— А-а-а! Помню, помню! — раптом аж підскочив Несміян. — Ви сиділи тоді в желєзнодорожной канцелярії і угрожали начальніку станції отрєзать йому шаблєю я… — Несміян подивився на Марусю й, незважаючи на свою простакуватість, усе-таки виправився. — Угрожалі зарєзать його. Било дєло?

— Було, — вдоволено засміявся Ангел. — Він, сучий син, приховав тоді вагон зброї.

— На вас бил красний жупан! Правильно?

— Згадали, — сказав Ангел.

Розмова стала довірливішою, й Ангел запитав у Несміяна про склад його Групи.

Несміян відповів, що у Групі більшість становить Задніпровський полк, де чимало великоросів, але всі вони люто ненавидять большевицьку тиранію і прагнуть козацької вольниці. Ніхто не проти совєцької влади, тільки нехай совєти запровадять народні порядки без комуністів, чекістів і комісарів. Якщо по правді, сказав Несміян, то їхня Група проривалася на з’єднання з батьком Махном. Та оскільки батько зараз далеко, за лініями двох фронтів, то чому б не об’єднатися з тутешніми партизанами? Правильно?

— Що вас особисто штовхнуло на такий ризикований крок? — спитала Маруся.

Несміян дуже мило до неї всміхнувся і сказав, що це слушне запитання, бо відповідь на нього розвіє всі їхні сумніви. Він дістав красивий срібний портсигар і попросив у «баришні» (чи обмовився, чи, може, через свою простакуватість вважав це виявом особливої галантності) дозволу закурити. Почувши згоду, простягнув портсигар Ангелові та П’яті. Ангел відмовився, а П’ята взяв фабричну папіросу, дмухнув у штульбу й демонстративно підождав, поки головнокомандувач піднесе йому сірника.

Відповідь дуже проста й зрозуміла, сказав Несміян, пустивши у стелю голубу цівку диму. У Червоній армії нині шаленіє терор проти командирів, які раніше так чи так були пов’язані з повстанством — немає значення, з червоним чи петлюрівським. Усі вони, на тверде переконання главковерха Троцького, просякнуті духом анархії, і виправить цю контру тільки могила. Троцький озвірів, його агенти знищують найкращих командирів. Він не наважується відкрито заарештовувати авторитетних воєначальників, щоб не збунтувати військові частини, тому через особові відділи прибирає їх таємно. Так лише в липні-серпні було отруєно командира Таращанської бригади Боженка, потім ліквідували командира Новгород-Сіверської бригади Черняка, після Черняка застрелили в потилицю начдива Щорса. Можливо, Троцький нутром чув, що ці командири, розкусивши комуну, повернуть зброю проти неї, але підступні вбивства остаточно переконали Несміяна, що йому з большевиками не по дорозі. Він як колишній повстанський отаман зрозумів, що не сьогодні-завтра надійде його черга.

П’ята поцікавився, як Несміяну вдалося потягти за собою стільки війська. Адже серед такої орави (П’ята зумисне назвав Групу оравою, щоб цей головнокомандувач не дуже задавався) могли знайтися і донощики, й боягузи, і всяка большевицька сволота, ладна продати тебе за дрібку тютюну.

Приспів підходящий момент, сказав Несміян. Протибольшевицькі настрої давно опанували цілими частинами нашої дивізії. Це вже бачили й нагорі: нас звинувачували в розвалі дисципліни, пиятиці, розпусті, у неприязні до жидів[59], навіть у погромах…

— А що — було діло? — перебив його П’ята.

Якщо й було, то з вини тих, хто робив їм такі закиди, сказав Несміян. Словом, доконали. І постановили закинути їх, як ненадійний елемент, чимдалі з України. Запроторити аж на Східний фронт, вважай, вислати на Сибір. І то ще невідомо, чи проти Колчака, чи взагалі намірилися їх позбутися, як паршивих овець. Тож лишилося кинути клич. Він, Несміян, цей клич кинув і дезертирував з двотисячною Групою військ. Тепер назад йому дороги немає.

Саме цим він і викликав найбільшу довіру: Несміян спалив за собою мости. Півтори тисячі багнетів і п’ятсот шабель промовляли самі за себе — для агентурних каверз чи диверсійних рейдів такого численного війська у вільне плавання не виряджають.

— Чому ви пропонуєте об’єднатися проти денікінців? — спитав Ангел. — А з большевиками як?

— Пока шо…

Знадвору долинув голосний тріск. Несміян, як кінь, скинув головою, його рука інстинктивно лягла на кобуру. П’ята вийшов надвір, та відразу ж повернувся і сів до столу. Він сказав, що господар, його свояк Глухенький, знічев’я заходився колоти дрова. Він же, бідний, не чує, що поліно розлітається з таким звуком, наче хтось гахкає з рушниці. П’ята попросив свояка припинити «стрільбу».

— Пока шо нада розправиться з біляками, — відповів Несміян. — А там дойде очиридь і до большевиков.

Він сказав, що денікінський фронт нині важливіший і для української армії. Про це йшла мова на переговорах з галичанами. Комбриг Бізанц[60] тричі наголосив на тому, що вони пропускають їх на Ружин для того, щоб Група вдарила в запілля білих.

— Як ви ставитеся до української справи? — спитав Ангел.

Несміян сказав, що це його не хвилює. Йому однаково, чи буде велика Росія, чи буде вільна ненька Україна, аби лиш влада належала вільному народові. Без царя, без комуністів, чекістів і комісарів.

— Звідки ви родом? — спитала Маруся.

— Ето імєєт значєніє? — здивувався він.

— Має. Але, якщо не хочете, можете не відповідати.

— С Черніговской губернії. Вас так устроє?

Маруся подивилася на Ангела: мовляв, твій землячок. Якщо не бреше.

Ангел був упевнений, що Несміян каже правду. Але Чернігівська губернія велика.

П’ята поцікавився, що собою являє їхня кіннота.

Кіннотники добрі, сказав Несміян. Більшість із них кримські татари. І коні — змії.

Тоді Маруся спитала, як вони, таким числом, збираються забезпечувати себе харчами й фуражем. Сядуть на шию селянам?

Поки що не жалуємося, сказав Несміян. Багато чого можна здобути в денікінських обозах. Розраховуємо на підтримку містечкових крамарів. Бердичівські обіцяють допомогти навіть боєприпасами. Вони не знають, хто ми насправді.

Потім Несміян жартома поцікавився, чи й він має право дещо спитати. Наприклад, чому на цю зустріч не приїхали решта отаманів.

— У них діло, — сказав Ангел. — Днями вони зустрінуться з вами.

Рипнули двері, зайшов пасічник Глухенький і поставив на стіл миску з нарізаними щільниками. Видно, щойно покраяв рамку.

— Вот відітє? — сказав Несміян, мило всміхаючись до Марусі ясними очима. — А ви волнувалися за харчі. Мєжду прочим, я вас тоже можу вгостить. Авєркій! — звернувся він до свого ад’ютанта, що весь час мовчки чипів на лаві. — Пойди принеси.

Оверко приніс бутлик світло-коричневого напою, хлібину та слюдяний згорток. От чого вони вже давно не бачили — в обгортковому папері виявилося три жирні оселедці.

— А то що — узвар? — П’ята, не звертаючи уваги на оселедці, з підозрою дивився на бутлик.

Несміян сказав, що один гершко продав йому це пійло як справдешній французький коньяк, а воно, виявляється, горіхова настоянка. Але нічого — пити можна.

— Це ще куди не йшло, — мовив П’ята. — Мені колись гайсинський шинкар всучив замість коньяку цибулевий відвар.

— Не поняв, — сказав Несміян.

— А шо тут понімать? Сивуху розвів цибулинням. Тим, що крашанки на Великдень красять. Ви таке чули?

— І шо? — спитав Несміян.

— Випили, шо ж, — сказав П’ята.

— Я спрашую про шинкаря.

— Та нічого, охрестив його, та й по всьому. Ми люди культурні.

— Не поняв, — сказав Несміян. — Как охрестив?

— Нагайкою, як же іще… Відбувся нагаями шельма.

П’ята на мигах показав своякові Глухенькому, який м’явся біля мисника, щоб той пошукав, з чого пити «коньяк». Пасічник поставив на стіл чарки, а Марусі подав кварту води. Вона зрозуміла, що він припрошує її скуштувати щільників, які слід запивати холодною водою. Вощина була темна, стара, і мед у ній теж був давній і вистояний.

— Це інтересно, — сказав П’ята. — Мед з оселедцями.

Пасічник Глухенький подивився на стіл, потім перевів погляд на свояка П’яту: чи нічого їм більше не треба?