Поки Енні дивилася на Майло, я крадькома кинув погляд на Майка. Вираз його обличчя, хоч він і був мало не до смерті зморений після дня розваг, годі було витлумачити неправильно. На ньому читалося вдоволення. Я розумію: думати, що вони з джек-рассел-тер’єром усе це спланували наперед, було би божевіллям. Але мені справді так здалося.
І досі здається.
— Мам, підвези мене туди, — попросив Майк. — Мене він послухається.
— Нема потреби, — заперечив Лейн. — Якщо у вас є повідець, я радо приведу вашого песика.
— Він у кишені Майкового візка, — сказала Енні.
— Е-е, мабуть, ні, — похитав головою Майк. — Можете перевірити, але по-моєму, я забув його взяти.
Енні зазирнула в кишеню, а я подумав: «Аякже, забув ти».
— Ох, Майку, — докірливо промовила Енні. — Твій пес, твоя відповідальність. Скільки разів я тобі про це казала?
— Вибач, мам. — А Фреду і Лейну він пояснив: — Ми ним майже не користуємося, бо Майло завжди слухається.
— Крім тих випадків, коли він справді потрібен. — Енні склала руки рупором і крикнула: — Майло, сюди! Пора додому! — Потім, значно приємнішим голосом: — Печиво, Майло! Іди, дам печивко!
Її заспокійливий тон і мене б змусив знятися й бігти (може, навіть із висолопленим язиком), але Майло не ворухнувся.
— Деве, нумо, — сказав Майк. Так, неначе я теж був у сценарії, але чомусь пропустив свою репліку. Я взявся за ручки візка і покотив Майка по Джойленд-авеню до кімнати страху. Енні пішла за нами. Фред і Лейн залишилися на місці. Лейн спирався на стійку з викладеними на ній пукавками на ланцюгах. Котелок він зняв і прокручував на пальці.
Коли ми підійшли до собаки, Енні суворо на нього подивилася.
— Майло, що з тобою таке?
Майло постукав хвостом на звук голосу Енні, проте на неї навіть не глянув. І не поворухнувся. Він сторожив і мав намір не сходити з місця, хіба що його відтягнуть.
— Майкле, будь ласка, примусь свого собаку встати, щоб ми могли поїхати додому. Тобі треба відпо…
Не встигла вона договорити, як сталися дві події. Щодо їх послідовності я не певен. Відтоді я роками прокручував у голові той епізод (найчастіше вночі, коли не міг заснути), але й досі не певен. Мені здається, спочатку загуркотіло: то був звук вагончика, який покотився по колії. Але також то міг бути звук, з яким падає висячий замок. А ще можливо, що обидві події відбулися одночасно.
Великий «Американ мастер» звалився з подвійних дверей на фасаді «Дому жаху» і лежав на дошках, виблискуючи під жовтневим сонцем. Згодом Фред Дін скаже, що, напевно, з’єднувальна скоба була ненадійно закріплена в замковому механізмі і вібрація вагончика, що наближався, змусила її вискочити з отвору. Це було цілком логічно, бо коли я перевірив, скоба справді була піднята.
Та однаково це дурня.
Я власноруч навішував замок і чудово пам’ятаю клацання, з яким скоба стала на місце. Я навіть пам’ятаю, як потягнув за неї, щоб пересвідчитися, що замкнено, — з висячими замками всі так роблять. І тут напрошується запитання, на яке Фред Дін навіть не пробував відповісти: усі рубильники в «Домі жаху» було вимкнено, тож як той вагончик взагалі міг покотитися? Що ж до того, що сталося далі…
Ось як закінчувалася подорож «Домом жаху». На дальньому боці кімнати тортур, якраз тоді, коли ви думали, що поїздка скінчилася і можна заспокоїтися, на вас із пронизливим вереском вилітав скелет (знаний серед зелених під іменем Гаґар Жахливий), і відчуття було таке, що він от-от зіткнеться з вагончиком. Коли скелет відлітав убік, виявлялося, що попереду кам’яна стіна. На ній флуоресцентною фарбою був намальований напівзогнилий зомбак і могильна плита з написом «КІНЕЦЬ КОЛІЇ». Звісно, стіна розчахувалась саме вчасно, але той фінальний подвійний удар був надзвичайно ефектний. Коли вагончик нарешті виїжджав на денне світло, описував півколо перед тим, як заїхати через інші подвійні двері й зупинитися, навіть дорослі чоловіки часто кричали так, що мало голос собі не зривали. Ці фінальні верески (завжди супроводжувані вибухами сміху в дусі «от-чорт-я-купився») були найкращою рекламою «Дому жаху».
Того дня ніхто не кричав. Авжеж, ні. Бо коли подвійні двері зі стуком розчахнулися, вагончик, що з них виїхав, був порожній. Він описав півколо, легенько стукнувся носом об наступні подвійні двері й зупинився.
— А-га, — прошепотів Майк, та так тихо, що я ледве розібрав, а Енні (я в цьому впевнений) навіть і не почула — усю її увагу було прикуто до вагончика. Хлопчик усміхався.
— Як це вийшло? — спитала Енні.
— Не знаю, — відповів я. — Мабуть, коротке замикання. Чи якийсь стрибок напруги. — Обидва пояснення здавалися правдоподібними, якщо не знати про вимкнені рубильники.
Я став навшпиньки й зазирнув у нерухомий вагончик. Перше, що я помітив, — захисна штанга була піднята. Якщо Едді Паркс чи хтось із його зелених помічників забував її опустити, штанга сама автоматично опускалася і фіксувалася, коли поїзд рушав. То було правило техніки безпеки, яке регулювалося державними вимогами. Те, що штанга піднята, загалом здавалося по-дурному логічним, бо того ранку електроживлення було лише на тих атракціонах, які Лейн та Фред увімкнули для Майка.
Під напівкруглим сидінням я помітив одну річ, таку ж реальну, як троянди, що їх Фред подарував Енні, тільки не червону.
То була блакитна стрічка Аліси.
Ми пішли назад до фургона. Майло, котрий знову став слухняним песиком, біг поряд з Майковим візком.
— Я відвезу їх додому і повернуся, — сказав я Фреду. — Кілька зайвих годин попрацюю додатково.
Але Фред похитав головою.
— На сьогодні ти вісімдесят шість. Лягай спати раніше і приходь завтра о шостій. Візьми з собою кілька зайвих сендвічів, бо працюватимемо допізна. Виявилося, що той шторм рухається швидше, ніж прогнозували синоптики.
Почувши це, Енні стривожилася.
— Як ви думаєте, може, мені зібрати трохи речей і поїхати з Майком до міста? Мені не хочеться, бо він такий змучений, але ж…
— Послухайте ввечері радіо, — порадив їй Фред. — Якщо НУПДОА[53] видасть наказ про евакуацію узбережжя, ви не раз про це почуєте, але я сумніваюся, що це станеться. Просто вітрище здійметься сильний. Мене турбують наші високі атракціони — «Громовиця», «Трясучка» і колесо.
— Нічого з ними не станеться, — заспокоїв Лейн. — Торік вони витримали Аґнес, а то був справдешній ураган.
— А в цієї бурі є ім’я? — поцікавився Майк.
— Її називають Ґільдою, — відповів йому Лейн. — Але це не ураган, а лиш субтропічне збурення.
— Кажуть, що вітер здійметься ближче до півночі, — додав Фред. — А через годину-дві почнеться сильний дощ. Мабуть, Лейн каже слушно щодо великих атракціонів, та все одно працювати доведеться до сьомого поту. Деве, у тебе є дощовик?
— Авжеж.
— Він тобі знадобиться.
Прогноз погоди, який ми почули на радіохвилі «ВКЛМ», коли виїхали з парку, трохи заспокоїв Енні. Вітри, утворювані Ґільдою, розганялися не більш ніж до тридцяти миль на годину, більшої швидкості лише час від часу сягали пориви. Могло статися незначне розмивання узбережжя і внутрішні райони могли зазнати легкого підтоплення, але нічого страшнішого не обіцяли. Радіоведучий назвав цю погоду «чудовою, щоб запускати повітряних зміїв», і ми розсміялися. Приємно було мати спільні спогади.
На той час, коли ми під’їхали до великого вікторіанського будинку на Біч-роу, Майк уже клював носом. Я взяв його на руки й посадив у візок. То було не важко: за останні чотири місяці я наростив трохи м’язів, та й без тих жахливих скоб хлопчик важив не більше від сімдесяти фунтів[54]. І знову Майло супроводжував візок, коли я котив його пандусом до будинку.
Майку потрібно було в туалет, проте коли його мама спробувала сама взятися за ручки візка, він попросив, щоб йому допоміг я. Тож я відвіз його в туалет, допоміг підвестися і спустив штани на гумці, поки він брався за поручні.