У каркасі колеса стогнав і бушував вітер.
— А тепер про те, що мене занепокоїло, — сказала Ерін… наче п’ять мертвих дівчат — не достатній привід для занепокоєння. І дістала з теки ще одну копію. То був флаєр (кричалка говіркою) з рекламою якоїсь вистави під назвою «1000 чудес Менлі Велмана». На ньому двійко клоунів піднімали догори пергамент, на якому було перелічено деякі з чудес, і одним з них було «НАЙБІЛЬШЕ В АМЕРИЦІ ЗІБРАННЯ ПОТВОР! І ДИВОВИЖ!» Ще там були атракціони, ігри, розваги для маленьких дітлахів і «НАЙСТРАШНІША У СВІТІ КІМНАТА СТРАХУ».
«Заходь, коли сміливий», — подумав я.
— Ти отримала це через міжбібліотечний абонемент? — спитав я.
— Так. Я вирішила, що через міжбібліотечний абонемент можна знайти що завгодно, якщо маєш бажання копати. Або тримати вуха нашорошеними, бо насправді це найбільше в світі сарафанне радіо. Цю рекламу друкували у вейкроській «Джорнел гералд». Протягом першого тижня у серпні шістдесят першого.
— Коли зникла перша дівчина, ярмарок Велмана стояв у Велкросі?
— Її звали Діді Моубрей. Ні, на той час ярмарок уже поїхав. Але саме в той час Діді сказала подрузі, що в неї новий хлопець. А тепер поглянь на це. Це з рокімаунтської «Телеґрам». Рекламу друкували протягом тижня в середині липня шістдесят третього. Стандартне оголошення, дане завчасно. Та що я тобі розказую, сам знаєш.
То була ще одна реклама шоу «1000 чудес Менлі Велмана» на всю сторінку. Ті самі двоє клоунів тримали той самий пергамент, але через два роки після зупинки у Вейкросі вони вже обіцяли гру в бінго з призом у десять тисяч доларів і слова «потвори» вже не було.
— Ярмарок був у місті, коли в кінотеатрі вбили Клодін Шарп?
— Поїхав за день раніше. — Вона постукала пальцем по нижній частині аркуша. — Деве, усе, що потрібно, — подивитися на дати.
З датами я був менш обізнаний, ніж вона, проте я вирішив не виправдовуватися.
— А третя дівчина? Лонґботом?
— Нічого про ярмарок у районі Санті я не знайшла, і про ярмарок Велмана теж би нічого не знайшла, бо він прогорів восени шістдесят четвертого. Про це я прочитала в журналі про вуличну торгівлю й суміжні види діяльності «Аутдор трейд енд індастрі». Наскільки нам з багатьма бібліотекарями, які мені допомагали, вдалося з’ясувати, це єдиний спеціалізований журнал, який висвітлює питання бізнесу ярмарків і парків розваг.
— Господи, Ерін, забудь про фотографію, знайди собі багатого письменника чи кінопродюсера і запропонуй йому послуги асистента-дослідника.
— Я краще фотографуватиму. Дослідження надто схоже на роботу. Але не губімо нитку розмови. У районі Санті не було жодного ярмарку, але і вбивство Емми Лонґботом не схоже на інші чотири. Мені так здається, принаймні. В інших випадках жертв не ґвалтували, пам’ятаєш?
— Наскільки тобі відомо. У газетах про таке ніколи прямо не пишуть.
— Так, там пишуть «розбещення» чи «сексуальний напад» замість «зґвалтування», але суть вони відтворюють, повір.
— А як щодо Дарлін Шумейкер? Там було…
— Стамнейкер. Цих дівчат убили, Деве, усе, що ти можеш для них зробити, — запам’ятати їхні імена та прізвища.
— Я запам’ятаю. Дай мені час.
Ерін накрила мою руку долонею.
— Пробач, я вивалила на тебе все одразу. Сама я це все тижнями перетравлювала.
— Справді?
— Ну типу. Це доволі жахливо.
І вона мала рацію. Коли читаєш детектив чи дивишся кіно, то, радісно насвистуючи, проходиш повз гори трупів. Тебе цікавить лише те, хто вбивця: дворецький чи зла мачуха. Але тут були справжні молоді жінки. Мабуть, вороння клювало їхню плоть, в очах заводилися личинки і черви заповзали в носи та сіру речовину мозку.
— А коли цю Стамнейкер убили, у Макстоні стояв цирк?
— Ні, але в Ламбертоні — це найближче містечко — мав от-от початися сільський ярмарок. Ось.
Ерін дала мені наступну ксерокопію, з рекламою літнього ярмарку Робсона. І знову постукала по аркушу. Цього разу вона хотіла звернути мою увагу на рядок «50 БЕЗПЕЧНИХ АТРАКЦІОНІВ ВІД КОМПАНІЇ „САЗЕРН СТАР ЕМ’ЮЗМЕНТС“».
— Я почитала про «Сазерн стар» у «Аутдор трейді». Компанія вийшла на ринок після Другої світової. Офіс у них у Бірмінгемі, а їздять по всьому Півдню, зводячи атракціони. Нічого грандіозного типу «Громовиці» чи «Скаженої трясучки», але в них повно різних дурнограйок і людей, щоб ними керували.
Я не міг не заусміхатися. Отже, вона ще не зовсім забула говірку. Дурнограйкою називали атракціон, який можна було легко поставити й розібрати. Якщо ви коли-небудь каталися на «Шалених чашках» чи «Дикій миші», ви були на дурнограйці.
— Я зателефонувала головному менеджеру з атракціонів «Сазерн стара». Сказала, що працювала влітку цього року в «Джойленді» й писала реферат про індустрію парків розваг на курс соціології. А що? Я цілком могла його писати. Після всього цього було б раз плюнути. Він розказав мені, що в їхній сфері діяльності відбулися великі зміни. Так одразу сказати, чи найняли вони когось із цирку Велмана, він не міг, але підтвердив, що це цілком можливо: там кілька різноробочих, тут кілька посадників, одну-дві «мавпочки» для атракціонів. Отже, вбивця Діді й Клодін міг бути на тому ярмарку, і Дарлін Стамнейкер могла з ним познайомитися. Ярмарок ще офіційно не працював, але багатьох місцевих жителів тягне до місць розташування ярмарків, подивитися на те, як робочі й ґазуні з тамтешніх ставлять атракціони. — Вона спокійно подивилася на мене. — Я думаю, саме це й сталося.
— Ерін, а є згадки про мандрівний цирк у статті, яку надрукували в «Ньюз енд кур’єр» після того, як убили Лінду Ґрей? Чи, може, краще сказати, згадки про розважальні дійства?
— Ні. А можна ще ковтнути з твоєї пляшки? Мені холодно.
— Можемо зайти всередину…
— Ні, мені холодно від усіх цих убивств. Щоразу мороз пробирає, коли я все це передивляюся.
Я дав їй пляшку. Вона ковтнула трохи віскі, я й собі не відмовився.
— Мабуть, ти й справді Шерлок Голмс, — сказав я. — А що поліція? Думаєш, вони проґавили цей момент?
— Точно не знаю, але думаю… так. Якби це був телесеріал, знайшовся б якийсь мудрий старий поліцейський, типу лейтенанта Коломбо, який би прагнув побачити загальну картину і склав би шматочки пазла докупи. Але, мабуть, у реальному житті таких небагато. До того ж, загальну картину побачити нелегко, бо вона розкидана по трьох штатах і восьми роках. Одне можна сказати напевно — якщо він і працював колись у «Джойленді», то його тут уже давно нема. Плинність кадрів у парку розваг не така велика, звісно, як у мандрівній компанії типу «Сазерн стар ем’юзмент», та все одно люди приходять і йдуть.
Це я й сам знав. Посадники та кликуни яток не люблять затримуватися на одному місці надовго, а ґазуні взагалі приходили й відходили, як приплив.
— Ось іще одна річ, яка мене турбує. — Ерін простягла мені стосик фотографій вісім-на-десять. На білому полі внизу кожної йшов напис «ЗНЯТО ВАШОЮ ГОЛІВУДСЬКОЮ КРАЛЕЧКОЮ В „ДЖОЙЛЕНДІ“».
Я швидко їх прогортав і відчув, що треба ковтнути ще віскі, бо зрозумів — то були знімки Лінди Ґрей і чоловіка, який її вбив.
— Господи, Ерін, це не з газети. Де ти їх роздобула?
— У Бренди Раферті. Довелося до неї підлещуватися, казати, якою вона була чудовою мамою для нас, голівудських дівчаток, і зрештою вона здалася. Ці фотки я надрукувала з негативів, які вона позичила мені зі свого особистого архіву. Ось дещо цікаве, Деве. Бачиш стрічку на голові в Ґрей?
— Так. — Стрічка Аліси, як її назвала місіс Шопло. Блакитна стрічка Аліси.
— Бренда сказала, що на знімках, які надрукували в газетах, її зробили розмитою. Поліція думала, це допоможе знайти вбивцю, але цього так і не сталося.
— То, що тебе турбує?
Мене всі ті знімки теж турбували, навіть ті, де Ґрей та її супутник були тільки фігурами на тлі й упізнати їх можна було лише за її блузкою без рукавів та стрічкою Аліси, а також його бейсболкою та темними окулярами. Лише на двох фото Лінду Ґрей та її вбивцю було видно чітко й виразно. На першій вони стояли біля «Чашок-кружляшок». Його рука недбало спочивала на сідниці Ґрей. На другій — найчіткішій серед усіх — вони були біля тиру імені Енні Оуклі. Та все ж на жодному знімку чоловікового обличчя не можна було роздивитись як слід. Я міг би пройти повз нього на вулиці і не впізнати.