— Зайчику, деякі люди ховають своє істинне обличчя. Іноді можна зрозуміти, що на них маски, але не завжди. Навіть людину з потужною інтуїцією можна обдурити.

Я прийшов до них пообідати, і відвезти в аеропорт, і попрощатись, та була ще одна причина.

— Майку, я хочу про дещо в тебе запитати. Про примару, що розбудила тебе серед ночі й сказала, що я потрапив у біду в парку. Можна? Тебе це не засмутить?

— Ні, але все було не так, як показують по телевізору. У кімнаті не було білої прозорої примари, яка літає й ухкає. Я просто прокинувся… а вона була поряд. Сиділа на ліжку, як жива людина.

— Мені б не хотілося, щоб ви це обговорювали, — сказала Енні. — Його це, може, й не засмутить, але вже точно засмутить мене.

— Ще одне-єдине запитання, і все, я дам йому спокій.

— Добре. — І вона взялася прибирати зі столу.

У вівторок ми возили Майка в «Джойленд». Невдовзі після опівночі, у ніч з вівторка на середу, Енні застрелила Лейна Гарді на «Колесі Кароліни», обірвавши його життя і врятувавши моє. Наступний день минув на допитах у поліції та в спробах утекти від репортерів. А по обіді в четвер до мене завітав Фред Дін, але його візит ніяк не був пов’язаний зі смертю Лейна Гарді.

Хоча я подумав, що пов’язаний.

— Майку, мене от що цікавить. То була дівчина з кімнати страху? То вона прийшла до тебе й сиділа на ліжку?

Очі в Майка стали круглими від подиву.

— Та ну, звісно, ні! Вона пішла. Коли вони йдуть, то вже навряд чи повертаються. До мене приходив чоловік.

Тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року, невдовзі після свого шістдесят третього дня народження, мій батько пережив доволі важкий серцевий напад. Він тиждень пролежав у лікарні Портсмута, а потім його виписали додому, з суворими приписами дотримуватися дієти, скинути двадцять фунтів[66] і облишити вечірні сигари. А що він один із тих рідкісних людей, які неухильно виконують приписи лікарів, то тепер, коли я пишу ці рядки, йому вісімдесят п’ять років і він цілком бадьорий, якщо не зважати на хворе стегно і слабкий зір.

Тисяча дев’ятсот сімдесят третього року все було інакше. За інформацією мого нового наукового асистента (веб-оглядача Google Chrome), загалом людей тримали в лікарні два тижні: перший — у відділенні інтенсивної терапії, другий — на поверсі серцево-судинної реабілітації. Напевно, в палаті інтенсивної терапії Едді Паркс почувався нормально, бо поки того вівторка Майк катався на атракціонах, Едді перевели вниз. Саме тоді в нього і стався другий серцевий напад. Він помер у ліфті.

— Що він тобі сказав? — спитав я у Майка.

— Що я повинен розбудити маму і змусити її негайно їхати в парк, бо поганий чоловік тебе вб’є.

Чи це застереження пролунало, поки я ще розмовляв по телефону з Лейном, у вітальні місіс Шопло? Навряд чи набагато пізніше, бо інакше Енні могла не встигнути. Я поцікавився, але Майк цього не знав. Щойно він пішов (так це назвав хлопчик — не зник, не вийшов у двері чи у вікно, а просто пішов), він набрав кімнату Енні по інтеркому. А коли вона відповіла, почав кричати.

— Ну все, досить, — промовила Енні тоном, який не допускав жодних заперечень. Вона стояла біля раковини, взявши руки в боки.

— Мама правильно каже, — сказав я. — Досить.

Невже Едді явився Майку тому, що я врятував старому буркотуну життя? Мотивацію вчинків Тих, Хто Пішов Далі (слова Роззі, великі літери завжди вгадувалися за піднятими руками й повернутими до неба долонями), годі було зрозуміти, та все ж я сумнівався. Зрештою, його вирок було відкладено лише на тиждень, і ці останні кілька днів він провів не на Карибських островах, у оточенні оголених по пояс дівчаток. Але…

Я приходив його навідати. Крім мене та ще Фреда Діна, більше нікого не було. Я навіть приніс йому фотографію колишньої дружини. Звісно, він назвав її нещасною діставучою пронозливою сучкою, і, може, такою вона й була, проте принаймні я не лишився осторонь. Зрештою виявилося, що він теж. Хоч би якою була причина.

Коли ми їхали в аеропорт, Майк нахилився вперед на задньому сидінні й спитав:

— Деве, а хочеш посміятися? Він ні разу не назвав тебе на ім’я. Казав просто «малий». Мабуть, думав, що я здогадаюся, кого він має на увазі.

Мабуть, так.

Чортів Едді Паркс.

Усе це сталося колись дуже-дуже давно, того чарівного року, коли нафту продавали по одинадцять доларів за барель. Того року, коли мені розбили трикляте серце. Того року, коли я втратив незайманість. Того року, коли я врятував від смерті гарненьку маленьку дівчинку, яка вдавилася, і малоприємного стариганя, в якого стався серцевий напад (принаймні перший). Того року, коли божевільний мало не прикінчив мене на колесі огляду. Того року, коли я хотів побачити примару, та так і не побачив… хоча, мабуть, щонайменше одна з них бачила мене. Також то був рік, коли я навчився говорити таємною мовою і танцювати «Гокі-Покі» в костюмі собаки. Того року я дізнався, що в житті бувають значно гірші речі, ніж втратити дівчину.

Того року я був двадцятиоднорічний і все ще зелений.

Відтоді світ подарував мені хороше життя, я цього не заперечуватиму. Та все одно я іноді ненавиджу цей світ. Поки я пишу цю книжку, Діку Чейні, цьому апологету водних тортур, який надто довго обіймав посаду головного проповідника Святої Церкви Хай-Там-Що, пересадили нове серце — як вам ця новина? Він живе далі. Інші померли. Талановиті, як Кларенс Клемонз[67]. Розумні, як Стів Джобс. Порядні, як мій давній друг Том Кеннеді. Переважно до цього звикаєш. Просто мусиш. Як писав В. Г. Оден[68], Кістлява збирає врожай грішми, тим, що дуже смішно, і всіма, хто може добре висіти. Але починає свій список Оден не з цього. На початку в нього — невинна молодь і діти.

Що повертає нас до Майка.

Приїхавши на навчання у весняному триместрі, я винайняв убогу квартиру за межами кампусу. Одного прохолодного вечора, коли я готував стір-фрай[69] для себе й однієї дівчини, від якої майже шаленів, пролунав телефонний дзвінок. Я відповів, як завжди, напівжартома:

— Резиденція «Пошарпана», Девін Джонс, власник.

— Девін? Це Енні Рос.

— Енні! Ого! Зачекай секунду, я прикручу радіо.

Дженіфер (дівчина, від якої я майже шаленів) подивилася на мене здивовано. Я їй підморгнув, усміхнувся і взяв слухавку.

— Я приїду через два дні після початку весняних канікул, можеш передати йому, що я пообіцяв. Квиток візьму на наступних вихі…

— Дев. Чекай. Чекай.

Я почув у її голосі притишену скорботу, і вся моя радість від того, що вона подзвонила, стислася до страху. Я притулився лобом до стіни й заплющив очі. Та що я справді хотів затулити, то це вухо з притиснутою до нього слухавкою.

— Деве, учора ввечері Майк помер. Він… — Її голос затремтів, потім вирівнявся. — Два дні тому в нього була гарячка, і лікар сказав, що ми повинні відвезти його в лікарню. Про всяк випадок. Учора йому ніби полегшало. Він менше кашляв. Сидів і дивився телевізор. Говорив про якийсь великий баскетбольний турнір. А тоді… вчора ввечері… — Вона замовкла. Я чув у слухавці важке дихання: Енні намагалася опанувати себе. Я теж старався, але на очі навернулися сльози. Теплі, майже гарячі. — Це сталося раптово, — сказала вона. І додала, так тихо, що я ледве розчув: — Мені так боляче.

На моє плече лягла рука. Дженіфер. Я накрив її своєю долонею. І подумав про Енні: чи був хтось у Чикаґо поряд, щоб покласти руку їй на плече.

— Твій батько там?

— У нього кампанія з євангелізації. У Феніксі. Завтра приїде.

— А брати?

— Джордж тут. Філ має прилетіти останнім літаком з Маямі. Ми з Джорджем у… цьому закладі. Де його… я не можу на це дивитися. Хоча це те, чого він хотів. — Енні гірко заплакала. Я зовсім не розумів, про що вона говорить.