– Слухай, – наважився я, пропустивши повз вуха останнє зауваження. – Ти за мною сумувала?

Третя пхекнула.

– Я бачу, ти геть розкис! Поводишся точнісінько, як Лейла, коли… О!..

Вона врешті зрозуміла. Очі її розширилися, постава завмерла, а слова наче всі повтікали.

Якийсь час ми отак мовчки дивилися одне на одного.

Якщо існує у Всесвіті місце, де концентрується вся можлива надія, то це місце було тоді в мені. Якщо існує хтось, хто вирішує, яким цей Всесвіт буде найближчі тисячу років – то це Третя.

У цей момент я геть забув, хто я такий. Я майже був людиною.

Третя трохи подумала, потім вимовила:

– Ми ж обліковці! Ми не здатні на почуття!

– Здатні! – із серцем вигукнув я. – Я ж здатен!

Вона ще подумала й додала:

– Може, ти і здатен… не знаю, чому так вийшло… Але всі інші – ні!

Це була її відповідь.

Не треба більше слів, щоб збагнути, яким буде для мене Всесвіт…

Не знаю, як люди це витримують – почувати і не зустрічати взаємності. Але їм краще – вони люди. Вони ж усі здатні почувати, і є шанс, що колись ти знову станеш місцем концентрації надії. На відміну від мене…

За день до від’їзду в лікарню Мілу чекав сюрприз: у неї в хаті раптом з’явився її законний чоловік.

Надька мало не обімліла, на власні очі побачивши, за якого красунчика Міла вийшла заміж, але довго на нього витріщатися собі не дала – швидко зібрала Соньку та пішла з нею на прогулянку.

Трохи схудлий, але, як завжди, доглянутий та чарівний Славко щиро обійняв Мілу, як рідну, і вручив целофановий пакет. Зовсім приховати свого жалю від Мілиного вигляду на інвалідному візку він не зміг, але з усіх сил намагався показати, що для нього це нічого не міняє.

– Ти так поспіхом втекла від мене, що забула свої речі! – жартома насварив він її.

Міла зазирнула всередину й побачила ті самі шкарпетки й білизну, які так і лежали недоторкані в її тумбочці з того першого дня.

– Ти приїхав по розлучення? – прямо спитала вона.

Славко скривив гримасу й постукав пальцем по скроні.

– Бачу, у твоїй голові дурниць і досі більше, ніж розумних думок! – пожурив він дівчину за таке питання. – Ні, розлучення мені не потрібне! – відказав він і почав пояснювати здалеку: – Мій дід таки мав рацію: тільки одружившись, я зрозумів, що таке брати на себе відповідальність. І жодну справу не можна вести добре, не відчуваючи відповідальності за неї.

Міла згадала того старого сірого, якого показав їй Сорой.

– Я впевнена, він десь там тобою пишається, – сказала вона, від усієї душі бажаючи, щоб так воно насправді й було. Скільки ж іще тому сірому діду треба тремтіти над онуковими проблемами?

– Та я приїхав не хизуватися своїми досягненнями… – вів далі Славко. – Ти не здогадаєшся, на який підступ мені довелося піти, щоб роздобути в деканаті твою адресу! – танцював він околяса, видно, ніяк не наважуючись перейти до головного. – Уявляєш, у мене не було адреси власної жінки! Сором та й годі! Спочатку я думав, що ти просто пішла від мене, і вирішив тебе не чіпати. Потім надумав почути це від тебе особисто, а не заспокоюватися власними здогадками. І от… Твоя мати мені все розповіла…

– Не треба мене жаліти! – напружилася Міла.

– А я й не буду тебе жаліти! Ми будемо воювати! Я хочу заплатити за твою операцію і твоє лікування.

Міла б відмовилася, але розуміла, що мамині гроші ще знадобляться для Соньки. Тому вона просто подякувала.

– Але ти не мусиш брати моє здоров’я близько до серця! – уточнила вона, усе ще не розуміючи причини його приїзду.

– Я, взагалі-то, приїхав… – збирався із силами Славко. – Повертайся до мене! Повертайся додому.

Мілині великі очі стали ще більші, хоча, здавалося, це вже неможливо.

– Але ж ти і Злата… – У Міли якось не клеїлося все докупи. – Я думала, тієї ночі ви помирилися!

– Та ніч була спалахом відчаю, – присоромлено відказав Славко. – Ще однією спробою примирити ілюзію з реальністю.

Сидячи на потріпаному дивані перед скаліченою дружиною, хлопець нарешті поділився прозою свого життя. Розповів, як колись побачив гарну обгортку, уявив, що під нею дещо цінне, і ту ілюзію полюбив. Та мусив поплатитися за своє глупство.

– У нас зі Златою апріорі не могло скластися добре. І вона десь виявилася розумнішою за мене, коли вирішила не жертвувати своїми амбіціями заради заздалегідь приречених стосунків. Вона від початку бачила, що ми з нею живемо в різних світах. Я зрозумів це, коли зранку вона заговорила про гроші, а я навіть не схотів приготувати їй сніданок…

Славко пройшовся по кімнаті, дивлячись собі під ноги, потім знову примостився поруч зі збентеженою дівчиною з великими щирими очима.

– Проблема в тому, – продовжив він, – що тепер, коли бачу красиву дівчину, не можу стримати відрази, уявляючи, що й вона всередині як сміттєзвалище. Коли ж я дивлюся на тебе, то немов бачу воду: прозору, чисту, справжню…

Славко взяв руку дружини й прохально дивився в її зморене обличчя. Мілі шкода було цього гарного хлопця, який якимось дивом опинився біля неї, але якому біля неї не місце.

– Але ж ти ніколи не відчуєш до мене того, що відчував до Злати! – заперечила вона.

– А ти навряд чи зможеш покохати мене так, як Ростика. Знаю. Між нами справді не було тієї спопеляючої пристрасті, яка змушує втратити голову й зазвичай прив’язує чоловіка й жінку одне до одного. Але мені здається, що ні ти, ні я на таку вже не здатні. З нас обох досить попелу… Ми ж навчилися одне одного терпіти, одне одного розуміти, одне одного потребувати. Якщо ми цим знехтуємо, то нам залишиться хіба що податися в монастир…

– Дякую. – Міла взяла Славкову руку й приклала собі до щоки. – Ти зробив для мене більше, ніж сам сподівався. Тепер я знаю, як воно, коли про тебе турбуються. Але тобі доведеться викручуватися самому. – Вона відпустила руку й трохи від’їхала назад. – Ми не кохаємо одне одного, і було б помилкою вдавати, що це не так. Хочеться сподіватися, що ми з тобою залишимося друзями. Але дружину тобі доведеться пошукати в іншому місці.

Славко був розбитий і розгублений. Це був чи не єдиний раз, коли він був розгублений більше за Мілу. Але в нього вистачило совісті, щоб більше з нею не сперечатися.

– Знаєш, – додала дівчина за мить, – це добре, що ти навчився з кимось уживатися! Тепер тобі не завадить повірити, що ти здатен ще когось любити…

Поки Мілі робили операцію, у лікарняному холі чекало троє. Славко нарізав кола попід стінами. Надя нерухомо сиділа на дивані, уже годину читаючи одну й ту саму сторінку якогось журналу. Третьою могла бути Лейла, але в цей час їй потрібно було з’явитися в університеті.

Третього вони не бачили.

Сорой умостився на спинці дивана, на якому сиділа Надя, і незмигно стежив за дверима – так, наче знав, що там зараз відбувається.

– Я знову невчасно? – запитала Міла в чорноволосого обліковця.

– Ні, тепер тобі вже час, – лагідно відповів той.

– То я тепер сіра?

Дівчина оглянула себе – на ній досі був її старий одяг. Вона не знала, ким є тепер, але знову відчувала вже знайому невагомість.

– Ні, серед сірих тобі не місце, – повідомив обліковець. – Тебе чекають деінде.

– А де? Що там далі?

– Я не знаю. Тобі доведеться з’ясовувати це самій. – Він показав на своє зібране чорне волосся – чудернацького капелюха там уже не було. – Тепер нам не по дорозі.

Міла повільно рушила вперед. Хлопець у білому попрямував у протилежному напрямку. Відійшовши трохи, він зупинився й вигукнув їй услід:

– Знаєш, а ти мала рацію! Монети потрібні були не тобі, а мені! Купи не зрівнялися, але помогли мені знайти рівновагу…

31

Лейла ще здалеку побачила дві постаті: строго вбрану літню жінку з квітами в руках та маленьку дівчинку в рожевому кожушку та великій пухнастій шапці з помпоном.