П’ята похитав головою і на мигах запитав, чи не вип’є він з ними чарку. Глухенький зморщив носа й пішов до дверей. Біля порога він зупинився, потім, обернувшись, подивився на Марусю. На його обличчі знов з’явилася чудна, ледь помітна посмішка. Він знаками ще раз припросив Марусю частуватися медом.
Вона взяла ніж, відрізала від щільника маленький шматочок і, поклавши його на язик, приплющила очі — показала пасічникові, як їй солодко. Він радо закивав головою, потім щось «промовив» руками й пішов надвір.
Було дивне відчуття. Маруся подумала, що пасічник Глухенький сказав їй зовсім не те, що вона зрозуміла з його жестів. Чи, може, хотів сказати. Маруся вже готова була вийти слідом за ним, але їй здавалося, що всі здогадаються, чому вона так швидко схопилася з місця. Дивне то було відчуття. До того ж Несміян, наповнюючи чарки, раптом сказав таке, що вона затримала віддих.
Він сказав, що недалеко відсіль проти денікінців стоїть ще один галицький корпус. Він, Несміян, уже налагодив з ним зв’язок. Цілком можливо, що його Група військ матиме спільний фронт з галичанами.
Часом одне слово може змінити ставлення до людини. Маруся подумала, що, якби Несміяну зголити бороду, а кінчики вусів опустити вниз, він був би красенем.
Вона таки залишила чоловічу компанію і вийшла надвір.
Небо було захмарене, але ці високі хмари вже не захищали землю від холоду. Пасічникові Глухенькому незабаром доведеться заносити вулики до зимівника. Бджоли давно вже не робили обльоту, завмерлі вулики здавалися порожніми, хоча життя в них ніколи не припинялося. Бджоли навіть узимку не впадають у сплячку, лише збиваються докупи, щоб гуртом тримати тепло.
Але в балці було затишно й тихо, як у вусі.
Підійшовши до старої розкарякуватої яблуні, що густо натрусила під собою зчорнілого листя, Маруся знайшла в його шелесткому настилі вологе червонобоке яблуко. Воно було влежане й напрочуд смачне.
Вона аж здригнулася, коли сажнів за п’ять побачила пасічника Глухенького. Побачила його зі спини. Присівши навпочіпки, він припав вухом до стінки вулика.
Маруся якийсь час не могла зрозуміти, що її так стривожило. Звична річ — пасічник слухає, як гуде-ворушиться бджолина сім’я.
Мамо рідна, що ж він, глухонімий, міг там почути?
Маруся тихенько свиснула. Пасічник не озирнувся.
Вона стояла доти, поки він не підвівся і не обернувся в її бік.
— Гудуть бджілки? — спитала Маруся.
На його твердому обличчі лежала байдужа, безбарвна посмішка. І невідомо було, до кого він посміхається — до неї чи сам до себе.
На початку падолиста вдарили такі холоди, що вода в річках потекла повільніше. Навіть Тетерів, який гнав свої води майже з гірською бадьорістю, притих у холодних скелястих берегах, наче от-от мав схопитися льодом. Його права притока Білка, уповільнивши плин, стала такою прозорою, що на її піщаному дні було видно смугастих окунів.
Саме недалеко від Білки, в Радомишльських лісах, ближче до села Забілоччя Марусині козаки облаштували землянку: не так для того, щоб жити, казав Санько Кулібаба, як для того, щоб грітися. Однак усі не помістяться, а кому припече — матиме де просушити онучі.
Усім не годилося знати, де та землянка. Кому дуже треба, хай сам собі вириє, казав Санько Кулібаба. Інакше не можна, бо кожний повстанчий загін мінливий: одні приходять, другі відходять. Так було й у них: починалася оранка — людей меншало, закінчували сіяти — більшало, у жнива знов багато відходило, а тоді прибували.
Кістяк тримають такі, як Санько. Додому йому вже дорога заказана. Хіба вночі який раз навідається, а так — ліс його хата. Большевики вже за ним питали. Вони, сучі діти, повернулися до Радомишля ще у вересні. Якийсь час, поки збиралися на Київ, у містечку навіть стояв штаб комдива Федька[61]. Гарний Хведьо, гарно й зветься, сказала б Санькова бабуня Киля: в одному слові й ім’я, і фамілія, й прізвисько. Може, через того комдива Федька москальні тоді напливло сюди більше, ніж комарів у Чортовім лісі. Але їм усе було мало — давай ще тутешніх хлопців мобілізовувати. Ніхто до них сам не являвся, наїжджали на села й рекрутували силою. Раз були назбирали в Ганнополі, Моделеві, Чайківці, Заньках, мабуть, із сотню парубоцтва (це тих, що чухалися на печі), посадили, як баранів, на підводи й повезли валкою на Радомишль. На передньому возі їхав сам начальник повітової міліції Курчинога (теж гарно зветься, сказала б Санькова бабуня Киля), біля нього сиділо ще три міліціонери, причому один із них тримав червоного прапора, наче їхали вони не до прийому, а до комдива Федька на весілля. За ними на двох десятках підвід тряслися рекрутовані сірі свити, а на задньому возі сиділо шестеро червоноармійців у дзьобатих ганчір’яних шоломах і в шинелях з червоними поперечниками на грудях.
Весело їхали, тільки в грабині, де валка якраз завернула до лісу, впоперек дороги чогось лежав товстелезний граб, наче його буревієм звалило. Ще як їхали з Радомишля, то не було тут ні граба, ні вітру, а це тобі маєш — лежить. І не об’їдеш його, й не переступиш, почухав за вухом начміл Курчинога і, скочивши з воза, наказав рекрутам, аби прибрали з дороги дерево.
Сірі свити, раді старатися, позлізали з возів, кинулися прибирати дерево, аж тут їх спинили.
— Не треба! — почулося з лісу. — Ви вже приїхали.
Курчинога був не з лякливих, відразу подав команду до оборони, та Санько його першого тут-таки й поклав упоперек дороги, як того грабочка. Решта міліціонерів одразу підняли руки, а червоноармійці, зашпортуючись у довгополих шинелях, кинулися тікати на той бік дороги до лісу, бо яка ж тут оборона, як не видно, хто та звідки стріляє.
Їх усіх шістьох спровадили до небесної канцелярії, а міліціонерів, котрі не чинили спротиву, Маруся звеліла відпустити. Правда, сказала, щоб спершу їм усипали добрих нагаїв, тільки, хлопці, я вас прошу, не скидайте з них штанів, так відлупцюйте, сказала Маруся, бо, якщо по правді, вона соромилася покарань на голе тіло.
Сірі свити підтюпцем подалися на свої села, дехто хотів пристати до соколовців, але Маруся порадила їм ще трохи подумати на печі — згарячу вона нікого не приймає, справжній козак приходить до неї з конем і зі зброєю, а не приїжджає на возі під червоним конвоєм.
Після того радомишльські большевики все, що робилося проти них у повіті, списували на «банду Марусі», і навіть тоді, коли комдив Федько повів свою дивізію на Київ, у Радомишлі лишився червоний гарнізон. Та й інші большевицькі частини то одна, то друга наскоками навідувалися до повіту, тому командир Осназу[62] Мозолін, колишній моряк-балтієць, а тепер чекіст, що очолив особливий кінний відділ 12-ї армії, цілком слушно звітував Реввійськраді:
«Борьба с бандитизмом ведется в уезде совершенно бессистемно. Части, присылаемые в Радомышль, часто меняются без всякой на то пользы. Причем замечено, что кто бы не приезжал, ни одна из частей не оставляла хорошего впечатления, а, наоборот, своими поступками и действиями дискредитировала власть. Например, выезжая в села якобы для профилактики бандитизма, красноармейцы доводили селян до крайних возмущений, каждое село сетовало, что насильно отбирают вещи, как-то: белье, верхнюю одежду, полотно, сало, обувь и прочее. Бывали даже такие вопиющие случаи, когда политработник проводит воспитательную беседу с местными жителями, а в это время кто-нибудь из воинской части производит допрос селянина, и его публично бьют плеткой по лицу. Вот почему такое настроение у селян, вот почему они поддерживают бандитизм…»
Далі Мозолін, звітуючи Реввійськраді 12-ї армії, писав, що «само имя Маруси стало пугалом для всего края», і немає нічого дивного в тому, що безсистемні наскоки червоних частин не можуть нічого зробити «с этой зарвавшейся бабой». Маруся дуже грамотний і кмітливий ворог, писав уже стриманіше Мозолін, за освітою вона вчителька, банда має яскраво виражене політичне, петлюрівське спрямування. Маруся дуже обережна, приймає в загін тільки тих людей, у яких упевнена, оточила себе трьома відданими бандитами, через яких дає розпорядження іншим членам шайки, поділеним на окремі дрібніші загони. Серед сільських жителів (і не тільки) має мережу інформаторів. Дізнавшись про наближення військових частин, банда Марусі розпорошується по лісах, ярах, хуторах, немов випаровується, а через кілька днів з’являється в іншому місці, причому це може бути далеко за межами повіту. Тому подальші спроби впіймати отаманшу, підсумовував Мозолін, будуть малоперспективними «без внедрения в ее ближайшее окружение нашего агента-осведомителя». Поки не буде успішних розробок у цьому напрямку, він, Мозолін, вважає присутність Осназу в Радомишльському повіті недоцільною.