Судячи з виразу її обличчя, це ніколи не спадало їй на думку. Насправді.

— Допоможіть мені сісти в машину, — попросив Майк. — Обоє, будь ласка.

Коли він вмостився (я не пригадую, щоб застібав йому пасок — мабуть, усе це сталося ще до того, як через них почали штрафувати), я зачинив дверцята і обійшов фургон спереду разом із нею.

— Візок, — немов уві сні, промовила вона. — Я маю забрати його візок.

— Я покладу. Сідай за кермо і приготуйся вести машину. Подихай глибоко.

Вона дозволила допомогти їй всістися. Я притримав її за лікоть. Вище ліктя її рука була така тонка, що я міг би легко охопити її долонею. Хотів був сказати, що на товстих серйозних романах вона довго не протягне, та передумав. Того дня вона й без того достатньо наслухалася.

Склавши візок, я поклав його в багажник. Вовтузився довше, ніж потрібно було, щоб вона могла прийти до тями. А коли знову підійшов до дверцят водія, то майже сподівався побачити підняте вікно, але воно досі було опущене. Вона витерла очі, висякала носа і більш-менш причесала волосся.

— Він не може поїхати без тебе, і я теж, — сказав я.

Енні заговорила так, наче Майка і не було в машині.

— Я так боюся за нього, весь час боюся. Він дуже багато бачить, і ці видіння тільки завдають йому болю. Я знаю, кошмари саме з цим і пов’язані. Він такий чудовий хлопчик. Чому він не може просто одужати. За що йому таке? Чому?

— Я не знаю.

Енні повернулася й поцілувала Майка в щоку. Потім знову подивилася на мене. Глибоко, з трепетом вдихнула повітря і видихнула.

— То коли поїдемо? — спитала вона.

«Повернення короля», звісно, не було таким важким, як «Дисертація», проте того вечора я не зміг би й «Кота в капелюху»[48] прочитати. Повечерявши консервованими спагеті (і пустивши повз вуха більшу частину влучних зауважень місіс Шопло про те, що деякі молоді люди зовсім не дбають про своє здоров’я), я пішов у свою кімнату, сів біля вікна і втупився у темряву, яка розстилалася перед очима, під акомпанемент постійного накочування й відступання прибою.

Я вже майже задрімав, коли в двері тихенько постукала місіс Ш.

— Дев, тобі дзвонять. Це якийсь хлопчик.

Я бігом спустився у вітальню, бо знав лише одного хлопчика, який міг мені подзвонити.

— Майк?

Він заговорив дуже тихо.

— Мама спить. Сказала, що втомлена.

— Ще б пак. — Я згадав, як ми вдвох накинулися на неї.

— Я знаю, — відповів Майк, наче я вимовив цю думку вголос. — Але ми мусили.

— Майку… ти що, думки вмієш читати? Мої читаєш?

— Насправді я не знаю. Іноді я бачу і чую всяке, от і все. А іноді приходять ідеї. Це я придумав переїхати в дідів будинок. Мама казала, що він нізащо нам не дозволить, а я знав, що дозволить. Цей мій дар… Я думаю, він від нього мені дістався. Знаєш, він зцілює людей. Тобто іноді й прикидається, але часом по-справжньому зцілює.

— Майку, ти щось хотів? Чому подзвонив?

Голос у нього одразу пожвавішав.

— Спитати про «Джойленд»! Ми правда зможемо покататися на каруселі й чортовому колесі?

— Думаю, так.

— І в тирі постріляти?

— Можливо. Якщо мама дозволить. Усе це залежить від того, чи вона схвалить. А це означає…

— Я знаю, що це означає. — Нотки нетерпіння в голосі. Та потім крізь них знову прорвався дитячий захват. — Це так круто!

— І жодних швидкісних атракціонів, — нагадав я. — Ми домовилися? По-перше, ми застопорили їх на зиму. — «Колесо Кароліни» теж, але за допомогою Лейна Гарді запустити його можна було менш ніж за сорок хвилин. — По-друге…

— Ага, я в курсі, у мене серце. Вистачить і чортового колеса. Ти знаєш, ми бачимо його з краю доріжки. Згори, мабуть, світ видно, наче з мого повітряного змія.

Я всміхнувся.

— Так, щось таке. Але не забувай: тільки якщо мама дозволить. Головна тут вона.

— Ми їдемо заради неї. Коли будемо на місці, вона це знатиме. — У його голосі звучала лячна впевненість. — І заради тебе, Деве. Але переважно заради дівчини. Вона пробула там надто довго. Вона хоче піти.

У мене відвисла щелепа, та ризику, що потече слина, не було, бо в роті геть пересохло.

— Звідки… — Лише хрип. Я знову проковтнув слину. — Звідки ти про неї знаєш?

— Не знаю, але думаю, що через неї я і їду. Я тобі казав, що воно не біле?

— Так, але ти не знав, що це означає. Тепер знаєш?

— Ні. — Він розкашлявся. Я почекав, коли напад скінчиться. Коли кашель вщух, Майк сказав: — Мені пора. Мама прокинулася. Тепер півночі не спатиме, читатиме.

— Справді?

— Так. Я дуже сподіваюся, що вона дозволить мені покататися на чортовому колесі.

— Воно називається «Колесо Кароліни», але люди, які там працюють, звуть його просто підйомником. — Деякі з цих людей (наприклад, Едді) насправді називали його бовдуропідйомником, але про це Майку знати було не обов’язково. — У «Джойленді» є своя таємна мова. Це одне з її слівець.

— Підйомник. Я запам’ятаю. Бувай, Деве.

У вусі клацнуло — Майк повісив слухавку.

Цього разу серцевий напад стався у Фреда Діна.

Він лежав на пандусі, що вів до «Колеса Кароліни», з посинілим і скоцюбленим обличчям. Я став коло нього на коліна й почав робити непрямий масаж серця. Це не допомогло, тож я нахилився вперед, затиснув йому ніздрі і притисся губами до його рота. Щось пролоскотало по зубах і потрапило на язик. Я відхилився і побачив, що в нього з рота валить чорний потік крихітних павучків.

Я прокинувся, мало не впавши з ліжка. Ковдра і простирадло зібгалися півколом, серце шалено гупало, а я сам нігтями роздирав собі рота. Кілька секунд знадобилося, щоб зрозуміти: там нічого немає. Та однаково я встав, пішов у ванну і випив дві склянки води. Може, колись мені снилися й гірші кошмари, ніж той, що розбудив о третій ночі того вівторка, та якщо так, то я їх не пам’ятаю. Я перестелив ліжко і знову ліг, хоч і був переконаний, що вже не засну. Проте я майже задрімав, коли мене розбудила одна думка: та велика емоційна сцена, яку ми втрьох напередодні розіграли в лікарні, могла виявитися марною.

Звісно, у «Джойленді» радо влаштовували спеціальні умови катання на атракціонах для калік, кульгавих і сліпих (яких тепер називають дітьми з особливими потребами) впродовж сезону, але сезон закінчився. Чи покрила б збитки паркова безсумнівно дорога страховка в разі, якби в жовтні з Майком Росом щось сталося? Я вже бачив, як у відповідь на моє прохання Фред Дін хитає головою і каже, що йому шкода, проте…

Того ранку було прохолодно, віяв сильний бриз, тож я поїхав на машині й поставив її біля Лейнового пікапа. Я прибув дуже рано, і на майданчику А (досить великому, на п’ятсот автомобілів), крім наших машин, не було жодної. Опале листя шурхотіло по асфальту, наче перебирали лапками комахи, й це нагадало мені павучків з нічного кошмару.

Лейн сидів на садовому стільці перед будкою Мадам Фортуни (яку невдовзі мали розібрати й сховати на зиму) і поїдав бейґл[49], щедро намащений вершковим сиром. Його котелок був заломлений під звичним безтурботним кутом, а за вухом виднілася сигарета. Єдиною новою річчю в його образі була джинсова куртка. Ще один знак (якби він був мені потрібен), що наше бабине літо скінчилося.

— Джонсі, Джонсі, ти якийсь такий самотній. Хочеш бейґл? У мене є зайвий.

— Так, — кивнув я. — А можна, поки їм, дещо з вами обговорити?

— Прийшов у гріхах покаятися, га? Сідай, сину мій. — Він показав на стіну ворожчиної будки, там стояли притулені ще два складаних садових стільці.

— Нічого грішного. — Я розгорнув стілець, сів і взяв коричневий пакет з бубликом. — Але я дав обіцянку, а тепер боюся, що не зможу її виконати.

Я розповів Лейну про Майка і про те, як я переконав його матір поїхати в парк — а то було нелегко, зважаючи на її емоційний стан. Завершив розповідь я тим, як прокинувся посеред ночі, твердо переконаний, що Фред Дін не дозволить. Єдине, чого я не згадав, — сон, який мене розбудив.