Розмірковувати так я міг аж до заходу схованого за хмарами сонця і ні в чому не мати певності щодо Бадді Роса. Втім, щодо Енні я точно знав одне: вона не була готова забути минуле.

Я встав із крісла і спустився сходами на кухню, дорогою витягаючи з гаманця шматочок паперу з номером телефону. Місіс Ш. й Тіна Екерлі радісно базікали в кухні. Я набрав номер гуртожитку Ерін Кук, не надто сподіваючись застати її по обіді в суботу. Вона, напевно, була в Нью-Джерсі з Томом, дивилася в Ратґерському футбол і співала командний гімн «Червоних лицарів».

Але дівчина, яка відповіла на мій дзвінок, сказала, що її покличе, і через три хвилини у вусі пролунав голос Ерін.

— Деве, а я збиралася тобі дзвонити. Насправді я хотіла з тобою побачитися, якщо зумію переконати Тома поїхати до тебе разом. Думаю, зумію, але не на наступних вихідних. Може, через одні.

Я подивився на календар, який висів на стіні, й побачив, що то буде перший вікенд жовтня.

— То ти щось з’ясувала?

— Не знаю. Можливо. Я люблю всякі дослідження і в це пірнула з головою. Для певності накопала багато всякої інформації, проте не скажу ж я, що розкрила вбивство Лінди Ґрей в університетській бібліотеці. Але однаково… я дещо хочу тобі показати. Мене це «дещо» дуже непокоїть.

— Чому непокоїть? Як непокоїть?

— Не хочу пояснювати по телефону. Якщо не вдасться переконати Тома поїхати, я покладу все у великий цупкий конверт і відішлю тобі. Хоча я думаю, що вдасться. Він хоче з тобою побачитись, але про моє маленьке розслідування й чути не хоче. Навіть на фотографії не дивиться.

Я подумав, що вона говорить якось дуже загадково, але вирішив не наполягати.

— Слухай, ти чула про євангеліста, якого звати Бадді Рос?

— Бадді… — Ерін пирснула. — «Година сили» Бадді Роса? У мене бабуся цього старого крутія постійно слухає! Він вдає, що витягає з людей цапині шлунки, і стверджує, що то пухлини! Ну ти в курсі, що сказав би Батя Аллен?

— Карні-від-карні, — вишкірився я.

— Отож. А що ти хочеш про нього знати? І чому сам не дізнаєшся? Твою маму налякав бібліотечний алфавітний каталог, коли вона тебе носила?

— Може, й налякав, але я про це не знаю. Просто коли я приходжу з роботи, бібліотека в Гевенз-Бей уже зачинена. Та й навряд чи в них є «Хто є хто»[46]. У бібліотеці тільки одна зала. Але річ не в ньому. Я б хотів дещо знати про двох його синів. Цікаво, чи є в них діти.

— А навіщо це тобі?

— Бо в його дочки один син. Класний малий, але він помирає.

Пауза. Потім:

— Деве, у що ти тепер там вліз?

— Знайомлюся з новими людьми. Приїжджай. Я дуже хочу з вами побачитися. Скажи Тому, що в кімнату страху ми не підемо, будемо триматися подалі.

Я думав, це її розсмішить, але цього не сталося.

— О, він точно буде. Ти його й на відстань тридцяти кроків до неї не підманиш.

Ми розпрощались. Я записав тривалість дзвінка на аркуші правди, пішов до себе нагору і всівся біля вікна. І знову накотила хвиля тих дивних невиразних ревнощів. Чому саме Тому Кеннеді випав шанс побачити Лінду Ґрей? Чому він, а не я?

Щотижнева газета Гевенз-Бей виходила по четвергах, і заголовок на першій сторінці четвертого випуску жовтня проголошував: «ПРАЦІВНИК „ДЖОЙЛЕНДУ“ ВДРУГЕ РЯТУЄ ЖИТТЯ». Мені здалося, що це занадто. Приписати собі заслугу за порятунок Голлі Стенсфілд я міг повністю, та у випадку з малоприємним Едді Парксом вона була лише частковою. Решта (плюс салют від козирка старої доброї кепки Гові Лейну Гарді) належить Венді Кіґан, бо якби вона не порвала зі мною в червні, я б тієї осені вже був у Даремі, штат Нью-Гемпшир, за сімсот миль від «Джойленду».

Я, звісно, навіть не підозрював, що в порядку денному в мене знову буде порятунок чийогось життя. Такі передчуття були притаманні суто людям на кшталт Роззі Ґолд і Майка Роса. Прийшовши в парк першого жовтня, після ще одних дощових вихідних, я думав лише про майбутній приїзд Ерін і Тома. Небо досі було затягнуте хмарами, проте на честь понеділка дощ припинився. Едді сидів на своєму яблучноящиковому троні перед «Домом жаху» й курив незмінну вранішню цигарку. Я підняв руку, щоб привітатися. Клопоту відповісти таким самим жестом він собі не завдав, просто розтоптав недопалок і нахилився, щоб попідняти ящик і закинути під нього. Усе це я бачив разів із п’ятдесят, а то й більше (і часом ставало цікаво, скільки ж там тих недопалків, під тим ящиком). Але цього разу, замість попідняти ящик, Едді хилився вперед.

Чи був у нього здивований вираз обличчя? Не можу сказати. Коли я нарешті зрозумів, що щось не так, мені було видно лише його вилинялу брудну кепку, бо Едді схилив голову між колінами. Він усе хилився вперед і зрештою зробив повний переверт у повітрі, приземлившись на спину, безвільно розкинувши руки й виставивши обличчя захмареному небу. Гримаса болю — от і все, що було на ньому написано тієї миті.

Я впустив пакет з обідом, підбіг до нього і впав на коліна поряд.

— Едді? Що таке?

— Рце, — видушив з себе він.

Спершу я подумав було, що він говорить про якісь ліки на основі рицинової олії, та потім побачив, як він тримається рукою в рукавиці за лівий бік грудей, і все зрозумів.

Доджойлендівська версія Дева Джонса просто заволала би про допомогу, але після чотирьох місяців говоріння говіркою слово «допомога» мені навіть на думку не спало. Я набрав у легені побільше повітря, підняв голову і якнайгучніше закричав «ГЕЙ, ЛОХ!» у вологе ранкове повітря. Неподалік був лише Лейн Гарді, і він прибіг дуже швидко.

Сезонні працівники, яких наймав Фред Дін, не мусили знати основ невідкладної допомоги, однак навчитися її надавати були зобов’язані. А я, завдяки курсам порятунку життя, які відвідував ще підлітком, уже вмів це робити. На тих заняттях півдесятка учнів біля басейну асоціації молодих християн тренувалися на манекені з малоправдоподібним іменем Геркімер Солтфіш. Тепер мені вперше випала нагода перевірити теорію на практиці, і знаєте що? Не надто це й відрізнялося від прийому, яким я виштовхнув шматок хот-доґа з горла малої Голлі Стенсфілд. Шкури на мені не було, і обіймати ззаду не довелося, однак основну роль тут відігравала груба сила. Я зробив старому гівнюку тріщини у чотирьох ребрах і зламав одне. Хоча не можу сказати, що шкодую про це.

Коли прибіг Лейн, я стояв на колінах біля Едді й робив непрямий масаж серця — спочатку нахилявся вперед, переносячи всю вагу тіла на долоні, потім відхилявся назад і прислухався, чи він не вдихнув повітря.

— Господи, — тільки й промовив Лейн. — Серцевий напад.

— Так. Я в цьому впевнений. Викликайте «швидку».

Найближчий телефон був у сарайчику біля тиру Баті Аллена (говіркою — в собачій буді). Там було замкнено, проте Лейн мав ключі від королівства: три майстер-ключі, що відмикали всі двері в парку. Він побіг. Я продовжував реанімацію, розгойдувався вперед і назад, ноги в стегнах боліли, коліна гучно скаржилися на тривалий контакт із шорстким покриттям Джойленд-авеню. Після кожних п’яти натискань я повільно рахував до трьох й слухав, чи не вдихне Едді. Але марно. Не приходила радість у Країну розваг, принаймні для Едді. Ні після перших п’яти натискань, ні після других п’яти, ні після півдесятка п’яти. Він лежав на асфальті, розкинувши руки в рукавичках й роззявивши рота. Едді клятий Паркс. Так я й дивився на нього, не знаючи, що робити далі, коли на всіх парах примчав Лейн і заволав, що «швидка» вже їде.

«У мене нічого не виходить, — подумав я. — Прокляття, мені не вдасться».

А тоді я нахилився вперед, ще раз натиснув і притисся ротом до його губ. Це було не так погано, як я боявся. Було гірше. На губах у нього тримався гіркий смак цигарок, а з рота смерділо чимось іще — Господи, здається, то був перець халапеньйо, може, з ранкового омлету. Але я добре приклався, міцно затиснув йому ніздрі і вдихнув повітря йому в горло.

Я зробив це п’ять чи шість разів, після чого він почав дихати сам. Я перестав натискати на груди, щоб побачити, що станеться, а він дихав. Мабуть, того дня пекло було переповнене — інших варіантів у мене нема. Я перекотив його на бік, на той випадок, якщо його знудить. Лейн стояв поряд, поклавши руку мені на плече. Невдовзі ми почули наближення виття сирен.