Прибіг патрульний Денис Собечко й доповів, що праворуч у виярку стоїть хмара кінноти. Донці готувалися до свого партизанського маневру, щоб у слушний момент налетіти їм на праве крило. Мирон дав команду резервній сотні нагинці підійти до виярка. Він підповз до гребеня схилу й побачив, що там, унизу, справді зібралася «хмара кінноти», але до слушного моменту зовсім не готова. Вершники, ховаючись від дощу, спішилися і збилися в купи попід старими вербами, що росли над руслом пересохлої річечки. На Миронів знак сотня підповзла до схилу й воднораз смальнула зі скорострілів та крісів таким вогнем, що «хмара» розлетілася, як зграя шпаків. Багато донців, забувши, що в них є коні, драпцювали пішо; хто встиг вискочити на коня, гнав його під узвіз, не озираючись, залишаючи у виярку вбитих і поранених. Іржали коні, бігли й падали люди, Зеник Жижка кропив навздогін утікачам з кулемета «шоша» і, скурвий син, уже доспівував свою нескінченну пісеньку до того місця, де «стрільчики січові до кадри доїжджали». Бо таки доїжджали!

Лава, що так браво наступала з Росоховатої, позбувшись головного «партизанського маневру», заломилася й подалася назад. Ворог у паніці побіг на Монастирище. Курінь зайшов у село.

Стражденне українське село… Воно й тут було зґвалтоване, потоптане та пограбоване. Біля дикої груші край вигону лежав заколений хлопчинка, років, може, чотирнадцяти. Селяни сказали, що він виліз із самопалом на грушу й стріляв по втікачах, наче то було не регулярне військо, а зграя горобців. Донець зняв його з груші пікою.

Біля аптеки на стовпі висів у зашморгу сивий чоловік. Це був тутешній аптекар Мошко Фалікман, який ґречно прийняв на постій двох «гаспод афіцеров», а вони так віддячили йому через те, що вчасно не дав їм горілки. Мошко й сам так робив, і селянам радив, щоб не давали драпіжникам оковитої, поки вони у тебе в хаті, бо з тверезими ще, може, якось пронесе, а як нап’ються, тоді гаплик, тоді достеменний погром. Після чарки їм подавай і дочку, і жінку, й невістку, і все, що маєш у скрині. Отож ліпше їм дати сулійку в дорогу, як уже йтимуть з хати, казав бідний Мошко, і сам зрихтував драпіжникам сидора та сулію зеленої полинівки, а вони повісили його за те, що «проклятий жид не зізнався відразу, чим його аптека багата».

Такого страхіття набачилися стрільці не в одному селі, яке довелося визволяти, але що тут казати, як і своїх хлопців вони там лишили не одну чоту. Ховали їх найбільше під Дашевом, під Сороками, Монастирищем, а Зеника Жижку опустили в сиру землю під Іллінцями, і тоді, коли хлопці похилили голови над його могилою, Петро Гультайчук раптом затяг на весь голос, наче йому щось зробилося:

Дотяг Петро перший куплет і захлинувся, бо ця пісня не мала кінця, а Зеник Жижка до своєї «кадри» уже приманджав.

Хлопці підвели мокрі очі на капелана отця Михайла: як він дивиться на те, що Гультайчук затяг веселої над убитим, але їхній польовий духівник теж утер сльозу, і це вперше Мирон побачив, як його краянин із Розвадова священик Михайло Якубів заплакав на похороні. Не знав, не знав отець Михайло, що невидима кістлява карга, яка забрала від них Зеника Жижку, походжала тут поруч і вже вказала на нього своїм чорним перстом.

Далі було ще тяжче. Ворог кидав і кидав на них свіжі сили. Хмари кавалерії насувалися звідтам, де їх ніхто не сподівався, бо навіть стрілецькі піші стежі не могли рівнятися з кінними. Тому воювали майже наосліп, без розвідки. Вперті бої тривали до середини жовтня, і найбільший тягар упав на їхню бригаду, яку те побоїще переполовинило. Це була поразка.

Щоб передихнути, вони відійшли до Оратова. На цих теренах денікінці в той час теж узяли перерву, бо головні свої сили кинули на Київ, з якого їх вибивали большевики. Стрільці знали, що знову точиться люта битва за Київ, але цього разу без них. І краялось серденько від горя і печалі: дві Москви боролися за їхній Київ. Без них.

До Несміянова їх поїхало троє: Ангел, П’ята й Маруся.

На зустріч були ще запрошені Лихо, Бугай, Шум і Голуб, але отамани вирішили, що проведуть переговори двома групами нарізно. Потім вони порадяться, як їм повестися далі, а поки що так буде надійніше.

«Ніс до носа», як казав Ангел, вони зустрілися з Несміяновим на «нейтральній території» в урочищі Пасічки, ближче до Попільні — саме в тому напрямку дрейфувала повстала проти комуни Група військ.

До зимівника, що належав пасічникові Глухенькому (своякові П’яти), вони під’їхали ополудні. Це була затишна балка, засаджена липами та акацією, зручна для такої зустрічі тим, що її довкілля проглядалося через поле на далеку відстань. На дні балки стояло кілька невеличких господарчих будівель, огороджених плотом, та з півсотні вуликів, розкиданих поміж деревами старого яблуневого саду, що вже скинув із себе листя.

Виставивши варту з дев’яти своїх охоронців довкола урочища, отамани під’їхали до дерев’яної, критої ґонтою хижі. Біля дверей їх зустрів пасічник Глухенький — уже підтоптаний чоловік з байдужою посмішкою на твердому, як жорна, обличчі. На вітання приїжджих він навіть не кивнув головою, наче боявся струсити з лиця свою закам’янілу посмішку. За якоюсь химерною примхою долі пасічник Глухенький був глухонімий, і це, казав П’ята, непогана, як на теперішні часи, познака для чоловіка, в якого можна заховатися від людського ока.

Без запізнення, майже рівночасно з ними прибув Несміянов, теж із трьома ад’ютантами, але двоє з них зупинили коней в акаційках, далі за плотом, а один під’їхав до зимівника разом з командиром. Ангел його відразу впізнав — це був один із відпоручників Несміянова, з якими він зустрічався в Козятині.

Щодо самого командира, то всі його розпізнали здалеку за широчезною у плечах кавказькою буркою (точнісінько такою, як у Ангела) та довгоногим вороним дончаком. Головнокомандувач Групи військ Несміян (так він себе назвав) виявився молодим, енергійним чоловіком, з якого аж хлюпало хмільне простакувате завзяття. Чорна клинцювата борідка та невеличкі, закручені вгору вуса нагадували, що він ще недавно був червоним командиром, однак Несміян усім своїм виглядом показував на «простого хлопця», у котрого що на умі — те й на язиці. Здавалося, він пишався цією простотою і, не збираючись нікому підігрувати, підкреслював її на кожному кроці. Уже в зимівнику, знявши бурку й невимушено кинувши її на жердку, Несміян назвав себе невиправним хохлом і, розмовляючи російсько-українською мішаниною, похвалився, що колись він теж був повстанським отаманом, тому вони швидко знайдуть спільну мову. Він уже встиг порозумітися навіть з галичанами, котрі стояли на шляху їхнього просування біля Чуднова, але після переговорів пропустили Групу в напрямку Сквири. Більше того, галицький командир корпусу полковник Вольф клопотав перед вищим командуванням про перевезення Групи до Козятина залізницею, проте в галичан забракло вагонів. Як-не-як, ішлося про транспортування двох тисяч людей і п’ятисот коней.

У зимівнику пахло медом, вощиною, тут і там на лавках стояли старі потемнілі рамки, лежали кружки перетопленого воску, криві пасічницькі ножі, димар, сітчана бджолярська маска. Увесь куток біля мисника займала медогонка — велика дерев’яна діжа з майже криничною корбою.

Коли сіли до збитого з неструганих дощок столу, Ангел, перш ніж перейти до головного, сказав, що йому видається, ніби вони з Несміяном десь уже зустрічалися. Він не пригадує?

Несміян ясними очима подивився на Ангела.

— Єслі скажете де, то, може, спомню.

Ангел сказав, що вони могли бачитися торік у Конотопі, коли звідти викурювали гетьманців разом із німцями. Тоді на залізничній станції метушилося багато отаманів.

Несміян погодився, що таке могло бути: на той час він очолював партизанський Ніжинський полк. Він не сказав, що полк був червоним, але зараз це не мало особливого значення. Тоді й «курінь смерті» отамана Ангела називався червоним.