Тільки не я. Бо я наче й не зовсім мужик. Але таки не зовсім і янгол. Я – щось посередині, а якщо говорити точніше, я – ніщо. Ні на що не здатне ніщо.

І навіщо я весь час волочуся біля Міли? З якою метою? Що я з такими «талантами» можу (чи мушу) для неї зробити? Крім того, звісно, що збирати монети. Але вони з’являються самі по собі, без мого втручання. Більше того, з’являються навіть тоді, коли мене поруч із Мілою немає. Для такого й простої коробки вистачило б.

– Я обов’язково мушу постійно тинятися за Мілою? – спитав я в Сороя при нагоді.

– Ні, не мусиш, – відповів той.

– Чудовенько! – вигукнув я, не звертаючи уваги на те, що Сорой хотів іще щось казати. – Тоді я йду у відпустку! Багаж при мені: півмішка золотих копійок у правій кишені та жменька срібних – у лівій! Одним словом, усе, що треба для курортного сезону!

То я вже дурманів, бо прекрасно розумів, що навіть якщо забажаю купити собі морозива (якщо говорити фігурально, бо точно не зможу ні забажати, ні купити, ні тим паче з’їсти його), жодної з цих монет мені здихатися не вдасться. Але я розумів також, що мені конче потрібна зміна клімату. Бо від того клімату, у якому я перебуваю останнім часом – клімату Мілиного дому – у мене от-от зупиниться серце (знову ж таки – фігурально).

Так, я винен: дав маху й не зміг допомогти людині трохи поплакати. Але, думаєте, після того, як це сталося саме по собі, комусь полегшало?

Надька мовчки везла Мілу додому в машині дяді Борі й навіть не завдала собі клопоту насварити її за втечу. Натомість, підозріливо зиркнувши на водія, почала в нього випитувати:

– Хто така Тетяна, про яку тебе Химка питала?

Вона ж бо добре знала, що його жінку звуть Наталею, з дітей він має тільки сина і серед його найближчих родичів Тетян немає.

– Що це ще за допит? – відразу вишкірився дядя Боря. – У тебе що, нема зараз інших кандидатів, щоб полоскати мізки? – Він кивнув у бік заднього сидіння, де зі своєю валізою скрутилася Міла.

Надька й замовкла. Вона ще не бачила дядю Борю таким злим і не хотіла далі лізти під вогонь.

Зате, залишившись удома удвох із дочкою, Надька відважила їй такого ляпасу, що відлуння по хаті пішло.

– Бачиш, до чого ти догралася! – заверещала вона на Мілу. – Посварила нас із Борисом і рада собі?

– А я тут до чого? – Міла хоч і перелякалася, але не згодна була одразу давати себе на поталу.

– Як до чого? – лютувала Надька. – Думаєш, він не мав інших справ, як тинятися вночі по всьому селу й вишукувати сопливу втікачку? Хіба після цього не будеш злий, як вовк?

Міла прикусила губу. Насправді вона геть не чекала, що мама буде так перейматися й шукати її серед ночі по всіх усюдах. Ну, поїхала в інститут раніше – яка різниця? Вона ж попередила маму запискою, щоб не хвилювалася. Потім, по приїзді, отримала б свою кару за непослух, – домашній арешт абощо, – і всі справи. Але ж ні, мамі, виявляється, не байдуже!

– Вибач мені, я такого не хотіла, – покірно й майже радісно перепросила Міла в матері. – Не треба було так переживати, зі мною ж усе гаразд.

– Не переживати? – вигукувала Надька, розмахуючи руками. – Як же тут не переживати? А що люди про нас казатимуть? Що в нас неблагополучна сім’я, що діти з дому тікають? А Полі ж іще заміж треба вийти! Хто ж нормальний її потім візьме, ще й з дитиною, коли про нас всяку погань балакатимуть?

От вам і все! Тут, щоб полегшало, одними сльозами не обійдешся.

Мілу посадили під домашній арешт на два дні: якраз щоб Поля нагулялася, а потім відійшла після гулянки.

А я сидіти в цьому дурдомі не мав ані найменшого бажання.

– У вас тут є щось на зразок кімнати відпочинку для обліковців? – запитав я в Сороя, на що він розвів руками, показуючи обрій.

Іншими словами: весь світ твій, роби, що хочеш.

Ну й добре!

Так і не надумавши, куди мені подітися, я просто майнув якнайдалі. Ішов, біг, летів куди-небудь, де б усе було інакше.

Коли врешті почав звертати увагу на оточення, помітив, що опинився в якомусь парку якогось міста, де гралися діти, а мешканці вигулювали собак. Усі лавочки були зайняті парочками, газони – собаками, а гойдалки – дітлашнею. Тут не було снігу, дерева були зеленими, а люди – галасливими. Я набачив лише одну відносно тиху місцину, де, як на диво, нікого не було, – дитячу пісочницю. Всівся на бортик і підпер щоки руками.

Якби мене хтось побачив, то, напевно, замовив би за мене слівце якомусь міліціонеру: статний чолов’яга сидить у пісочниці, впершись колінами мало не у вуха, і витріщається на свої босі ноги! Але мене ніхто бачити не міг.

– Чому ти такий сумний? – запитав дитячий голосок.

Ні, я не подумав, що це було сказано мені – просто стало цікаво, хто тут іще, крім мене, вирішив тихенько й непомітно посумувати. Коли я підняв очі, то побачив біля себе дівчинку років чотирьох, яка тримала в руках відерце з пасочками, лопатками та іншим пісочним причандаллям. Покрутився вправо-вліво, але в радіусі кількох метрів навколо нас нікого не було, лише трохи осторонь вмощувалася на лавочку літня жіночка – вочевидь, бабуся. Я знову глянув на дівчинку, намагаючись збагнути, у кого вона запитувала, і та, дивлячись просто мені у вічі, повторила питання.

– Бо я не знаю, що мені робити, – відповів я, не вірячи до кінця, що говорять саме до мене.

– А що тобі кажуть батьки? – знову запитала дівчинка.

Вона говорила таки зі мною! Не знаю, як таке може бути, але вона мене бачила й чула! Може, я раптом «ожив»? З цією думкою я глянув на бабусю, яка спокійно сиділа собі, дивилася на свою онучку в піску й не виявляла жодних ознак хвилювання з приводу того, що біля неї сидить чужий дивний дядько. Ні, бабуся мене не бачила, це точно. Чому ж дівчинка змогла?

– У мене немає батьків, – відповів я дівчинці, яка почала розкладати навколо мене пасочки, оминаючи те місце, де стояли мої ноги. Не знаю чому, але при цих словах у мені щось тьохнуло, наче відгомін почуття, якого вже не буде.

– А-а, – мовила вона зовсім по-дорослому. – Ну, тоді роби хоч що-небудь. Так мама татові каже. Можу дати тобі відерце, і ти зробиш хатку…

Вийшовши з парку, я на хвильку притулився до стіни й роздумував про дівчинку, яка мене бачила і, не надавши цьому значення, продовжувала ліпити фігурки з піску.

– Чого киснеш, чувак? – почувся голос.

Я й не помітив типа, який сидів на бордюрі між стіною й кущами, огорнутий хмаркою диму, і босою ногою відбивав ритм тільки йому відомої мелодії. Можна було подумати, що це один із наших, якби з-під куща не виглядали його сандалі, а в погляді не було дурману, якого я, навіть маючи велике бажання, нагуляти не зміг би. А таки цей тип мене також бачив.

– Я не знаю, що мені робити в цьому довбаному світі! – відповів я, як і тій дівчинці, від несподіванки сказавши правду.

– Респект, чувак! Я тебе розумію! – І він так божевільно зареготав, що, здавалося, під ним і бордюр підстрибує. – А що ти хочеш робити? – висміявшись, запитав він.

– Кричати, – видав я перше, що спало на думку.

– То кричи! – просто відповів хлопець і, показуючи мені, як це робиться, набрав повні груди повітря, розкинув руки й почав волати що було сили.

Я й собі розкинув руки й настроївся глибоко вдихнути, аж тут до мене дійшла вся безглуздість дійства.

– Ні, уже не хочу, – опустив я руки.

– То не кричи! – І він знову зайшовся реготом, від якого навіть мені рота скривило в посмішку.

Ви будете сміятися, але третім місцем, куди я забрів, виявилася божевільня. Її територія, відділена бетонним парканом, межувала з парком, але я, петляючи туди-сюди, того паркана навіть не помітив. І ви знову будете сміятися, коли дізнаєтеся, що втретє за сьогодні я почув те саме питання: чого я так зажурився? Цього разу його озвучила жінка, що з виду була типовою тутешньою мешканкою. Вона висмикувала зі своєї голови по волосині та підкидала вгору. Щоразу, як волосина падала на землю, жінка була така спантеличена, наче тільки щойно відкрила, що гравітація діє від землі, а не від неба…