Маруся оголосила ширшу збірку в лісі, що підступав до містечка із двох сторін, облаштувала свій штаб там-таки в Батиєвому урочищі, а в неділю зранку сама пішла в розвідку. Зодяглася, як сільська дівчина, в сіренький сачок[69], хустину закутала низько на очі, поклала в кошик півкопи[70] яєць і пішла немов на базар тією дорогою, що вела від села Озеряни до Брусилова.

Ранок був сонячний, але холодний, досвітній приморозок навіть прихопив калюжі тонким льодком. Містечко жило своїм звичним життям; Марусю давно дивувало, що, незважаючи ні на яке нашестя, люди так само сходилися на торговицю, базарували, справляли весілля, хрестини, гуральні гнали горілку (солодку брусилівську оковиту колись знали навіть у Києві), чинбарні чинили шкіру, дігтярні смерділи дьогтем, триповерховий Дриговий млин тепло пах борошном, і все те виблискувало проти холодного сонця черепичними дахами, яких у цьому містечку було більше, ніж де, адже брусилівська цегельня випалювала найкращу в повіті черепицю і під нею червоніли навіть дерев’яні воловні, що стояли по лівий бік од гуральні.

Маєток Синельникова стояв у старому липовому парку якраз обіч тієї дороги, що вела від Озерян до середмістя. Великий цегляний дім з прибудовами був обнесений червоним муром, наче тут зводилося не житло, а фортеця, і хоч господар давно накивав звідси п’ятами, саме тепер на вході до садиби біля залізної брами чатувала військова сторожа — два вартові у сірих шинелях і кашкетах з червоними зірками. Дуже кумедний вигляд мав один із цих стійчиків, бо до його шинелі зовсім не пасували лапті з обмотками. То були навіть не солдатські обмотки, а грубі суконні онучі, обмотузовані на литках сирицею.

З вигляду це були незлостиві хлопці, ніякі не китайці й не мадяри, звичайні кацапчуки, які навіть зраділи, коли наївна сільська дівчина підійшла до них ближче й завела розмову. Вона запитала у «роднєнькіх», чи не доводилося їм зустрічати такого собі Івана Петрова, це її брат, червоний командир, але вдома про Івана давно вже не чули — чи хоч живий? Ні, вони не знають командира Івана Петрова, сказали червоноармійці, але можуть розпитати про нього у своїй частині, і якщо «мілашка» прийде до парку ввечері, то вони дещо знатимуть. Ох, чим же я вам віддячу, сказало наївне дівча і вже хотіло було пригостити «роднєнькіх» яйцями, та передумало й забідкалося, що ввечері його не випустить з хати матуся, а от серед ночі воно могло б непомітно втекти з дому, хоч і боїться ходити ночами. Хіба що прийде удвох із подружкою. Це так сподобалося «роднєнькім», що вони обоє закивали головами — вночі буде найліпше, тоді вони вже звільняться від варти і, коли всі поснуть, вийдуть ген до тієї альтанки, що стоїть у закуті парку. Домовилися про зустріч опівночі, і Маруся пішла собі далі, пішла на міст через річку Здвиж, яка тут завжди була тихоплинною, а тепер від холоду стала іще повільнішою.

Ярмарок був не таким велелюдним, як годилося йому бути в неділю, ніхто не кричав і не згукував до товару, на торговиці не було ні коней, ні худоби, ні птиці, базарувальники перемовлялися майже пошепки, але і з тих перешіптувань Маруся довідалася багато. Поки вона обміняла у крамаря Янкеля півкопи яєць на стареньку картату хустку, то вже знала, скільки червоні запросили фуражу для коней, скільки загадали випекти хліба, яку мірку горілки замовили на вечерю для штабу. Цього разу гостювальники, слава Богу, не розквартировувалися по хатах, розмістилися в маєтку Синельникова, але трохи їх зупинилося і в волосній міліції, що ташувалася по той бік Здвижу в просторому, хоча й дерев’яному, будинку відставного капітана Алєксандра Пушкіна, котрий також здимів з містечка ще на початку війни. Воно трохи смішно, але цей капітан Пушкін справді доводився якимось прародичем поетові Алєксандру Пушкіну, бо саме до його предка Миколи Васильовича Пушкіна, колишнього власника цього містечка, поет приїздив у гості, і, кажуть, якраз тут, у Брусилові, він програв у карти поручникові Єршову свою казку про горбоконика, яку той потім видав за свою. Так оце в тому будинку Пушкіна цього вечора заповідалася весела гульня, бо, окрім восьми штофів горілки, було замовлено ще й грамофон.

Маруся пройшлася біля того дерев’яного теремка, де було програно в карти казку про горбоконика та Іванушку-дурника (тут їй сподобався різьблений ґанок, піднятий над землею: якщо під такий рундук підкласти соломи, то весь теремок спалахне як свічка, а великий вогонь уночі має свою особливу силу та враження), потім вона заблукала на дальній куток Тихі Верби, за яким у дубині «ненароком» набрела прямісінько на червону заставу. Однак тут москалики виявилися суворішими за тих, що охороняли Синельниковий маєток, — їхній командир, не вступаючи з Марусею в довгу балачку, сказав, аби «саплячка умативала атсюда па дабру, па здарову».

Маруся його послухалася і, поки дісталася до Батиєвого урочища, вже мала чіткий план нічної операції. Вона навіть пошкодувала, що зібрала забагато людей під Брусилів, бо це мусив бути блискавичний напад, який потребував не сотень, а кількох десятків козаків.

На ніч зривався вітер, небо знову захмарило, але негода партизанам часто була на руку. У лісовому ярку, де Марусин штаб розмістився на двох пеньках і колоді, було затишно. На коротку нараду вона запросила, окрім ад’ютанта Василя Матіяша, лише командира кулеметної сотні Матвія Яковенка та Івана Горобея. Діставши накази, вони пішли готуватися до операції, а Маруся ще покликала Санька Кулібабу й дала йому зелену картату хустку й спідницю.

— А це для чого? — не зрозумів Санько.

— Цієї ночі будеш моєю подружкою. Мусиш добре поголитися й перевдягнутися в дівчину.

— Яка з мене дівка? — вдавано образився Санько, передчуваючи цікаву роботу.

— Ще не знаю, — сказала Маруся. — Побачимо.

Опівночі вони вдвох підійшли до альтанки, де їх з нетерпінням ждали два «кавалери», і гарна чи погана дівка вийшла з Санька Кулібаби, але, перш ніж її розгледіти, залицяльник у лаптях дістав удар кинджалом у горло. Його товариш, що видивлявся на Марусю, навіть не встиг обернутися на тихий зойк. Вхопивши москаля за голову, Санько і його полоснув по горлянці, хоча зручніше було загородити лезо поміж лопатки. Але обидва джиґуни були в таких грубих шинелях, що Санько побоявся схибити й вирішив їх не колоти, а різати, як курей. Більше крові, зате менше шуму.

За липами виринула ще одна постать — це був Пилип Золотаренко. Вони із Саньком швиденько перевдягнулися в шинелі й натягли кашкети з зірками. Хоч як було гидко, але Санькові довелося ще й перевзутися в лапті. Вони підійшли до брами, не викликаючи підозри, бо вартові думали, що повертаються свої. Цього разу тут стовбичили два китайці, які навіть не спиталися «пропуск». Їх теж прибрали без жодного писку. Тільки Санькові стало ніяково від того, що китаєць, якому він вгородив кинджал у шию, навіть конаючи, не зводив з Санька очей. Ніби хотів запам’ятати його, щоб помститися на тому світі.

У парку від дерев почали відокремлюватися ще людські силуети, й незабаром до брами гусаком потяглося четверо козаків із в’язками ручних гранат (по три вкупі) та хлопці Матвія Яковенка з кулеметами «шоша» і «люїс». На подвір’ї було тихо, великі венеційські вікна хоромів Синельникова тьмяно поблискували проти нічного неба. Ці вікна ніби зумисне зробили такими широкими, щоб у них зручно було шпурляти бомби.

Козаки тулилися біля стін, чекаючи, поки всі займуть свої місця довкола будинку. На подвір’ї згущувалася напружена тиша, яка от-от мала розлетітися на шматки. Сигналом став брязкіт скла, коли Семен Помпа з усього розмаху запустив у шибку першу в’язку «мільсів», і ще до того, як вони розірвалися, в решту вікон теж полетіли гранати. Оглушливі вибухи один по одному струсонули будинком, разом із ними забряжчало скло, почулися крики поранених. Козаки, що метнули гранати, в одну мить відбігли до парку, звільняючи простір для кулеметників. Хлопці Матвія Яковенка сипнули з ручних скорострілів по вікнах і дверях, хоча з тих дверей ніхто не виходив, усе, що лишилося там живе, лементувало, стогнало й шукало, в яку шпарину забитися. Але й крізь гучну тріскотню та галас Маруся почула, що така сама атака з гранатами й кулеметами заклекотіла там, де стояв будинок волосної міліції. Дивна посмішка майнула в її розкосих очах, коли репання «мільсів» та стрілянина долетіли з-за Тихих Верб, де гніздилася ворожа застава. Цього разу Маруся вирішила не чіпати її до початку нальоту на маєток, щоб не сполохати основну силу ворога, — удачу обіцяв лише одночасний напад на всі червоні осідки. Нічна операція тривала кілька хвилин.