15

Я припхався до Лейли на подвір’я і всівся на знайомому стовпі, де полюбляла сидіти Третя. Чорти б її вхопили, ту жіночу натуру, але навіть на нашому рівні вона дається взнаки. Хоч мені зараз по цимбалах, як та Третя виглядає.

Ну і вправно в неї виходить однією фразою змішувати мене з придорожньою пилюкою й псувати настрій! Із Сороєм було якось легше. Незважаючи на всі його недомовки, він видавався не таким… закрученим. Але не буду надто випинатися, бо, попри все сказане, її присутність у моєму просторі мені подобалася.

Це не так легко пояснити, але якщо порівняти мій простір із морем (яке мене чомусь досі і хвилює, і заспокоює одночасно), то присутність Сороя буде схожа на валун біля берега: не сказав би, що він заважає (бо що він може зробити проти тебе?), але й задоволення від нього ніякого, бо ні розбити, ні посунути його несила, хіба тільки за кілька десятків років биття об нього можна стесати гострі краї. З ним просто мусиш рахуватися, бо він є там, де він є, і по-іншому не буде. З Третьою трохи складніше. Вона як риба у твоїх хвилях: ти ніколи не знаєш, де вихлюпне цього разу. Вона може бісити тебе пронизливістю й дражнити невловимістю… Та її присутність робить тебе багатшим.

Я бачив, що встиг до неї звикнути і – щоб мене грім побив! – буду за нею сумувати. Як завжди, я не міг у собі розібратися. А ще треба розібратися з Мілою!

У якийсь момент я відчув, що маю сусіда. На стовпі поруч сидів дідок із сивою бородою, але з молодими усміхненими очима. Він по-турецькому підібгав під себе босі ноги, полотняна торба, що висіла в нього через плече, теліпалася десь внизу біля хвіртки. На вигляд мав років сімдесят, але я знав, що то зорова омана – обліковці не рахують віку і не змінюються. Тільки я не міг пояснити, чому одні – як я з Третьою – з’являються тут молодими, а цей вродився із сивиною та зморшками.

Я його бачив уперше, але мені не треба було пояснювати, хто це.

– То ти переїжджаєш? – спитав мене Сьомий.

– Мабуть, – неохоче підтвердив я. – Що ж іще залишається робити? Залишив Мілу на мить без нагляду – і от маю! Тепер доведеться цілодобово її стерегти… Хоча не знаю, чим це допоможе.

– Так, так. Третя казала, – а тепер я й сам бачу, – що ти якийсь… не заспокоєний. Чесно кажучи, я вперше бачу такого замороченого білого! – Сьомий поцокав язиком, показуючи, що не дуже схвалює таку мою поведінку. – Ти б спробував трохи пригальмувати, спокійно роззирнутися, – радив він. – Якщо похапцем кидатимешся в різні боки, то можеш проґавити те, що шукаєш.

– Коли ж роззиратися? – кипів я. – Поки я пригальмовуватиму, вона собі життя зіпсує! Треба щось робити!

– А ти звідки знаєш?

Я мовчав, бо нізвідки.

– Ти спробуй подивитися на все з іншого боку, – продовжував Сьомий. – А якщо ти мусиш не щось зробити, а дещо усвідомити?

Я замислився над його словами. Мені не давала спокою думка: «А що, як я надто довго буду це щось усвідомлювати? А що, коли я взагалі не здатен усвідомити того, що потрібно? Чи ж не краще намагатися бодай щось робити – може, хоч випадково втраплю, куди треба?»

– Ви давно серед обліковців? – спитав я в Сьомого.

– У рази давніше, ніж ти, – відповів той і обережно поправив білого капелюха, ніби то була корона.

– А вам не випадало до когось… ну… прив’язатися більше, ніж хотілося б? – запитав я, сподіваючись знайти в цього діда відповіді на наболіле.

– Ні. І наскільки я знаю обліковців, – а я їх знаю дуже багато, – нам узагалі не притаманні такі почуття. Це привілей людей.

Я заплутувався – чим далі, тим більше.

– А мені здається, що я щось таке відчуваю! – заперечив я йому.

Сьомий звів брови й трохи поміркував.

– Ти дійсно не такий, як ми всі, – врешті зробив він висновок. – Мабуть, ти і справді можеш щось таке відчувати.

– А чому не такий? – захвилювався я.

Сьомому знову знадобилося трохи часу на роздуми, але й тут він знайшов, що відповісти:

– Точно не знаю, але скидається на те, що в тебе більше досвіду. І через це тобі важче, ніж нам усім.

– Оце так заспокоїли! – вигукнув я майже в розпачі. І без того важко, а тепер, виявляється, ніхто не має такого досвіду, щоб мені щось порадити!

Але Сьомий, мабуть, недарма прийшов у наш світ у подобі старого діда – якщо моєю особливістю був досвід, то його, певно, не обділили мудрістю. Він промовив:

– Моя тобі порада: не метушись. Ти ж сам бачиш, що твої смикання ні до чого не приводять. Заспокойся і спостерігай.

– Добре, – неохоче погодився я, не маючи вибору. – Спробую.

Третьої я так і не дочекався. І хоч як було прикро, розвернувся й пішов. Від Третьої. До Міли.

16

– Це буде твоя кімната, – сказав Славко, ставлячи Мілину невеличку валізу біля ліжка.

Хоча він і був у себе вдома, виглядав хлопець не менш скутим, ніж його новоспечена дружина. Але виправдовуватися цим, на відміну від мовчазної Міли, не міг. Він був сильним чоловіком поряд зі слабкою жінкою, був хазяїном, який повинен потурбуватися про благополуччя своєї гості, і, врешті, був тим негідником, який задля власних інтересів украв у юного створіння цілий шматок молодості.

Так, він нічого від Міли не вимагав, окрім проживання під спільним дахом та обіцянки тримати рот на замку. Він не зв’язував їй рук ані розпорядком дня, ані втручанням у її спілкування з іншими людьми – і навіть спеціально наголосив, що не проти, щоб вона зустрічалася з іншими хлопцями з умовою, що не маячитиме з кавалером перед його знайомими. Але чомусь йому здавалося, що вона не зробить жодного зайвого руху й терпітиме своє затворництво з благочестям черниці.

Тож, як не крути, Славко був скрізь цій дівчині винен. І найменше, що він мусив для неї зробити, – це допомогти якнайшвидше тут прижитися.

– Усім, що тут є, можеш користуватися на власний розсуд, – повідомив він. – Якщо хочеш, можеш навіть зробити перестановку… якщо тобі так буде зручніше…

Кімната була невеличка, але світла, чисто прибрана й звільнена від будь-яких хазяйських дрібничок. Славко відкрив геть порожні шафи й показав довгий ряд вішалок, висунув шухлядку комода і продемонстрував стоси нових рушників і постільної білизни. Насамкінець відкрив тумбочку і, трохи ніяковіючи, показав пакет із придбаними спеціально для Міли капцями, піжамою, халатом і навіть – дівчина аж зашарілася – із шкарпетками та нижньою білизною! Схоже, він ретельно підготувався до її приїзду, слідкуючи, щоб нічого не бракувало.

– Усе, що є в цьому домі, крім моєї кімнати й моєї полички у ванній, – у твоєму повному розпорядженні, дозволу питати не треба. Ну… розпаковуйся й відпочивай…

Не знаючи, що ще він може зробити, Славко потупцював трохи й пішов звільняти шафки у ванній кімнаті, до яких досі руки не дійшли.

Якось скуто й надто повільно виходило в нього перебирати речі у ванній. Руки були якісь нехвацькі, а голова – не зосереджена. Кілька разів він дістав зі сміттєвого баку ще повну пляшку з шампунем та цілий пакет вати, які чомусь там опинилися, а з шухляди йому довелося виколупувати упаковки від лез, які він начебто щойно викинув.

Облишивши цю невдячну справу, хлопець устромив у вуха навушники, сів на килимок, упершись спиною в душову кабінку, і почав вичавлювати дурні думки музикою Луї Армстронга та Майлза Девіса. Без цієї класики не можна було обійтися, коли доводилося втовкмачувати собі, що його особисті проблеми – то лише бур’ян придорожній порівняно з глобальними проблемами людства.

Та хоч і камінням закидайте за малодушність, але ущільнення до однієї шухляди у власному домі таки кепсько впливає на самовідчуття. Практично це означає, що тепер твій дім уже не той і ти тут уже не господар. Ще додайте те, що своїм домом Славко вже не міг назвати жодне місце на цій планеті – ні дідову хатину зі свого дитинства, яка вже була позбавлена душі, ні батьківський будинок, двері якого для хлопця були замкнені.

Тож Славко заплющив очі й продовжив відвойовувати останній куток біля душу, бо поки Міла сюди не зайшла, його ще можна було назвати цілковито своїм.