Надя похитала головою, витираючи рукавами сльози.

– Від Полі, як завжди, прийшла есемеска, що вона «в ажурі».

Міла трохи подумала.

– Ти сумуєш за дядею Борею?

Надя спробувала цинічно посміхнутися, але цинізму в неї вже не вистачало.

– Ти знаєш, що, виявляється, у Бориса не одна я була такою «жінкою на стороні»? – схлипнула Надя, але не з болем, а з огидою. – Ні, він не вартий того, щоб я за ним побивалася!

Міла не була дуже близькою до матері, але трохи її знала й могла побачити, що Надя справді більше не пустить дядю Борю навіть до себе в думки.

– Що ж тоді? – запитала в матері.

– А хіба мало причин для сліз?! – із серцем вигукнула та. – Одну дочку я покинула, а те, що вона мені рідна, згадала тільки тоді, коли вона стала інвалідом і коли я вже не в змозі їй чимось допомогти… Іншу дочку – хоч одну з двох – я намагалася плекати й пестити, коли це випестила до того, що та покинула і свою матір, і свою дитину!

Надька притулилася скронею до столу і вже не схлипувала, а тільки помаленьку розхитувалася на стільці, намагаючись змиритися з тим, чого вже не зміниш.

– І чому розуміння речей до нас приходить так пізно? Так пізно, що вже нічого неможливо вдіяти й залишається прийняти це розуміння як розплату за свої гріхи.

Міла поклала руку Наді на голову й довго гладила її, як малу дитину. Хоч як дивно, саме в такій ролі вона вперше відчула, що ця жінка дійсно є її матір’ю, а вона – дочкою.

До них підповзла Сонька. Тримаючись за Мілин візок, зіп’ялася на ніжки і, простягнувши рученята, почала вимагати уваги, лепечучи своє коронне «ба-ба-ба!». Міла посадила малу собі на коліна.

– Як це неможливо нічого вдіяти? – вимовила дівчина. – Справді, мені та Полі ти вже мало чим допоможеш. Але ж хіба Сонька не варта того, щоб отримати твою нерозтрачену ще любов і набуту мудрість? І хіба ж це не буде найприємнішою розплатою за гріхи, яку тільки можна уявити?

Надя дивилася на Мілу із Сонькою так, наче вони вмить стали зовсім іншими людьми. Вона простягла руки до Соньки і взяла її до себе, дівчинка слухняно пішла до бабусі.

– Мабуть, ти права, – зовсім з іншим виразом в очах вимовила Надя. – Вона – моя найкраща спокута.

30

Лейла похапцем збирала свої речі. Через годину вони мали забрати обілену в очах слідства Серафиму, тому дівчина, вишукавши по закутках свої нечисленні пожитки, кидала їх до пакета, навіть не складаючи.

По суті, вона виїжджала звідси й покидала Андрія. Але зараз їй ніколи було про це задумуватися. Натомість Андрій, якщо й задумувався, то не показував цього. Він стояв, притулившись до стіни зі схрещеними на грудях руками, і спостерігав за Лейлиним метушінням.

– Хочеш почути шедевр слідчо-оперативної думки? – спитав він, намагаючись наповнити простір хоч якимись словами. – Їхня нова версія виглядає приблизно так: Сидоренко Тарас, на прізвисько Шрам, десятого грудня минулого року близько двадцять третьої години прийшов у Верхні Лози забирати свою «цивільну тещу». На його переконання, вона була в Полуботок Світлани, надаючи їй допомогу в галузі народної медицини. Прийшовши до хати Полуботок Світлани, він виявив, що у вікнах не світиться, лише в одному вікні було помітно тьмяне світло, як від телевізора, але вхідні двері були відчинені навстіж. Зайшовши досередини, Сидоренко помітив, що скрізь безладно розкидані речі, і подумав, що до хати залізли злодії. Він про всяк випадок дістав ножа, який мав при собі, і пішов перевіряти наступні кімнати. Там було тихо й темно. Коли хтось зненацька схопив його ззаду за руку, він, подумавши, що то злодій, ударив його ножем, а ввімкнувши світло, побачив, що то Полуботок Світлана. Зрозумівши, що він її вбив, Сидоренко перелякався і втік.

У Лейли аж очі на лоба полізли від таких вигадок. У це міг би повірити хто завгодно, лише не вона. Лейла Шрама добре знала: він би не поперся зустрічати Серафиму вночі в мороз, не поліз би туди, де підозрював небезпеку, а якщо ненароком накоїв би щось таке жахливе, то наступного ж дня Лейла в нього на пиці все це прочитала б.

– Він же цього не робив! – вигукнула вона, покинувши свої пакунки.

– Може, і не робив, – стенув плечима Андрій. – Але підпис свій під зізнанням поставив. І навіть ти можеш поручитися за нього лише з дев’ятої до десятої години десятого числа, тому він – вигідний підозрюваний.

Лейла помітно занепокоїлася.

– Ти можеш йому якось допомогти?

– Слухай! – не витримав адвокат. – Допомагати заради тебе твоїй матері – це, нехай буде, еротика. А допомагати заради тебе твоєму колишньому коханцю – це вже збочення!

– Але ж у нього зовсім нікого немає, щоб йому допомогти!

– Я в цьому не винен! – відрізав Андрій.

Лейла й сама розуміла, що це вже не їхній клопіт, і потроху почала визбирувати те, що не дозбирала.

– Що йому світить? – в’яло поцікавилася вона, відновивши процес пакування.

– Слідчі вибудовують версію вбивства внаслідок перевищення меж необхідної оборони. Якщо «танцюватиме» так, як йому скажуть – до двох років позбавлення волі. Цілком імовірно – умовно.

Тут до дівчини дійшов очевидний висновок:

– Виходить, що справжній вбивця так і гулятиме десь селом?

Андрій на це міг тільки зітхнути.

– Ти й не здогадуєшся, скільки невикритих справжніх злочинців гуляє навкруги!

Лейла розуміла, що це не пустопорожні слова, а знання, які незмінно супроводжували правозахисника в його роботі.

– Як ти можеш це терпіти? – з жалем у голосі запитала вона.

– Можу, – зітхнув Андрій. Потім якось дивно глянув на Лейлу й уточнив: – Міг, доки не було вибору. А тепер уже не хочу. Колишній одногрупник знайшов для мене місце в корпорації, де він працює, тому через тиждень я лечу до Берліна на співбесіду. Якщо пощастить, почну все з чистого аркуша.

Почувши це, дівчина заледве стримала себе, щоб не покинути свої збори та не вчепитися Андрію в сорочку. Тільки тепер до неї дійшло, що все! Вона зараз спакується й поїде з цього дому і з його життя. А ще трохи – і спакується він та поїде кудись до чортів на виступці, де навіть спогади його не дістануть.

Та Лейла із самого початку знала, що так воно й буде, тож нíчого зараз розводити сентименти. Вона лише скупо прокоментувала його останні слова:

– Почати з чистого аркуша – це страшно.

Андрій, побачивши, що це й усе, чого від Лейли дочекається, повернувся до виходу.

– Не страшніше, ніж тягнути гуму, яка здушує тобі шию, – відповів він, перш ніж зникнути з поля її зору.

Перший день після повернення додому Лейла присвятила матері. Вона вмостила її на диван перед телевізором із суворою забороною вставати, прибрала в хаті та приготувала святкову вечерю. Час від часу дівчина припиняла свою діяльність, щоб зазирнути до кімнати й тихцем перевірити, як там Серафима. Вона стояла кілька хвилин, непомітно радіючи її поверненню, або підходила до дивана й обіймала матір.

– Таке враження, що ти мене з того світу повернула! – дивувалася Серафима такій доччиній ніжності.

– А хіба ж ні? – цілком серйозно відповідала дочка.

Другий день Лейла провела в Міли, яка також повернулася з іншого світу, але вже в прямому значенні.

– Слухай! – допитувалася Лейла. – А ти бачила там яскраве світло, янголів, може, відчувала мир і блаженство?

– Якщо й бачила світло, то тільки сіре, – без великого захоплення відповідала Міла. – І можу тобі сказати, що від своїх тягарів не заховаєшся навіть на тому світі.

Лейла хоч і не була там, де побувала Міла, проте, здавалося, розуміла, про що йдеться.

– Так, подруго! – зітхнула вона. – Ми з тобою трохи сьорбнули горя… І хоч як це образливо, але від наших бід земля не перестала крутитися!

– Ми ж не пупи землі! – відмахнулася Міла.

– Ми – ні, – погодилася Лейла. – А от вона – точно пуп! – показала на Соню. – Ти тільки поглянь, як Надька з нею носиться! Аж не віриться!..

Наступні два тижні Лейла втоптала стежину між маминою та Мілиною хатами. Вона приходила до Міли, коли Надька була на роботі, розважала її та малечу і дивом дивувалася, як Міла з розбитим серцем і покаліченим хребтом могла бути такою спокійною, та ще й примудрялася радіти якимось дрібницям? Мілиним хребтом Лейла перейнялася серйозно та все вмовляла Мілу й Надю поїхати на обстеження, і навіть Серафиму втягла в ту агітаційну кампанію. Перейматися Мілиним серцем – так само, як і своїм – було пустопорожнім ділом, бо тут нічим не зарадиш.