— Впізнаєш? — спитав небіжчик.

— Впізнаю, — сказав Наум.

Перед ним сидів Дмитро Соколовський.

— Тебе ж убили, — сказав Наум.

— То й що?

— Чи, може, то був не ти?

— Може, й не я, — глухим, потойбічним голосом засміявся отаман.

Від того сміху мурахи поповзли по тілу Наума.

— Колись я тобі вже дарував життя, — сказав Соколовський. — Пам’ятаєш?

— Було, — кивнув Наум.

— Не каєшся?

Наум мовчав. У роті в нього стояв металевий присмак, наче під язиком він тримав монету.

— Ти ж колись був майже своїм.

— Я й тепер такий, — сказав Наум.

— Не бреши.

— Я доведу. Я можу працювати на вас.

— Не хочеться помирати?

— Не хочеться, — сказав Наум.

— Хочеш жити?

— Хочу.

— Знаєш, що доведеться робити?

— Знаю, — сказав Наум.

— Згоден?

— Так.

Його відпустили.

Щоб не випробовувати долю, отець Степан назавжди пішов з Янівки. Схожий, як дві краплі води, із братом Дмитром, він уперше допитав ворога, але залишатися в лісі не захотів. Маючи свої плани, пішов невідомо куди. Того ж таки дня, не попрощавшись, втекла від отця Софронія наймичка Палазя. Теж змандрувала не знати в який бік, бо, як виявилося, в Янівці вона ніколи не жила.

Схоже було, що Наум так і не здогадався, хто з ним розмовляв насправді, бо після того в оперативних зведеннях радомишльської Чека та міліції деякий час замість звичного «банда Марусі» знов писали «банда Соколовського».

Невдовзі від товариша Наума прилетіла до них «перша ластівка» — цидулка, яку хтось укинув у торбу «жебрака», що ходив по Радомишлю з катеринкою[65].

«Сов. секретно. Тов. Скороходову. В связи с успехами Красной армии на деникинском и петлюровском фронтах рассматривается возможность о направлении на вверенный вам участок частей интербригады, сформированной из мадьяр, китайцев и латышей, отличающихся особой твердостью и беспощадностью к к/р[66], как-то: отряды Фекетэ, Лю Си Ляна, Ко Гуа. Приказываю в ближайшее время установить места базирования банды Маруси и других бандитских группировок, а также определить села, наиболее активно сочувствующие бандитизму. Наши дополнительные силы уже подошли к Фастову…»

— Ідуть визволяти Україну від українців, — сказала Маруся.

Вони зупинилися у зруйнованому фільварку біля лісового урочища Довжик, де ще збереглося дві довжелезні стайні з почорнілою злежаною соломою. Кращого місця для відпочинку годі шукати. Надворі зривався колючий вітер і вже підвивав на горищі голодним вовком.

Солома була теплою. Якщо в неї застромити руку, то здавалося, що там досі ховається літо. Та й біля фільварку ще піднімалася така свіжа трава, що можна було пасти коней. Але в їхніх болотистих ведмежих закутках трава зеленіла навіть під снігом.

На соломі порозсідалися всі свої — майже самі горбулівці. З настанням холодів їхній загін почав танути, але Маруся не брала того до серця: проти зими так мусило бути. Менше людей простіше утримувати — легше з харчами, видніше, хто чим дихає. Розходилися ті, хто ще міг повернутися в теплу хату. Якщо колись «ведмежі кутки» дожидали санних доріг, то тепер, навпаки, вони боялися снігу. Розмови між козаками дедалі частіше зводилися до одного: доки все це триватиме й чим воно закінчиться? Вони потомилися, адже більшість із них почали воювати ще в світову, і відтоді майже не мали передиху. Мало було спочинку й ще менше просвітків. Надія то розгорялася, то пригасала, а війні не видно було кінця. На їхню землю сунули червоні, білі, німці, поляки, тепер, дивися, поперли ще й жовті — китайці, десь узялися мадяри, лотиші, калмики, башкири, посунули якісь покручі-інтербригади, і не було їм ні ліку, ані зупину. Вся світова війна враз перекинулася в їхній Край, де начебто всі воюють проти всіх, а насправді точиться битва за Україну.

Василь Матіяш уперше заговорив про закордон. Він сказав, що якщо вже геть ховати кінці у воду, то найкраще податися за Дністер.

— Хочеш скупатися у Дністрі? — спитала Маруся.

— Румуни наших не видають, — сказав Матіяш.

— Ти там був?

— Ні. Але я знаю, що краще йти за Дністер, ніж за Збруч.

— Я нікого не тримаю, — сказала Маруся.

— Чує моє серце, що наближається прогар.

— Не слухай його.

— Кого?

— Серця. Якщо воно заяче, то краще його не слухати, — сказала Маруся. — Краще вирвати його із грудей.

— Це в мене заяче серце? — образився Матіяш.

— Досі було левине, — сказала Маруся. — Не впускай у нього зневіру. Ця гадюка з’їдала ще не таких.

— То все доля. Від неї не втечеш.

— Будь сильнішим за неї.

— За кого?

— За неї. Долю, — сказала Маруся.

— Як?

— Вірою. Поки чоловік вірить у свою силу й перемогу, він сильніший за долю. Хіба ти не знав?

— А де її взять, тої віри? — спитав Матіяш. — Коли…

— Коли що?

— Василь питає, як бути далі, — став на бік Матіяша Іван Горобей. — Тут слабодухих немає, але нам треба знати, як бути далі.

Вітер надворі дужчав. Він співав пісню голодних вовків.

— Треба прориватися на з’єднання з нашою армією, — сказала Маруся.

— Знов чіплятися за крило галичан? — спитав Матіяш.

— Чому галичан? Ми пристанемо до армії Петлюри.

— Де вона?

— Близько.

— Хтось бачив її?

— У мене теж є серце, — сказала Маруся. — І воно чує.

Вона всміхнулася до Матіяша.

— А хто це казав, що Петлюра не бере повстанчі загони до армії? — спитав Матіяш.

— Я казала. Але становище змінилося. Думаю, що тепер там на вагу кожна одиниця. Якщо ні, будемо тут… — Маруся помовчала й додала: — Будемо тут держати Україну.

— А що з Несміяном? — жуючи соломину, спитав Іван Горобей.

— Не знаю, — сказала Маруся. — Чекаю вісток від Ангела. А поки немає зими та ще можна зібрати бригаду, треба йти у бік Фастова.

— На червоно-жовтих? — спитав Матіяш.

— Таких гостей краще зустрічати в дорозі, ніж виглядати удома.

Під натиском денікінців Галицька армія відходила на захід.

Украй знекровлені боями — роззуті, роздягнені, без амуніції, ліків — стрільці з настанням холодів почали масово хворіти на тиф. Прийшов четвертий ворог, спершу невидимий, а тепер набагато страшніший за всіх разом узятих, — він докінчував війну чорною косою. До кінця жовтня плямистий і поворотний тиф поклав до шпиталів більшу половину галицького війська — понад десять тисяч стрільців і старшин, а вже в листопаді у ньому залишилося якихось дві тисячі боєздатних вояків[67]. Це була моровиця — люди щоденно гинули сотнями.

Шпиталі, нашвидкуруч облаштовані у приміщеннях, непридатних для лікування, були переповнені хворими, покинутими на Божу волю в Немирові, Вінниці, Жмеринці, Літині, Барі… На всю Галицьку армію припадало тридцять два лікарі, половина з яких померли ще на початках епідемії. Перевозити хворих залізницею не було змоги, бо залізничники не підлягали військовій команді й тут панував цілковитий хаос. Цивільні службовці діяли на власну руку, шукаючи зиску, часто вдавалися до відвертого саботажу. Повсюдно бракувало вагонів та паротягів, тоді як цілі ешелони безладно скупчувалися на станціях, загороджуючи тор один одному.

Хто ще був здатен до пішого маршу — з останніх сил місив багнюку на розгаслих дорогах; поріділі стрілецькі колони скидалися на похоронні процесії. Люди падали з ніг непритомні, ті, що їхали на возах в обозі, один по одному мерли, як мухи.

Сумні вістки доходили й від наддніпрянців: Дієва армія теж змаліла, зазнала поразки біля Вапнярки, Тиманівки, Крижополя, втратила Могилів і, розріджена тифом, відкочувалася на північ, до Старокостянтинова й Любара.