Знов потяглися незміряні ночі, жовті липкі вечори, а білого дня не було. Білий день йому навіть не марився.

Вона прийшла до нього вночі, він зрадів, що в темряві Маруся не побачить усієї тієї срамоти, в якій він карався. Та хіба лише він? Уся його армія опинилася в проваллі, половина її вже була під землею, без хреста й знаку, тисячі й тисячі стрільців знемагали в пропасниці, а ті, хто з останньої моці ще тримався на ногах, силкувалися зберегти жменьку війська у цілості, вирятувати його будь-якою ціною, бо ганьбу ще можна покутувати кров’ю, а загибель цілої армії не лишала жодної надії.

І він сказав їй так, як говорив йому Станімір:

— Ми ж не взяли ні їхніх погонів, ні хоругв, ні присяги…

— Це ваш вибір.

— Хіба вибір між смертю і шансом на подальшу боротьбу є зрадою? — спитав Мирон. Він і себе про це часто запитував.

— Виправдання важиться підсумком, — сказала Маруся. — Побачимо.

Дивно, що в темряві він виразно бачив її обличчя, бачив родимку над кутиком вуст, бачив, як тривожно блищать її очі. Його взяв острах, що вона зараз піде й він знов не встигне сказати їй те, що носив у собі давно.

— Зайченя… Я хотів тебе попросити…

— Кажи!

— Ми програли війну. Цю війну ми програли. Нас не вистачило на чотири фронти…

— Війну, може, й так, — сказала вона. — Але не боротьбу. Боротьба не має кінця без осягнення мети.

— Звісно. Тільки… я не хочу, щоб вони тебе вбили, зайченя. Тобі треба відійти з цього пекла. Ти ж хочеш, щоб моя душа мала спокій? Поїдь до моєї мами Марії у Дроговиж. Це недалеко від Миколаєва[72]. Мама тебе, зайченя, заховає у пазуху. Вона врятує тебе, ти перебудеш у неї лиху годину. А ще ліпше, коли станеш їй за дочку.

— Чому не за невістку?

— Не перебивай мене, зайченя. Спитаєш Марію Гірняк, вона живе біля церкви, і прізвище її у дівоцтві було Підцерковна. Ти знайдеш, ти дійдеш, ти ж умієш пройти там, де не вміє ніхто. Обіцяй мені, зайченя.

— Я не хочу без тебе.

— Згодом я тебе там знайду. Бігме.

Він присягнувся їхнім словом, сподіваючись, що вона на знак згоди відповість йому усмішкою, але Маруся не всміхнулася.

— Не знаю, — сказала вона. — Блискавка найчастіше вбиває того, хто втікає від неї.

Поява Марусі в Зозулинцях, де затримався на перемарші 2-й курінь 8-ї Самбірської бригади, не здивувала Осипа Станіміра. Він уже втратив здатність будь-чому дивуватися, на його вимученому обличчі лежала печать незгладимої туги й розгубленості. Розмовляли вони в напіврозваленій клуні, яка більше скидалася на хвилеве пристановище біженця-погорільця, ніж на військовий штаб. Осип сидів на снопі кукурудзиння й, посмикуючи свого правого вуса, повторював одне й те саме:

— Ми ж не взяли ні їхніх погонів, ні хоругв, ні присяги… Так вийшло…

— Могли б і взяти, — сказала Маруся. — Яка тепер різниця?

— А як могло бути інакше, якщо… обсадити, але не стріляти?.. Ми вимагали від Начальної команди дати нам ясні розпорядження. А у відповідь чули одне: тримайтеся, ніяких сутичок, провадяться переговори…

Маруся мовчала.

— Ви були тоді в Києві? — спитав Станімір, наче забув, що повстанцям заборонили входити в місто.

Але Маруся сказала:

— Була.

— Де?

— На Бесарабці. І біля Лук’янівської тюрми.

— Ну, то ви знаєте… — чогось зрадів Станімір. — Нам наказали обсадити найважливіші об’єкти, але не стріляти. Тільки перемовлятися. А як ся перемовляти з москалем, який знає лише брехати?

— Що тепер говорити? Я хотіла спитати…

— Його тут немає. Він у шпиталі.

Станімір, ще як тільки побачив Марусю, здогадався, що вона розшукує поручника Гірняка. Він не міг їй сказати нічого втішного, окрім назвати місце шпиталю. Маруся вже поривалася йти, але Осип притримав її за лікоть і знову завів своєї:

— Ми цілком автономні. Не взяли ні їхніх погонів, ні хоругв, ні присяги, тільки й того, що тепер не воюємо з ними. Направду це не військовий союз із денікінцями, а таке собі тимчасове замирення. Тактичний маневр, розумієте? Бо як воювати? Армію докінчує тиф.

Марусі здалося, що Станімір схибнувся. Він раптом сказав:

— Я б вам не радив туди йти.

— Куди?

— До лічниці.

— Чому?

— Бо ви його не впізнаєте. Я був там. На це неможливо дивитися. Та й небезпечно. Вам це вже ні до чого.

Станімір подумав, що вона його зараз ударить. Він був не проти. Йому навіть хотілося, щоб вона його вдарила.

— Прощавайте, пане сотнику.

Маруся вийшла надвір, де її дожидав сірий.

Станімір вискочив услід за нею і, гарячково риючись у кишені, майже закричав:

— А оце ви бачили?

Він тримав за бирку ключа, який коливався в його руці, як маятник. Це був звичайний замковий ключ з плескатими зубцями на кінці металевого стрижня.

— Не розумію, — сказала Маруся.

— Це ключ від київської Думи. Ми взяли її, Київ був наш!

Маруся скочила на сірого й погнала в бік поля.

Станімір дивився їй услід, аж поки Маруся не сховалася за пагорбом.

Нерви його розпряглися. Станімір заплакав.

Шпиталь містився в приміщенні, яке найменше годилося для лікування тифозників. Це була спіжарня[73] давно покинутого фільварку, нашвидкуруч пристосована під лазарет. У відгородженому дощаною стіною передсінку тулилася вся «канцелярія» шпиталю, де Маруся застала одним-одного лікаря. Зодягнутий у військовий плащ поверх халата, він спав за столом, поклавши голову на схрещені руки.

Прочинивши ще одні двері, вона зайшла до приміщення, де лежали хворі. Це була обитель самої смерті. У темній величезній коморі Маруся не побачила жодного ліжка, напівживі подоби людей лежали покотом на долівці, застеленій соломою, що від сирості й нечистот стала вже перегноєм. Не було чим дихнути: змішаний сморід блювотини, поту й сечі завис тут хмарою випарів. Стрільці лежали в мундирах, прикриті плащами, шинелями, ряднами, які не рятували від холоду, бо весь лазарет опалювала однісінька залізна пічка з виведеним крізь розбите вікно димарем. У ще одному вікні розбита шибка була заткнута тією-таки соломою.

Стогони, марення, крики й шепотіння непритомних людей зливалися в моторошне ячання суцільного болю і відчаю. У сутіні всі хворі були на одне лице, але серед них Маруся не бачила того, яке за версту розпізнала б у темряві. Її також ніхто не впізнав, не кликав, лише якась обстрижена мара зіп’ялася на лікті й, світячи біснуватими очима, заверещала:

— Що ви, гаспиди, наробили? Він же любив мене за косу, а ви її відтяли!

Маруся лиш тепер здогадалася, що серед хворих вояків опинилася тифозна жінка. Поруч неї лежав на соломі жовтий, як глина, стрілець, але йому було байдуже, де він і біля кого.

Лихе передчуття, яке давно млоїло Марусю, пробрало її морозом.

— Мироне! — тихо покликала вона, розглядаючись навсібіч і тамуючи віддих. — Мироне!

Але її голос так само злився з ячанням невтолимого болю й розпуки. Ніким не почутий, без надії на відповідь. Мирона тут не було.

— Він любив мене за косу… — скімлила обстрижена. — Він пішов…

— Хто? Хто пішов? — перепитала у неї Маруся. — Мирон?

— Не знаю, як його звуть. Коло мене лежав, а тоді пішов.

— Куди?

— Додому, — сказала обстрижена. — Туди, куди Бог послав.

Маруся повернулася до передсінка, де за столом у тій самій позі спав лікар, впустивши голову на схрещені руки. Вона навмисне стукнула дверима, щоб його розбудити, але він не поворухнувся. На мить Марусі здалося, що цей чоловік мертвий. Вона з острахом поторсала його за плече.

— Пане докторе…

Він поволі підняв голову й подивився на неї відсутніми очима. Вони, його запалені очі, були червоні не від безсоння. Бідолаха й сам був хворий. Він спробував підвестися, але не зміг.