Треба сказати, що Мілині справи Лейла вирішувала краще, ніж свої. Вона намагалася відновити підготовку до вступу і щось повторювати, але втовкти щось до голови стає значно важче, коли дізнаєшся, де в тебе серце.

Лейла ніколи не думала, що так сумуватиме за Андрієм. Коли вона жила в його квартирі, їй нібито було до нього байдуже. Коли від нього поїхала, то сама здивувалася, як їй його не вистачає. Але вона вдавала, що нічого не сталося.

А Серафима вдавала, що нічого не помічає, щоб не додавати дочці смутку…

Андрій приїхав опівдні, коли голови у всіх були ясними, а руки – зайнятими.

Серафима, перекинувшись із ним кількома ввічливими фразами, розсудливо пішла до магазину по хліб. Лейла у своєму старому светрі та з абияк зібраним волоссям не знала, куди дивитися – аби тільки не на нього. При денному світлі скромність сільського помешкання була надто очевидною.

Дівчина запропонувала чаю. Гість погодився. Вона відвернулася й заховала тремтячі руки з брудними від чищення картоплі нігтями.

– Я за тобою скучив! – сказав він, коли вона поквапливо ставила перед ним чашку.

Лейла швидко відвернулася до шафки, вдаючи, що шукає печиво.

Що вона могла відповісти? «Я теж за тобою скучила, давай я буду приїжджати до тебе, як дівчина за викликом, або ти будеш приїжджати до цього хліву»?

– Ти хоч іноді про нас думала? – спитав він, не дочекавшись від Лейли реакції.

Лейла опустила голову, застигнувши над тарілкою із солодким. Він підійшов до неї, і, узявши за плечі, обережно повернув до себе. Упіймавши її погляд, він ніби вдовольнився тією німою відповіддю. І відразу пішов ва-банк:

– Я переїжджаю до Німеччини. Їдьмо зі мною!

– Але ж… – Лейла не могла впіймати всіх думок, які враз застрибали в її голові. – Як я зможу? Що я буду там робити? Я ж навіть мови не знаю!

– Ці всі питання вирішуються достатньо просто, – упевнено заохочував її Андрій. – Закордонний паспорт і візу я тобі швидко зроблю. Мову зможеш вивчити протягом місяця, перебуваючи серед носіїв. А робитимеш там те саме, що й тут: даватимеш раду домівці. Того, що я зароблятиму, нам обом вистачить, у тебе не буде потреби батракувати на чорних роботах…

– Я не знаю! – у розпачі вигукнула Лейла. – Чесно, не знаю, що мені робити!

– Не хвилюйся, – заспокоював її Андрій, пригорнувши до себе. – Трохи подумай…

Основним ключем до її відповіді було усвідомлення, що їй під силу йому відмовити.

Так, вона за ним сумувала. Можливо, навіть була в нього закохана. Але уявити своє життя без нього вона могла. А от уявити життя без мами – ні.

Лейла не наважувалася про це думати й боялася зізнатися навіть самій собі, але без Серафими просто не знала, хто вона така. Не просто так дівчина кинулася всіма засобами витягати матір з-під слідства! Основною рушійною силою тут була не всеперемагаюча любов до рідної людини (хоча Лейла безмежно любила матір), і не відчуття дочірнього обов’язку перед своєю родителькою (хоча Лейла відчувала, що не піклуватися про матір – це плювати у власну персону), і навіть не бажання чинити так, як заведено (Лейла ж бо була в тому віці, коли чхати хочуть на те, як заведено в народі).

Основним було інше. При Серафимі вона була проклятущою циганкою – але дорогою дочкою, поганою ученицею в школі – але гарною помічницею повитухи із задатками лікаря, розпутницею в односельчан – але цивільною дружиною, яка привела мамі додому зятя, вигнанцем для однолітків – але гідною дружби й співчуття для однієї щирої душі. І Лейла боялася, що без Серафими не здатна бути ні дружиною, ні подругою, ні лікарем.

Вона так злякалася бути ніким, що згодна була перекинути землю, аби все повернути на старі орбіти.

А ще… Коли Шрам ображав Лейлу, вона мала впливового захисника в особі своєї матері. Коли Шрам був без настрою, Лейла знала, що в себе вдома вона знайде гостинний куток, де може посидіти в спокої. Коли Шрам чинив несправедливо, дівчина могла без остороги відстоювати свою правду, бо відчувала, що вони з ним рівні. Як же вона почуватиметься захищено, спокійно й вільно десь там, за сімома лісами, поза своїм домом, далеко від матері, повністю залежна від волі Андрія?

Так довго увесь її всесвіт крутився біля мами, що тепер вона не могла уявити собі життя, у якому до Серафими не можна буде дотягтися, випроставши руку…

Андрій стійко прийняв її відповідь, жоден мускул на його обличчі не здригнувся. Зовні він залишався спокійним, тільки вся кров втекла з його лиця, прихопивши із собою й вогник з очей.

Він дозволив собі наостанок довго тужливо поцілувати Лейлу, а перед тим, як назавжди закрити за собою двері, вимовив:

– Зарано ти мене зустріла. Або я зустрів тебе надто пізно…

Після того, як Андрій пішов, Лейла довго сиділа непорушно й намагалася змиритися з власним рішенням. Аж доки зайшла Серафима й сіла поруч. Вона все чула і все зрозуміла.

– Пробач мені, доню! – прошепотіла вона до Лейли. – Я й не бачила, як тебе зіпсувала!

– Та що ти, пусте! – відмахнулася та. – У наші часи віддатися чоловікові заради якоїсь вигоди – це майже еталон здорового глузду.

Серафима похитала головою.

– Жінка завжди шукає, кому їй віддатися, бо бути вільною й не відданою нікому – це обтяжливий привілей. І той, як правило, виявляється фікцією… Але я не про те. Коли ти відштовхнула чоловіка, який, судячи з усього, тобі небайдужий, я нарешті побачила, як сильно ти від мене залежиш! Цими путами я тебе й зіпсувала. Вісімнадцять років я ліпила з тебе те, що сама хотіла, надіючись зробити тебе сильною, самостійною людиною, а врешті виліпила тільки наклейку до свого життя.

– То я що, мала сліпо бігти за Андрієм? – не розуміла Лейла.

– Якби ти за ним сліпо побігла – це було б природно. Якби ти сліпо побігла від нього – це було б також природно. А те, що ти розважливо його відшила, щоб залишитися зі мною, – це наша з тобою біда!

Серафима обійняла дочку й довго так сиділа, чи втішаючи її, чи втішаючись сама. Нарешті сказала:

– Нічого, скоро ти відірвешся від мене. Поїдеш вчитися, і, сподіваюся, все владнається саме собою. Тільки… – Жінка відсторонилася й серйозно подивилася в очі дочці. – Ти маєш пробувати відразу йти в медінститут!

– Я це сама вже зрозуміла, – погодилася Лейла. – Скільки можна тягнути гуму, яка здушує тобі шию!

Якось Надя присіла в кімнаті біля Міли й спостерігала, як вона грається із Сонькою.

– Я тут подумала… – наважилася вона врешті на розмову. – Нам треба з’їздити до того лікаря, про якого казала Серафима. І якщо він візьметься, треба лягати на операцію.

– Де ж ти візьмеш стільки грошей? – здивувалася Міла.

Мама, здається, давно над цим розмірковувала, тому не забарилася з відповіддю:

– Продам бабину хату. Якщо ні – візьму кредит під заставу будинку.

– Ти ж той кредит до кінця життя виплачуватимеш! – вигукнула дівчина, не вірячи в реальність цього «проекту».

Але Надя вже все для себе вирішила.

– Я постійно забирала твоє. – Вона ховала очі. – Брала собі аліменти, що присилав на тебе твій батько, забрала твій подарунок на вісімнадцятиліття… Я думала: Полі з малою ті гроші потрібніші… Схоже, настав час віддати тобі борг.

Міла бачила, як горіли Надині очі при думці, що вона здатна щось зробити – повернути дочку до повноцінного життя, дати їй шанс. Дати його собі.

Дівчина кинула Соні м’ячика, і та сміючись поповзла за ним. Вона змовчала, що їй нічого від життя вже й не потрібно, і тільки сказала:

– Спасибі тобі.

– Це тобі спасибі! – зі сльозами відказала Надя.

– А мені за що? – не зрозуміла Міла.

– За те, що, попри все, ти мені ще можеш дякувати!

– Ти чого наче у воду опущений? – спитала мене Третя, сидячи на Мілиному ліжку, поки дівчата товклися із Сонькою. – Боїшся за неї? – кивнула на Мілу.

– Ну… – тушувався я. – І це також…

– Щось ти мені геть не подобаєшся! Наче й не білий!