коли б не писав своєї безнадійної книги, якою хоче оборонити свою малість. Хай би був тим, кого із себе вдає, оболоною людини без змісту та сили. Отаким малим хробачком, котрий засвоїв кілька дій та рухів, яких досить, щоб міг у цьому світі існувати. Мені захотілося приголубити свою нещасну видиму половину й пожаліти її: самотня вона, як ніхто! Годі мені вештатись окремо від неї — скучив я і зтуживсь у ненастанному блуканні. «Давай-но зайдемо, любий друже, — сказав собі я, — в дім, де тепло й затишно. Давай-но відгородимося від світу, забарикадуємося і займемо кругову оборону. Давай-но знайдемо один в одному співбесідників і проведемо час у милій бесіді. Потім умремо на ніч, бо цей розлам, що відчуваємо обидва, чи ж на добро?..»
Через тиждень у місті сталася подія, яка примусила всіх знову заговорити про злодіїв. Незважаючи, що караульний стояв на чатах і коло квартири полковника Дупанова-Ростовського, того самого, який воював із привидами, до нього прокралися злодії, забрали чималу суму грошей і всі коштовні речі. Полковник був тоді також відсутній, як і дорожній інженер, але, приїхавши додому й оглянувши шкоду, дуже здивував Іщинського, який приїхав висловити йому співчуття, легковажно махнувши рукою і заявивши, що то були дурні гроші, він їх виграв у карти, і от зараз хтось моторніший виграв їх у нього назад. Полковник з Іщинським посміялися над цим жартом, після чого Дупанов-Ростовський так само легковажно заявив, що кражі трапляються споконвіку, відколи існує цивілізація, і що злодії в людському суспільстві така ж конечність, як жандарми й поліція. Іщинський слухав цю тираду, смиренно схиливши голову, зітхав і розводив руками і навіть пробував заперечувати, але полковник не захотів його слухати, а запросив його до себе на карти, бо сподівався забрану в себе суму грошей повернути, обідравши своїх партнерів, як липок.