Переповідаючи праці знаменитого на той час англійського вченого, професора Орра, Іван Якович пише: «В першій половині 19 століття віднайшли вчені ключ до відчитання прастарих єгипетських написів (гієрогліфів), а в другій половині того ж століття навчилися вчені (після великих зусиль) відчитувати прапрастарі старовавилонські (халдейські) й ассирійські написи... В світлі тих великих археольогічних відкриттів останніх десятиліть, показалося, що в часах, коли жидівського народу ще не було на світі, в Єгипті, Вавилонії і Ассирії жили народи, які розвинули вже тоді дуже високу й незвичайно інтересну цивілізацію... Більш 100 000 глиняних рукописних табличок відкрили доси учені в руїнах прастарих вавилонсько–ассирійських міст, опріч великого числа усіляких інших предметів домашнього й публічного вжитку тих прадавніх народів».

Далі великий українець захоплюється видатним французом де Сарзеком, який віднайшов першу в світі бібліотеку царя Ассурбаніпала із тим самим першим шумерським епосом, мотиви якого я виклав у першому томі, шановний читачу, у розділах про походження і створення людини.

Ви ще не забули розділи із першого тому про те, як шляхом генної інженерії боги створювали людину? Франкові на той час був невідомий цей, доступний нині людям божественний дар — «генна інженерія», але він про все це знав ще тоді із західних джерел вавилонських зводів.

Ось як влучно осмислював І. Франко найглибші істини: «Дещо у тім уривку неясне. Замість «візьму я кров» деякі читають: «візьму свою кров»; замість «кусень глини» інші читають «кусень кості». Яка була промова богів, що згадується в першому рядку, невідомо. В усякому разі і тут бачимо, що нарада Ельогім перед сотворенням чоловіка, про яку коротко згадує Книга Битія, мала собі далеко докладніший взірець у вавилонській поемі. Що Мурдук сотворив чоловіка з глини, замішаної кров’ю, і то своєю власною кров’ю, се оповіщає й Бероз, говорячи, що він відрізав собі голову, своєю кров’ю замісив глину і з неї сотворив чоловіка».

Іван Франко віддає належне вченим Пенсільванського університету, які вели розкопки у місті Ніппур. Саме тут було знайдено рукотворну письменну пам’ять людства, що потрапила сюди (як стверджує Франко) із першого на планеті міста Ур.

Правда, знайома назва? Це той самий Ур, з якого був родом первопатріарх Авраам. Іван Якович захоплено дивується: невже ці божественні начала начал тримав у руках Авраам?

У рамках строго наукової колії Франко не міг зупинитися на півслові: «Перечитуючи пильно ті Мойсеєві книги, вчені люди швидше переконалися, що признавати їх написання Мойсеєві нема ніякої підстави... Так звані Мойсеєві закони взяті не раз живцем з того ж вавилонського зводу».

Уявляєте, Старий Завіт писав не Мойсей? Круто. Ну, добре, обурилися, як казали тоді, гебреї (до речі, звучить краще навіть, ніж нині поширене у нашій мові — євреї).

Може, хтось з них сприйняв Франків переказ як посягання на богообраність єврейського народу, хоча це — суща дрібниця, бо ця обставина якраз найменше хвилювала генія.

Та й потім уже не вчений, а поет Франко — автор найгеніальнішої у світовій літературі однойменної поеми «Мойсей», що визнають і самі євреї, до речі, написаної тоді ж і тією ж рукою, що й «Сотворення».

Я навіть допускаю, що Франка мучила ця приголомшлива антитеза щодо авторства «Біблії», що могло привести його до уже його власної творчої антитези — до задуму поставити цьому великому землянину літературно–філософський пам’ятник українською мовою. Хоча мова тут, як перша прикмета геніальності, — загальнолюдська.

Зрештою, хіба не знімає усі звинувачення тодішньої інквізиції від інтелігенції і кліру, що самого Франка одразу ж номінували на найвище звання «українського Мойсея»?

Не у кожного народу є свій Мойсей, а якщо є, то не більше ніж один на все земне життя цього племені людського.

Нині уже нема дискусії, що «Біблія» суголосна із шумерським епосом, а первопатріарх Авраам був не ким іншим, як жерцем із знаменитого шумерського міста Ур. А тоді Франко, простудіювавши європейську науку, лише переповідав її.

Захоплюючись першою на Землі бібліотекою, знання з якої зробили переворот не просто у світовій науці, а в самому самоусвідомленні себе на Землі Людиною, Іван Франко сягав могуттям свого розуму крізь століття між ним і між нами: «Які книги і записки примістили в ній (бібліотеці) старовинні мешканці тої країни? Як далеко в глибину існування людського роду сягають вони? А передовсім — чи заховались вони у руїнах уруської святині по нинішній день, аби засвідчити усьому світові безмежну давнину існування людського роду на Землі і його прадавню цивілізацію, — на усі ті питання дадуть нам докладну відповідь американські вчені вже в короткім часі. Приготування до розкопок руїн ніппурської святині вже почалося. Як будемо жити, познайомимося і з ними».

Не судилося авторові «Сотворення». Не дали жити і дожити. Як заведено у нас: не так тії воріженьки, як добрії люди.

Для мене особисто болить от яке питаннячко: оскільки Франко «нічогісінько не виссав із пальця», а лише виклав те, що писали мудрі американці, німці, англійці, французи, а цитати він наводить із мов цих народів, бо цими мовами він володів вільно, як і багатьма іншими, але чому цих європейців не цькували вдома, а лише вбивали українця українці, і лише за те, що переповів із пізнаного і відкритого європейцями?

А тому, що канібалізм, особливо що стосується інтелекту, — наша національна риса. Була і є донині. Я це знаю не із пліток. Був би Франко неукраїнцем, ніхто б його не вбивав заживо. Був би він неукраїнцем, прожив би довгий вік, як і більшість світових геніїв, переважно довгожителів.

А так вбили моральним терором і безславно захоронили у чужій могилі у домашніх капцях, бо на похоронні черевики геній не мав грошей.

Згодом, правда, відкопали, перепоховали. Плакали, співали, шкодували, навіть славили. Але то потім, а перед тим залюбки вбивши. У відповідності до некрофільного національного менталітету.

Щодо богохульства, то я не знаю, чи є ще у світовій літературі такі ж геніальні рядки зізнання у вірі у Всевишнього, як ці рядки, виведені немічною рукою навіть не українського, а вселюдського Генія, виведені, одначе, його рідною українською мовою, якої без його руки, напевне, й не існувало б.

Цими рядками, власне, Бог звертається до віруючого в нього Франка і до кожного з нас:

...Дивовижна містерія у моєму житті — мандрівка до Землі майя — прозвучала на такій от заключній, могутній мажорній ноті. Було так: завершилося дійство у джунглях, на якому три тисячі мексиканських акторів і ще більше глядачів, яких усіх сукупно занесла сюди невтримна жага пізнання, у єдиному пориві перевтілення осмислювали феномен цих несхожих на людей, а все–таки людей.

Ми, діти різних народів зі всіх континентів, вийшли з–під велетенського театрального склепіння, і чаша вселюдської гармонії враз сповнила по вінця осяяну місячним сяйвом галявину.

Джунглі, як рій джмелів, гули пташино–тваринним симфонічним оркестром, у цій симфонії кожен вловлював вібрацію своєї національної душі. В мені вона озвалася безсмертними рядками народної пісні:

І відтак ми всі тут, пливучи монолітним потоком, як умиротворений люд зі стадіону після переможного матчу, угледіли знак, яким вінчався цей день духовного вознесіння.

Потік зупинився, і заклацали тисячі кінофотокамер. Над шпилями джунглів Всевишній настромив вогненно–яскраве колесо Місяця, який тільки тут, на Карибах, неподалік екватора, буває таким великим, ніби дивишся на нього у телескоп із обсерваторії, що поруч.