— У нас усе добре? — спитала вона.

— Так, але шкода, що не може бути ще краще.

— Мені теж шкода, але краще, ніж тепер, уже не буде. Якщо я тобі подобаюсь так само, як ти мені, ти з цим змиришся. Зможеш?

— Так.

— Добре.

— Скільки ще ви з Майком тут поживете?

— Ти маєш на увазі, якщо будинок сьогодні не знесе вітром?

— Не знесе.

— Тиждень. Сімнадцятого в Майка почнуться огляди в різних лікарів у Чикаґо, я хочу доти облаштуватися. — Вона глибоко вдихнула повітря. — І поговорити з його дідом про відвідини. Треба встановити основоположні правила. Наприклад, жодних розмов про Ісуса.

— Я побачу тебе ще раз перед від’їздом?

— Так. — Вона оповила мене руками й поцілувала. Потім відсторонилася. — Але не так. Це тільки ще більше все заплутає. Я знаю, що ти розумієш.

Я кивнув. Я розумів.

— Деве, а тепер краще йди. І дякую тобі. Це було прекрасно. Найкращий атракціон ми приберегли наостанок, так?

То була правда. І не темний атракціон, а яскравий.

— Хотів би я зробити більше. Для тебе. Для Майка.

— Я теж хотіла б. Але в тому світі, де ми живемо, це нереально. Приходь завтра на вечерю, якщо буря не надто розгуляється. Майк буде щасливий тебе побачити.

Боса, в линялих джинсах, вона була така прекрасна. Я хотів обійняти її, підхопити на руки й віднести у нічим не затьмарене майбутнє.

Та натомість залишив її там, де вона стояла. «У тому світі, де ми живемо, це нереально», — сказала вона і сказала цілком слушно.

Цілком і повністю.

Десь за сто ярдів далі по Біч-роу, на віддаленому од моря боці двосмугової дороги, було невеличке скупчення крамничок, надто вишуканих, щоб зватися торговельним рядом: бакалія для гурманів, перукарня «Волосся твоєї мрії», аптека, філія Південного трастового фонду і ресторан «Мі Каса», де, поза сумнівом, збиралася, щоб поїсти, еліта Біч-роу. Їдучи назад у Гевенз-Бей, у готель місіс Шопло, я не вшанував ці магазинчики і побіжним поглядом. І це лише зайвий раз підтвердило, що нема в мене того дару, яким володіли Майк Рос і Роззі Ґолд.

«Лягай спати раніше», — порадив мені Фред Дін, і я послухався. Я лежав на спині, підклавши під голову руки, слухав хвилі, як і впродовж усього літа, і згадував дотик її рук, пружність грудей, смак губ. Та найбільше я думав про її очі й про волосся, яке віялом розсипалося по подушці. Я не кохав її так, як кохав Венді, — кохання такого штибу, сильне й дурне, приходить лише раз. Але я любив її. Любив тоді й люблю досі. За доброту, здебільшого, і за терплячість. Може, в інших молодих людей бували й кращі посвяти в таємниці сексу, але солодшої не було в жодного.

Зрештою я заснув.

Мене розбудив стук віконниці на вітрі десь унизу. Я взяв з тумбочки наручний годинник і побачив, що була за чверть перша. Я зрозумів, що не засну, поки цей стукіт не припиниться, тому вдягнувся і вже вийшов з дверей, та потім повернувся, щоб узяти з шафи дощовик. Уже внизу я на хвильку зупинився. З великої спальні трохи далі по коридору від вітальні долинало довге гучне хропіння місіс Ш. Жодна віконниця не потривожила б її сон.

Дощовик виявився не потрібним, принаймні на той час, бо дощ ще не почався. Проте вітер дмухав сильний. Напевно, його швидкість уже сягала двадцяти п’яти миль. Тихий невпинний гуркіт прибою переріс у притлумлене ревіння. Я подумав, чи не могли погодні гуру недооцінити Ґільду, подумав про Енні й Майка в домі на березі, й у душу заповз черв’ячок неспокою.

Знайшовши відчинену віконницю, я закріпив її на гачок. Потім пішов у дім, піднявся нагору, роздягнувся і знову ліг. Та цього разу сон не йшов. Віконниця стихла, проте я нічого не міг вдіяти з вітром, що завивав під дахом (і тихо скрикував щоразу, коли налітав на будинок). Так само не міг я вимкнути мозок, що вже почав свою роботу.

«Воно не біле», — подумав я. Для мене ці слова нічого не означали, проте вони хотіли мати значення. Хотіли поєднатися з чимось, що я бачив у парку під час наших денних розваг.

«Над тобою нависла тінь, юначе». Так сказала Роззі Ґолд того дня, коли я з нею познайомився. Мені стало цікаво, чи давно вона працює в «Джойленді» й де працювала до того. Чи була вона карні-від-карні? І яке це мало значення.

«Одне з цих дітей має дар бачення. Котре з них — не знаю».

Зате я тепер знав. Майк бачив Лінду Ґрей. І звільнив її. Як-то кажуть, показав їй двері. Ті, які вона не в змозі була відшукати сама. Інакше за що вона могла йому дякувати?

Я заплющив очі й побачив Фреда у тирі, незрівнянного в костюмі й циліндрі фокусника. Побачив, як Лейн простягає гвинтівку двадцять другого калібру, прикріплену ланцюгом до стійки.

Енні: «Скільки набоїв?»

Фред: «Десять на обійму. Скільки завгодно, мем. Сьогодні ваш день».

У голові одночасно зіштовхнулося кілька думок, і я широко розплющив очі. Сів у ліжку, слухаючи вітер і збурений прибій. А тоді увімкнув люстру і витяг із шухляди стола теку Ерін. Поки я знову розкладав фотографії на підлозі, серце шалено калатало. Знімки були хороші, а от світло — не дуже. Я вдягнувся вдруге, поклав усе назад у теку і знову зійшов униз.

Люстра висіла над столом для гри у «Скрабл». За ті численні вечори, що їх я провів, зазнаючи нищівних поразок, я дізнався, що світить вона досить яскраво. Від коридору, що вів до кімнат місіс Ш., вітальню відділяли розсувні двері. Я їх зачинив, щоб світло не потурбувало хазяйку. Потім увімкнув люстру, перемістив коробку зі «Скраблом» на телевізор, і розклав на столі свої фото. Сідати не хотів — надто був збуджений. Натомість схилився над столом, перетасовуючи фотографії. Та щойно зібрався зробити це втретє, як рука нерухомо застигла. Я побачив. Побачив його. У суді цього доказу, звісно, не прийняли б, але для мене він був достатнім. Коліна підігнулися, і я врешті-решт сів.

Зненацька задзеленчав телефон — той, з якого я так часто дзвонив батькові, завжди занотовуючи час і тривалість дзвінка на аркуші правди для гостей. Та тільки у вітряній тиші раннього ранку той дзвінок більше нагадував пронизливий крик. Я кинувся до апарата й зняв трубку до того, як він задзвенів знову.

— А-а-ал… — от і все, що я зміг з себе видушити. На більше не спромігся — надто сильно гупало в грудях серце.

— Це ти, — сказав голос на тому кінці дроту, веселий і приємно здивований водночас. — А я думав, що відповість твоя хазяйка. Вже й історійку про екстрений випадок у сім’ї приготував.

Я спробував заговорити. Не зміг.

— Девіне? — Піддражнюючи. Радісно. — Ти там?

— Я… секунду.

Я притис слухавку до грудей, водночас думаючи (дивовижно, як працює мозок в умовах раптового стресу) про те, чи не чує він на тому кінці, як стукає в мене серце. На своєму кінці я слухав, чи не прокинулася місіс Шопло. І почув притишений звук її постійного хропіння. Добре, що я зачинив двері у вітальню, а ще краще — що в неї в спальні не було паралельного телефону. Знову приклавши слухавку до вуха, я сказав:

— Чого вам треба? Навіщо дзвоните?

— Девіне, я думаю, ти знаєш… а навіть якщо ні, запізно вже, чи не так?

— Ви теж екстрасенс? — Прозвучало це тупо, але мозок і рот у мене тепер працювали немов на окремих лініях.

— Ні, то Роззі, — відповів він. — Наша Мадам Фортуна. — І розсміявся. Голос у нього звучав спокійно, але я сумнівався, що це справді так. Убивці не дзвонять посеред ночі, якщо вони спокійні. Особливо, якщо точно не знають, хто зніме слухавку.

«Але в нього є минуле, — подумав я. — Цей тип — бойскаут, він божевільний, але завжди підготовлений. Узяти, наприклад, татуювання. Саме воно впадає в око, коли дивишся на фотографії. Не лице. Не бейсболка».

— Я знав, що ти там задумав, — сказав він. — Знав ще до того, як дівчисько привезло тобі теку. Ту, з фотографіями. І сьогодні… з гарненькою мамцею і малим інвалідом… ти розказав їм, Девіне? Вони допомагали тобі?