– Куди це ти збираєшся? – почула Міла невдоволений Полин голос у себе за спиною.

– Як куди, на сесію, – спокійно відказала вона, запихаючи до пакетиків білизну й шкарпетки. – Завтра вранці виїжджаю, тож сьогодні маю все спакувати.

– Як це – завтра вранці виїжджаєш? – несподівано скипіла Поля. – Завтра ж кума святкує день народження, я йду до неї! А хто з малою посидить?

Міла знизала плечима.

– Ну, маму попроси.

– Мама завтра не зможе, у неї важлива зустріч! – З виглядом великого начальника Поля схрестила руки біля грудей і тупала по підлозі носком правого капця.

– І я завтра не зможу, у мене – важлива сесія. Тож доведеться тобі якось уже самій…

– Ти що, пропонуєш мені не вітати куму з важливим святом? – скипіла Поля, мало не підстрибуючи від розуміння того, що все виходить не по ній.

Мілі подумалося, що за останні роки совість жодного разу не підказала Полі привітати з «важливим святом» власну сестру, і цей спомин не дав їй розкиснути під Полиним натиском.

– Думаю, кума тільки зрадіє, якщо ти її привітаєш разом із хрещеницею! – огризнулася Міла, і сама дивуючись своєму нахабству.

– Що тут за галас? – почувся з кухні голос Наді, яка щойно повернулася додому.

– Мамо! – відразу кинулася до неї Поля, скрививши рота й гидотно скиглячи. – Вона хоче покинути свою племінницю напризволяще! Вона знає, що мені обов’язково треба бути завтра в куми, і не хоче посидіти з дитиною!

– Що це за безсердечність така до найближчих людей! – насупилася Надя до Міли, яка також опинилася на кухні й не встигла ще навіть рота відкрити на свій захист. – Не розумієш по-доброму, то доведеться виховувати тебе з усією суворістю! – із запалом продовжувала Надя свою гнівну промову. – Завтра ти під домашнім арештом, а ввечері глядітимеш малу! – відрізала вона, обнімаючи Полю.

Поля переможно усміхнулася з-під маминого крила й пурхнула до своєї кімнати. Міла вхопила за руку маму, яка вже відвернулася до дверей.

– Але ж у мене післязавтра починається сесія, завтра я маю бути в інституті!

Надя округлила очі: було видно, що вона зовсім про це забула. Як, власне, забувала все, що стосувалося старшої дочки. Смикнувши нафарбованими бровами, мама на кілька секунд замислилася й миттю знайшла для себе оптимальне рішення.

– Ну, нічого страшного, – м’яко вимовила вона.

Мілі на мить здалося, що мама хоче перепросити за несправедливість і скасувати поспіхом призначене покарання. Але Надя спокійно продовжила:

– Нічого страшного не станеться, якщо ти приїдеш туди післязавтра. Ну хіба ж ти не бачиш, – взялася переконувати вона, – що Поля і так виснажена дитиною та постійним сидінням у чотирьох стінах. Їй просто необхідно трохи відволіктися, розважитися… Постав себе на її місце і зрозумій, як їй важко!

У Міли промайнули в голові картини їхнього з Полею «дозвілля»: Міла готує обід, Поля сидить із дитиною біля телевізора й дивиться серіал; Міла миє посуд, Поля поклала дитину на килимок і гортає журнал; Міла прибирає в хаті, Поля разом із дитям спить; Міла готує пляшечку з дитячим харчуванням, Поля збирається на гульки; Міла о третій ночі шукає випущену пустушку й заколихує дитину, Поля тільки-но повернулася з гульок і відразу заснула мертвим сном.

– А мені… – тільки і встигла вигукнути Міла, та Надя відразу перебила:

– А тобі на що скаржитися? – Надя приклала обидві руки до скронь, показуючи, як вона втомилася. – Отже, досить, вирішено! Завтра посидиш із малою, а поїдеш післязавтра.

– Так післязавтра може бути екзамен! – випустила Міла свій найвагоміший аргумент, на що отримала відповідь:

– Хіба це проблема? Перездаси.

10

Міла була чуйним, добрим і терплячим створінням. У цьому не треба було переконувати ні Лейлу, ні Серафиму, а остання ж, мабуть, людей знала. Проте вважати Мілу Попелюшкою (чи хто там іще в казках мав безмежне терпіння без жодної тобі вади?) також було помилкою. Це Лейла розуміла хоча б із того, що її подруга була живою людиною, а не вигаданим персонажем, і їй притаманні були всі людські пристрасті, а не лише смирення, за яке зараховують до лику святих. Тому коли Міла ввечері з’явилася на її порозі з валізою в руках і божевільними іскорками в очах, Лейла просто відступила вбік, пропускаючи подругу у двері свого скромного помешкання.

– Можна я в тебе переночую, а завтра вранці піду на електричку? – поздоровкалася захекана Міла, звільняючись від довжелезного шарфа.

– Та на здоров’я! – припросила Лейла. – А Надька хоч знає, де ти є, чи вже із собаками шукає?

– Їй байдуже, хоч би й по радіо передали, що я полетіла в космос! – відрубала Міла, яка все ніяк не могла відсапатися й прийти до тями.

Коли Поля з Надею, сказавши все, що хотіли, відвернулися від неї й розбрелися по своїх кутках, Міла замкнулася в себе в кімнаті й спочатку за звичкою спробувала все мовчки перетравити. Але орган, який тихо перетравлює обрáзи, нарешті відмовив, і Міла заходилася гучно, зі схлипами й шмарканням ридати.

Довго ревла, намагаючись виплакати все за минуле, а заразом і за прийдешнє, і так голосно хлипала, що між нею та дверима аж протяг утворювався. Ясна річ, ніхто з домашніх і вухом не повів, тільки Поля раз через двері шикнула, щоб Міла затихла, бо дитина заснути не може.

Врешті Поля з малям поснули, а Надя кудись повіялася.

Усупереч усталеним уявленням про виплакані очі й звільнену душу легше не стало ні на йоту. Лише більше місця звільнилося всередині, наче пуста кулька утворилася. Невже для того, щоб знову збирати сльози?

Думати про щось Міла не хотіла, і якщо по правді, то й не могла. Тільки одна думка не давала спокою: у цьому домі вона спати не зможе.

– Аж не віриться, що твою сестру звуть Поліною, – через годину ділилася думками Лейла, вислухавши Мілину пригоду в усіх подробицях. – Поліни повинні бути милими й дружніми янголятами, а не змієподібними паскудами. Одним своїм виглядом вона дискредитує всіх ні в чому не винних Полін!

– Це, мабуть, тому, – усміхнулася Міла у відповідь, – що насправді вона не Поліна. Її повне ім’я – Леопольда.

– Нічого собі замашки! – по-пацанячому присвиснула Лейла. – Це що, для остраху нам, простим смертним?

– Ага, обізвалася проста смертна, яка відгукується на поширене слов’янське ім’я! – гигикнула Міла, до якої завдяки жартівливим випадам подруги почав повертатися добрий гумор. – Якщо серйозно, я думаю, що назвати так дочку – це була своєрідна мамина спроба вирватися із зачарованого кола, піднятися над злиднями. Я читала, що ім’я Леопольда раніше давали тільки особам шляхетного роду.

– А-а! – з перебільшено серйозною пикою протягла Лейла, – А ти тоді хто? Емілія? Мілена? Мальвіна?

– Ні, наскільки знаю, я просто Міла.

– Слава Богу! – театрально вигукнула Лейла й обійняла подругу за плечі. Але в цьому жесті вже не було нічого награного.

Що за словниками означає слово «дискредитувати», Лейла, звісно, не знала. Але віднедавна почала приблизно уявляти його зміст і тихенько цим пишалася. Як і тим, що за місяць вона від корінця до корінця прочитала чотири книжки – аж чотири! – а це на чотири більше, ніж за останні півроку. І вивчила майже слово в слово половину підручника з анатомії. Власне, про будову людського тіла й функціонування людських органів вона й так знала досить добре, але в один прекрасний момент мама почала вимагати від неї не просто загального розуміння, а детального й точного знання кожної клітини й кожної кісточки.

Спочатку дівчині здавалося, що мама здумала навантажити її будь-чим, аби тільки вона не згадувала про Шрама. Потім Лейла збагнула, що Шрам випарувався з маминої голови одночасно зі своїм запахом: година провітрювання – і всі справи.

Ні, Серафима не мала ілюзій стосовно доччиного розбитого серця, адже Лейла і справді не почувала себе нещасною й покинутою. Вона просто завзято й невблаганно почала розчищати дорогу до Лейлиної освіти.