Ростик вийшов, але Мілі його погляд не дістався – його перехопив натовп схвильованих одногрупників, які обступили хлопця й один поперед одного почали закидати питаннями й вигуками. Міла чекала, але те чекання було надто витонченими тортурами для її й без того стріпаних нервів.

Боячись остаточно злетіти з котушок, вона встрибнула у відкриті двері, коли наступний одногрупник із виразом полегшення вийшов з аудиторії.

Тоді вона ледве натягла на «задовільно». Відповіла добре, але відсутність конспекту стала нездоланною стіною між нею й гарною оцінкою. Дивно, що професор узагалі дозволив їй відповідати, та, певно, її попередній вчинок укупі з виснаженим обличчям трохи його розчулили. Ростик отримав «добре», що вважав для себе досягненням більш ніж достатнім, і без заперечень піддався на вмовляння товаришів негайно це відсвяткувати. Коли Міла вийшла в напівпорожній коридор, його вже там не було.

Тож Мілині почуття отримали відстрочку. Але наступного дня в гамірній аудиторії перед черговою консультацією вона знову вся тремтіла й задихалася. А Ростик, увійшовши, як завжди, в оточенні своєї свити, розмито привітався до присутніх, тільки злегка ковзнувши стрімким поглядом по партах, і всівся на своє місце. Тільки раз, коли Міла нервово пиляла ручкою сторінку порожнього зошита, гублячи очі в його клітинках, їй на мить здалося, що Ростик збоку її роздивляється. Але коли дівчина підняла голову, він дивився в інший бік, і вона швидко змирилася з тим, що їй лише здалося.

Через кілька днів вона знайшла в себе на парті свій горезвісний конспект. Через півгодини, виходячи з корпусу, Міла з розмаху викинула його в смітник.

Ще через тиждень вони групою святкували закінчення сесії. Пили, танцювали, сміялися. Міла також трохи пила, трохи танцювала, трохи сміялася, після чого безсило пролежала всю ніч, не в змозі заснути, дивлячись у стелю.

Сесія пройшла, залишивши відлуння гучних подій і тихий відгомін невиправданих сподівань. Міла поїхала додому. Її сестра Поля була вагітною, а мама потребувала її допомоги й повної моральної віддачі.

13

– І що ж нам робити з цим хлопцем? – вимовив сірий чоловік, замислено схилившись.

Кілька таких самих сірих чоловіків стояли колом, однаково схилившись над чимось. У всіх були босі ноги, а на голові в кожного притулився сірий чудернацький капелюх. Усі мовчали.

– У кого які будуть пропозиції? – продовжував той, що говорив, та у відповідь отримав те саме замислене мовчання.

– До сірих йому ще зарано, це зрозуміло, – розмірковував уголос доповідач, не знайшовши поки що підтримки. – До білих – уже пізно. Але зависнути посередині він також не може. Що ж нам робити? – повторив він своє питання більш наполегливо.

На обличчях кількох сірих промайнула збентеженість. Усі продовжували затято мовчати. Тільки один наважився подати голос:

– Заберіть у нього трохи пам’яті та відправте до білих, – порадив чоловік із найстарішим капелюхом.

– І цього йому, думаєш, вистачить? – підняв брову старший.

– Коли вдариш менше, ніж потрібно, завжди можна виправити помилку. Коли вдариш більше, ніж достатньо, зайвого вже не забереш! – відказав сміливець. – Дайте йому такого самого, як і він. А ще краще – дайте йому дівчину: у дівчат завжди драм більше.

– Не знаю, що з цього вийде, але іншого рішення я не бачу, – підсумував доповідач. – Та… ініціатива карається, Сорою, – візьмеш його собі!

14

Того, що Ростик їй подзвонить, дівчина і в кращі часи не могла уявити. Вона всю себе віддавала дитині, заради якої, судячи з усього, ніхто, крім неї, не збирався жертвувати ні силами, ні сном, ні часом. Міла навіть не наважувалася бажати іншої приємності, як аґукання коло маленької мордочки. Ну, хіба ще тільки півгодини гостювання в Лейли. Тому коли Ростик подзвонив, вона просто заніміла.

Після перших пустопорожніх слів ввічливості він раптом сказав:

– Я хотів спитати тебе щодо того конспекту…

Мілі здалося, що в цей момент її серце можна було почути на тому кінці дроту.

– Мені розповідали, що в армії не дуже весело, – почала тараторити вона ту нісенітницю, яка перша лізла в голову. – Що там голод, холод, знущання… що там здоров’я підривають… деякі навіть віку собі вкорочують…

– Я знаю, – перебив він.

Не встигло в Мілиній панічній голові пронестися питання, що ж саме він знає, як хлопець тихо й лагідно додав:

– Дякую тобі. Справді! Для мене такого ще ніхто не робив.

Міла отетеріла й намагалася втямити, чи це насправді, чи їй сниться. Ростик запитав:

– Чому після того, як я повернув тобі конспект, ти зі мною не говорила?

– Я не… ти ж зі мною сам не говорив!

– Я дещо поклав тобі в конспект. І чекав якоїсь реакції.

– Я… – запиналася вона, – викинула його відразу, як знайшла.

– Тоді ясно, чому ніякої реакції не було, – прийняв таку відповідь Ростик.

Міла ладна була розплакатися.

– А що там було? – із застиглим серцем запитала вона. – Ти ж через це подзвонив?

– Що вже зараз про це говорити, – вразив він Мілину потаємну надію.

Але відразу по тому влучив простою фразою їй у саму душу:

– Просто хотів почути твій голос…

З того дзвінка все почалося. Телефонний роман чи зв’язок двох душ – хай там як назви, для Міли це була жменька щастя з кнопками, буквами на екранчику та рідним голосом із динаміка.

Ростик часто їй дзвонив. Іноді розказати якусь бувальщину, іноді пожалітися, як йому сумно, інколи для того, щоб просто привітатися, ідучи вулицею у справах. Для Міли ці короткі дзвінки були цілим життям. Довгі дні й безсонні ночі проходили в очікуванні кількох хвилин телефонної розмови. Але після тих кількох хвилин вона ладна була повірити, що якби захотіла, то змогла б злетіти в небо.

Іноді розмови були довгими. Тоді Міла встигала розповісти йому дещо про своє життя, про жалі, про давні та свіжі негаразди. Ростик при цьому зазвичай скрушно мовчав, після чого завжди повторював:

– Моя бідна дитинка! Якби я був поруч, то заступився б за тебе й нікому б не дозволив тебе кривдити!

Такі слова змушували Мілу забути все погане й почуватися королевою.

Незважаючи на всю наснагу, яку Міла отримувала від цих телефонних розмов, іноді їй просто до болю хотілося побачитися з Ростиком. Та він жив далеко, між ними була ціла область. Як він пояснював, приїхати до неї в гості він дуже хотів би, але не може вирватися, бо допомагає батькам у справах.

– Але не засмучуйся, – заспокоював він, – скоро наступна сесія, і ми побачимося! Я й сам уже не діжду, щоб нарешті зустрітися. Я хотів би з тобою про дещо побалакати віч-на-віч, дивлячись на тебе, а не в телефон.

Міла завмирала при думці про цю таємничу розмову, яку він до неї має, але по телефону, крім туманних натяків, більше нічого від нього не почула.

На ту сесію Міла спізнилася. Насилу витримавши злощасні два дні домашнього арешту, вона вийшла з потяга в місті своїх найбільших сподівань, мало не присідаючи від ефекту пурхання метеликів у себе в животі. Ростик зустрів її з квіткою і маленьким подаруночком – статуеткою у вигляді дівчинки з бантиками, яка, ставши навшпиньки, намагається дотягтися до склянки на занадто високому для неї столі.

– Це на згадку про нашу першу зустріч, – знічено пояснив він і чмокнув Мілу в щоку.

Така маленька дрібничка, один лише цнотливий поцілунок, але цього вистачило, щоб Міла впала в прострацію. Решту дня вона проплавала, мов п’яна. Якщо б її тоді спитали, чи небо рожеве, вона б відповіла, що рожеве. Якби показали статую й сказали, що то інопланетянин, вона погодилася б. Якби їй вказали на Ростика й запитали, чи це не янгол спустився з раю, щоб її розрадити й заступити від смутку, вона підтвердила б це, не роздумуючи.

Того дня вони не поїхали в інститут, а тинялися сонячними засніженими вулицями, які так і вабили безтурботною ошатною романтикою. Покаталися на ковзанці, повалялися в снігу і врешті заскочили до маленької затишної кав’ярні, щоб зігрітися і втамувати вовчий голод. Мліючи від споглядання усміхненого до неї обличчя, від тепла його рук, від намагань зігріти її холодні руки, від нереальності всього сьогоднішнього дня, Міла усвідомила, що збрехала тоді Лейлі: вона сліпо й палко закохалася в цього хлопця.